Для самостійного ідеологічного життя свідомість пробуджується в навколишньому йому світі чужих слів, від яких спочатку воно себе не відокремлює; розрізнення свого і чужого слова, своєї і чужої думки настає досить пізно. Коли починається робота самостійної допитливої думки, то насамперед відбувається відділення внутрішньо переконливого слова від авторитарного і нав'язаного та від маси байдужих, не зачіпаючих нас слів.

На відміну від зовні переконливого, авторитарного слова, слово внутрішньо переконливе, - продовжує Бахтін, — у процесі його стверджуючого засвоєння тісно сплітається зі "своїм словом" ("адже своє слово, - пояснює вчений, — поступово і повільно виробляється з покликаних і засвоєних чужих "я" межі між ними спочатку майже зовсім не відчуваються"). У побуті нашої свідомості внутрішньо переконливе слово - напівсвоє, напівчуже. Творча продуктивність його полягає саме в тому, що воно "будить самостійну думку і самостійне нове слово що воно зсередини організовує маси ваших слів, а не залишається у відособленому і нерухомому стані".

Усе сказане щодо взаємин між "своїм" і "чужим" словом (у рамках тієї чи іншої "диференційної єдності") безпосередньо належить і до відносин між цілими культурами - будь то культури, різні за своїм історичним статусом соціально-класовою вкоріненістю чи національно-етнічною приналежністю (у генезисі чи в кожен даний момент). Різні культури, які висвітлюючи їх з середини цінності та змісти, виражаючи їх ззовні тексту словесні висловлення, діалогічно співвіднесені одні з одними, і там, де не існує стримуючих факторів - політичного чи іншого характеру – цей діалог між культурами рано чи пізно повинен реалізуватися практично актуально.

Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше (але не у всій повноті), тому що прийдуть інші культури, що побачать і зрозуміють ще більше. Один зміст розкриває свої глибини, зустрівшись і зіткнувшись з іншим, чужим змістом: між людьми починається ніби діалог, що переборює замкнутість і однобічність цих змістів, цих культур". За М. Бахтіним, будь-яке розуміння є "перетворенням чужого в "своє чуже", воно інтерсуб'ективне.

Навіть у тому випадку, коли діалог культур носить характер загостреної боротьби, жорстокої і непримиренної, здавалося б, полеміки, ідеологічного конфлікту (на політичному, соціальному, релігійному чи національно-етнічному ґрунті), цей діалог у результаті виявляється плідним. В оцінці такого діалогу не може бути критеріїв "краще — гірше". "Зіткнення культур завжди призводить до дифузії ідей, і її супротивники хоча і по-різному вирішують висунуті епохою проблеми, але це ті самі проблеми. Так, епохальна визначеність проблематики культури поєднує різну проблематизацію дійсності кожною окремо узятою культурою. Виникає те, що Бахтін називав "значеннєвою конвергенцією", що складається як результат плідного діалогу дуже різних і несхожих між собою культур і культурних інтенцій.

Тим часом завжди існує тенденція замикання тієї чи іншої культури в собі, заглиблення в її специфіку (історичну, соціальну, національну, ціннісно-змістову тощо). Цій тенденції завжди, якщо це необхідно, знаходиться відповідне наукове, ідеологічне, політичне, історичне й будь-яке інше обгрунтування —дійсне чи уявне. Тут тріумфує принцип, якось поетично заявлений Р. Кіплінгом: "Захід є Захід, Схід є Схід, і їм не зійтися ніколи". При такій установці на взаємопроникність цілих культур чи їхніх галузей виявиться, безперечно, нездійсненним діалог ні між відокремленими одні від одних в часі і просторі культурами, цивілізаціями, мовами, свідомістю, ні між гуманітарною і науково-технічною думкою, ні між людиною і комп'ютером тощо. "При специфікаторських захопленнях, — зауважував Бахтін, — ігнорували питання взаємозв'язку і взаємозалежності різних галузей культури, часто забували, що кордони цих областей не абсолютні, що е різні епохи вони проводилися по-різному, не враховували, що саме найбільш напружене і продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих галузей її, а не там і не тоді, коли ці області замикаються у своїй специфіці".

Проблема співвідношення різних культур чи субкультур (національних і регіональних, належних різним історичним епохам, класам і станам, стратам і середовищам) — це теж культурно-мовна проблема. Строго говорячи, мови культури взаємно неперекладні і незамінні одна одною. У процесі діалогу культур, що стихійно розвивається і спеціально організовується, досягається переклад з однієї мови культури на іншу; однак ступінь адекватності цього перекладу (чи, навпаки, ступінь модернізації, що досягається при перекладі з однієї мови на іншу залежить від безлічі факторів, пов'язаних як із суб'єктивними умовами (позиці* чи установка "перекладач"), так і з об'єктивними обставинами (політична ситуація, еміграція, стан цивілізаційної кризи чи злому).

