Хоча самостійна поведінка — це культурний тип поведінки людини, одночасно це поведінка, що направляється "індивідуальним семіозисом" (приватними схемами), і у той же час це поведінка, погоджена в рамках культури (для цього використовуються ще один тип схем — "погоджуючий"). Формування особистості передбачає не тільки соціальні практики, спрямовані на людину, й практику самостійної поведінки, тобто практики (управління й інше), де людина включає себе у власну діяльність, направляє її на себе. Безумовно, особистість може входити в суперечність з культурою, оскільки індивідуальний семіозис може бути не погоджений частково або цілком з базисними культурними сценаріями. Граничний варіант розвитку маргінальної особистості дають деякі напрями езотеризму. Тут особистість створює такий індивідуальний сценарій, у якому цілком заперечується культура.

Яким же чином, античні особистості взаємодіють одна з одною, якщо врахувати, що кожна з них бачить усе по-своєму? Наприклад, середній громадянин афінського суспільства думає, що жити треба заради слави і багатства, а Сократ на суді переконує своїх громадян, що жити потрібно заради істини і чесноти. Цей середній афінянин більше всього боїться смерті, а Сократ доводить, що смерть є благо. Ми бачимо, що основний інструмент Сократа — міркування, з його допомогою Сократ приводить у рух уявлення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати їх бачення і розуміння того, що відбувається, світу і себе. Проаналізуємо під цим кутом зору матеріал формування античного мислення.

До античної культури ми не зустрічаємо ніяких міркувань, та, власне, вони і не були потрібні, оскільки всі представники культури бачили однаково, мали ті самі уявлення, задані колективними схемами (ті ж, хто або починали бачити, відхиляючись від загальної норми, піддавалися негайному остракізму). Міркування знадобилися і були винайдені тільки тоді, коли формується антична особистість і соціальні суб'єкти. Структура їх містить таку важливу ланку, як схему типу "А є В" ("все є вода", "люди — смертні", "боги — безсмертні" , "кров є рідина" тощо), дозволяючи переходити від одних уявлень до інших (від А до В, від В до С, від С до Д тощо).

Власні міркування з'являються тоді, коли людина, по-перше, навчається будувати нові схеми типу "А є В" на основі інших схем типу "А є В" із загальними членами, пропускаючи ці загальні члени (наприклад, на основі схеми "А є В" і "В є С" створювати схему А є С), по-друге, пояснює ці схеми як знання про світ, тобто про те, що існує. Саме міркування дозволяло призводити до руху уявлення іншої особистості (соціального суб'єкта), направляючи їх убік того, хто міркує. Так Сократ спочатку схиляє своїх слухачів прийняти потрібні йому знання типу "А є В" (наприклад, те, що смерть є або солодкий сон, або спілкування з блаженними мудрецями), а потім за допомогою міркування приводить слухачів до уявлень про смерть як благо. Інакше кажучи, міркування — це інструмент і спосіб узгодження поведінки індивідів за умови, що вони стали особистостями та соціальними суб'єктами і тому бачать, розуміють усе по-своєму.

Далі, однак, виникли проблеми: міркувати можна було по-різному, до того ж кожен тяг ковдру на себе, тобто намагався зрушити уявлення інших членів суспільства в напрямку власного бачення. У результаті, з одного боку, парадокси, з іншого боку, замість погодженого бачення і поведінки — безліч різних уявлень про дійсність.

Аналіз показує, що ускладнення, яке виникло і загрожувало паралізувати всю суспільну життєдіяльність грецького поліса, удалося перебороти, погодившись о рядом ідей, висловлених Платоном і Аристотелем. Ці філософи запропонували, по-перше, підкорити міркування законам (правилам), які б зробили неможливими протиріччя й інші труднощі думки (наприклад, міркування по колу перенесення знань з одних галузей в інші тощо), по-друге, установити за допомогою цих же правил контроль за процедурою побудови думки.

Додатково вирішувалися ще два завдання: правила мислення повинні були сприяти отриманню в міркуваннях тільки таких знань, які можна було б погодити зі звичайним знанням (тобто вводився критерій опосередкованої перевірки) і крім того, правила повинні були бути зрозумілими та прийнятими для інших членів античного суспільства. Інакше кажучи, хоча Платон і Арістотель писав : "Погань багатовладдя, один нехай володар буде") проте вони одночасно захищали свою волю античної особистості. Конкретно, остання вимога приводила до формування процедур роз'яснення своїх поглядів і обґрунтування запропонованих побудов.

