Проблема співвідношення соціуму і культури, віддавна розв'язувана філософами, ученими, релігійними мислителями і художниками з погляду первинності й вторинності, каузальності, відображення, знакових концепцій тощо у світлі підходу, що викладається, постає як проблема елістемологічна, а не онтологічна чи гносеологічна. Нарешті, питання про залежність культури від соціуму чи соціуму від культури - це питання вибору мови опису, оскільки значеннєвий ланцюжок "соціум — культура — соціум..." тощо може бути "розірваний" у будь-якій ланці (на зразок Марксової формули "товар — гроші — товар"), і відповідно інтерпретація відносин соціум/культура змінться в ту чи іншу сторону. При цьому дійсне співвідношення соціуму і культури не міняється залежно від характеру і спрямованості інтерпретації: культура і соціум (на всіх етапах культурно-історичного розвитку, незалежно від регіону, етнічного чи національного контексту) ніби "вбудовані" одна в одну і є лише двома сторонами "медалі", тобто атрибутами одного соціокультурного цілого, амбівалентного за своєю природою. Це ціле можна умовно назвати "життям", але так само умовно його можна вважати і "культурою" залежно від позицій суб'єкта.

Ще більшою мірою це стосується теоретичного й історичного осмислення культурного різноманіття світу й особливо феномена мультикультурності. Проблема співвідношення різних етнонаціональних культур чи субкультур у межах національних і регіональних, приналежних різним історичним епохам, класам і станам, стратам і середовищам, а тому різним суб'єктам — це культурно-мовна проблема, що також безпосередньо стосується проблеми інтерсуб'єктивності. Строго говорячи, мови культури взаємно неперекладні і не замінні одна одною. У процесі, що стихійно розвивається, а в багатьох випадках і спеціально організованого діалогу культур досягається переклад з однієї мови культури на іншу; однак ступінь адекватності цього перекладу (чи, навпаки, ступінь модернізації, що досягається при перекладі з однієї мови на іншу) залежить від безлічі факторів, пов'язаних як із суб'єктивними умовами (позиція чи установка суб'єкта — "перекладача"), так і з об'єктивними обставинами (політична ситуація, еміграція, стан кризи культури чи цивілізаційного зламування).

Одним з найважливіших сучасних завдань соціокультурологічного знання є порівняльне вивчення "свого" і "чужого" у діалозі культур як сучасних, так і історично вилучених, як територіально суміжних, так і розділених нездоланними географічними і значеннєвими відстанями. Кожна культура прагне при контакті з іншою забрати в ній "своє" (та інтерпретувати її переважно в цьому ключі, тим самим "освоюючи" її власними ментальними засобами) і, навпаки, відкинути "чуже" (відповідно засудивши його, дискредитувавши, витиснувши чи замістивши його "своїм").

М. Бахтін, характеризуючи світ людини як архітектонічне ціле, писав: "Цю архітектоніку дійсного світу вчинку і повинна описати соціологія культури, не абстрактну схему, а конкретний план світу єдиного і одного вчинку, основні конкретні моменти його побудови та їхнє взаємне розташування. Ці моменти: я — для — себе, інші — для — мене, я — для -г- іншого; усі цінності дійсного життя і культури розташовані навколо цих основних архітектонічних крапок дійсного світу вчинку: наукові цінності, естетичні, політичні (включаючи й етичні і соціальні) і, нарешті, релігійні". Сказане можна включити і до культури в цілому, ідо діалогу культур, ідо суб'єктів культури, тобто до її соціологічних аспектів. З концепції М. Бахтіна виявляється, що ніякий діалог культур (чи цивілізацій) неможливий, якщо культури намагаються спілкуватися чи взаємодіяти між собою з позиції: "я — для себе", "інший — для себе". Тут діалог культур узагалі не можливий за визначенням (один одному в цьому випадку протистоять два монологи — несполучені судини). Для того, щоб діалог виник, національні чи етнічні культури повинні звернутися до інтерсуб'єктивності: ставши іншим — для мене й мною —для іншого. Однак і цього недостатньо для повноцінного діалогу. Тут не менш важливо володіти визначеним, добре відрефлексованим змістом (я — для себе) з тим, щоб його передавати для інших культур і їхніх суб'єктів (я—для іншого чи інший — для мене). Можна сказати, що національна самосвідомість (я — для себе) стає підґрунтям для міжкультурної комунікації і взаємозбагачення суб'єктів суміжних чи віддалених культур. Іншою необхідною передумовою діалогу культур повинна стати зацікавлена установка суб'єкта на розуміння іншого. Без такої установки в мультикультурному середовищі почнуть розвиватися взаємні недовіра й ущемлення культур, що обмежують можливість міжкультурного діалогу і припиняють його.

Моделювання різних ситуацій міжкультурної комунікації, що відтворюють модель діалогу культур — реальний і продуктивний шлях організації ціннісно-змістового простору як інтерсуб'ективного імультикультурного й водночас цілісного, єдиного. При цьому мультикультурне ціле з неминучістю постає перед нами як своєрідний інтертекст, у якому вибудовується складна конфігурація міжкультурної взаємодії, свого роду матриця здійснюваного діалогу культур. Ця проблематика сьогодні, як ніколи, має потребу в подальшому вивченні з позицій цивілізаційного і культурологічного підходів.

Література

1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979.

2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930.

3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979.

4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994.

7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934.

8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2.

9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934.

10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975.

11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.

12. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б

13. Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987.

14. Іонін Л.Г. Розуміюча соціологія. Історичний і критичний аналіз. — М.: Наука 1979

15. Калашник Я.М. Судова психіатрія. — М., 1961.

16. Календарні звичаї й обряди в країнах зарубіжної Європи. Історичні корені і розвиток звичаїв. — М.: Наука, 1993.

17. Канетті Е. Маса і влада. — М., 1997.

18. Комарів М.С. Вступ до соціології. — М.: Наука, 1994.