Найбільш цікавим і значущим тут виявляється змістовна розбіжність оригіналу і "перекладу" (тобто форми, мети і причини модернізації культури в новому; культурному контексті), особливо тоді, коли складаються підстави для "подвійного перекладу" з однієї мови культури на іншу і навпаки. Тому одне з найважливіших сучасних завдань науки є порівняльне вивчення "свого" і "чужого" у діалозі культур (як сучасних, так й історично вилучених, як територіально суміжних, так і розділених нездоланними географічними і значеннєвими відстанями).

Сказане не означає, шо для розуміння чужої (іншої) культури необхідне хоча б уявне зречення від своєї культури, відволікання від її ціннісно-змістового континууму. Існує дуже живуче, але однобічне і тому неправильне уявлення про те, що для кращого розуміння чужої культури треба ніби переселитися в неї і, забувши свою, дивитися на світ очима цієї чужої культури... Звичайно, відоме вживання в чужу культуру, можливість глянути на світ її очима — це необхідний момент у процесі її розуміння; але якби розуміння вичерпувалося одним цим моментом, то воно було б простим дублюванням і не несло б у собі нічого нового та збагачувального. Творче розуміння не відмовляється від себе, від свого місця в часі, від своєї культури і нічого не забуває. Велика справа для розуміння — це позазнаходження розуміючого у часі, у просторі, у культурі стосовно того, що він хоче творчо зрозуміти в культурі.

Однак далеко не завжди у взаєминах між культурами (особливо якщо ці відносини носять не цілком виражений діалогічний характер) установлюється дійсно "творче розуміння" і тим більше можливість позазнаходження розуміючого. Звичайно вважається, що форми відповідей відповідають формам питань. Але форми розуміння визначаються не тільки формами відповідей, тому що форми розуміння включають у себе і те, що йде від того, хто розуміє. А цей "хто" має деяку схильність саме до такого, а не іншого розуміння". Подібна схильність розумію чого "дозволяє сприймати як "свої" чи як "чужі" відповідні твердження. Відбувається неминуче "просівання", "проціджування" інформації, цінностей, змістів,
значень. Складаються умови для розвитку нерозуміння (недорозуміння, упередженого розуміння, інтерпретованого розуміння, тенденційного, суб'єктивного, перекрученого осмислення тощо) іншої культури, виступаючого також як форма освоєння культури культурою. Але неадекватність розуміння культурами одна одної саме і свідчить про те, що діалогічні відносини між ними або не до кінця встановлені, або нерівноправні, або діалог розгортається між культурами переважно у формі взаємної полеміки, боротьби, відштовхування одне від одного ідеологічного зіткнення, культурно-історичний прогрес безупинно відтворює такі ситуації і "сюжети" міжкультурного спілкування, у якій здійснюється дізнаванні в чужій мові своєї мови, у чужому кругозорі свого кругозору; відбувається ідеологічний переклад чужої мови, подолання сторонності - тільки випадкової, зовнішньої й удаваної.

У перехідні епохи, коли боротьба між центром і периферією, монологізмом і суперечністю, нормою і руйнуванням нормативності особливо загосгоюється самосвідомість культури (наприклад, романна свідомість Нового часу), відчуваючи себе на рубежі літературної і поза літературної суперечності, разом з цим відчуває себе і на рубежі часу: вона винятково гостро відчуває час у мові, його зміну, старіння і відновлення мови, минуле і майбутнє у мові. У той час ці процеси невіддільні від соціальної й ідеологічної боротьби, від процесі встановлення суспільства і народу. Подібно дволикому Янусові, будь-яка культура, будучи "диференційованою єдністю", заснована на нескінченному діалозі монологізму з поліфонізмом, серйозного початку зі смішним, пануючі мови культури і маргінально-стихійної суперечності. Однак останнє слово в цьому діалозі (якщо можна говорити про якесь останнє слово) залишається за багатоголоссям.

Так, у діалозі офіційної і неофіційної культур рано чи пізно проступає логіка історичного "проходження", веселого помирання минулого, його радісного подолання в майбутньому, як рух протесту проти панування офіційної культури з її серйозним, неповоротким монументалізмом, не здатним глянути на себе інакше, як апологетично й замиловано-захоплено. Вступ народно-сміхової культури в хоча б навіть епізодичні діалогічні відносини з офіційною культурою породжують особливий ефект.

М. Бахтін говорив про те, що елементи вульгарно-майданної мови народної культури "носять