Уже застосування до реальних предметів простих арифметичних правил вимагає спеціального уявлення матеріалу (для цього, підрахувавши предмети необхідно отримати числа; у свою чергу, щоб підрахувати предмети необхідно хоча б у думці їх згрупувати, потім по черзі виділяти окремі предмети, установлюючи їх відповідність певним числам). Тим більше, це було необхідно зробити (тобто особливим чином представити предметний матеріал) для застосування побудованих Арістотелем правил мислення. Ці правила, як відомо, в основному були сформульовані в "Аналітиках". Наприклад, застосування правила здійсненого силогізму до конкретного предмета, скажімо, Мократа ("Сократ людина, люди смертні, отже, Сократ - смертний") припускає можливість розглянути Сократа і людей, як таких, що знаходяться у певних відносинах (Сократ є елементом роду людей, належить їм, але не навпаки).

Схематизуючи подібні відносини, що забезпечують застосування даних правил, Аристотель у "Метафізиці" та інших своїх працях вводить категорії: "рід", "вид", "початок", "причина", "матерія", "форма", "зміна", "здатність" тощо. З їх допомогою предметний матеріал уявлявся таким чином, що стосовно нього, точніше об'єктів, заданих на основі категорій, можна було вже міркувати за правилами. Схеми й описи, створені за допомогою категорій і одночасно фіксуючі основні властивості предмета,що розглядається, причому такі використання, яких у міркуванні не призводило до протиріч, отримали назву понять. Наприклад, у роботі "Про душу" Аристотель, аналізуючи існуючі в його час міркування про душу людини та її стани, за допомогою категорій створює ряд понять — власне душі, відчуття, сприйняття, мислення (остання, наприклад, визначалася як "форма форм" і здатність до логічних умовиводів).

Створення правил мислення, категорій і понять, що дозволяють міркувати без протиріч та інших утруднень, отримувати знання, які можна було погоджувати зі звичайними знаннями, забезпечуючи тим самим соціальний контроль, а також розуміти і приймати всі запропоновані побудови (правила, категорії і поняття), завершує тривалу роботу зі створення мислення. З одного боку, звичайно, мислить особистість, виражаючи себе у формі та за допомогою міркувань (роздумів). З іншого боку, мислення, безумовно, є суспільним феноменом, оскільки грунтується на законах соціальної комунікації і містить у собі стабільну систему правил, категорій і понять.

Спробуємо тепер підсумувати уявлення про античну особистість, її становлення було обумовлено переходом до самостійної поведінки, що було б неможливим без винаходу приватних схем і формування нових уявлень про своє Я як джерела самоврядування ("Ось воно як буває воістину, о чоловіки афіняни: де хто поставив себе, думаючи, що для нього це найкраще місце, ...там і повинен переносити небезпеку, не беручи до розрахунку нічого, крім ганьби: ні смерті, ні ще чого-небудь"). Одночасно формується опозиція, внутрішнє і зовнішнє, Я і світ, Я та інші. Антична особистість конституює себе, вирішуючи проблему ставлення до існуючої традиції, інакше вона не могла б існувати в культурі. Самостійна поведінка в даному випадку будується як компроміс між необхідністю наслідувати традиції (міфам і звичаям) і подоланням цієї традиції. Якщо на зорі античної культури Сократ вирішує цей-компроміс фактично на користь особистості, пропонуючи афінському суспільству наслідувати його, то на кінці злету культури Апулей схиляється до взаємних поступок і співробітництва. Обвинувачений у подібних гріхах (йому інкримінували незвичайне життя, обман і заняття магією), Апулей з успіхом захищається, причому головний його аргумент такий: я, філософ і мандрівник, а, отже, можу і жити не так, як усі (чистити зуби, дивитись в дзеркало тощо) і займатися наукою (магією); і що важливо, суд з ним погоджується. До того ж Апулей не лізе на рожен як Сократ. Попри все те Апулей — особистість, наприклад, він говорить так: "Не на те треба дивитися, де людина народилася, а які її риси, не в якій землі, а за якими принципами вирішила вона прожити своє життя". Основними формами соціалізації для античної особистості, що формується, виступали спочатку суд і театр, а потім до них приєднується філософія. Починаючи з Платона, проблематика осмислення особистості усе більше цікавить філософів, їх, мабуть, не влаштовували синкретичні переживання в театрі, де раціональні моделі самостійної поведінки неможливо було відокремити від емоцій та інших переживань. Основним інструментом спілкування різних особистостей між собою, а