Інша справа, що розвиток і зміна всіх цих жорстких структур відбуваються при провідній ролі культури. У суспільному розвитку культура первинна; на кожному етапі розвиток культури пов'язаний з боротьбою ідей, тобто з висуванням альтернатив, їхнім обговоренням і активною підтримкою або з пасивним визнанням однієї з них як об'єктивно правильної. Ставши фактично діючою, ця альтернатива безпосередньо через поведінку, орієнтовану на її підтримку, перетворюється з об'єктивно правильної в просто об'єктивну, тобто у жорсткий соціальний факт, не перестаючи при цьому бути фактом культури

Тут ми повернемося до контовського твердження про те, що соціальний організм грунтується на поглядах, переконаннях, "думках", зміна яких спричиняє зміни у всіх сферах громадського життя. Але враховуються не всякі думки а думки, так би мовити, агентів змін. Тенбрук називає їх інтелектуалами чи культурними експертами. Кожне суспільство і кожна історична eпохa висуває своїх культурних експертів. Так, у "примітивних" суспільствах культурні експерти — це чаклуни, маги, шамани; на теологічній стадії (виходячи з термінології Конта) — жерці, священики, богослови; на метафізичній стадії — критичні та скептичні філософи; на науковій стадії — учені. Але завжди це - ідеологи, функція яких полягає в зміні пануючих думок і, отже, у зміні суспільства.

У цій інтерпретації, що використовує поняття репрезентативної культури, Конт усе-таки трохи модернізований. Культурна інтерпретація виключає уявлення про більшу чи меншу істинність пізнання суспільства самими його членами. Культура не може бути помилковою, тому що суспільство саме таке, яким воно є в культурі. Конт же, навпаки, називав ранні стадії розвитку людського духу "фіктивними", думаючи, що справжнє пізнання суспільного життя досягається на позитивній, науковій стадії (і вважаючи, до речі, що втіленням цієї істини є його власна філолофсько-соціологічна концепція). Крім того, у культурній інтерпретації недоречне поняття морального прогресу, оскільки між суспільством і його мораллю існує взаємно однозначна відповідність, і виносити судження про мораль попередніх культур — означає судити про них за критеріями, що їм чужі. У контовській же системі прогрес моральності супроводжує пізнавальний прогрес.

Ці відмінності далеко не другорядні. Вони свідчать про те, що система Конта містить одночасно дві тенденції: об'єктивістську, пов'язану з ідеєю прогресу соціального пізнання, а тому розділяючи суспільство і культуру, та культурно-аналітичну, котру ми намагалися розглянути, залучаючи поняття репрезентативної культури.

Об'єктивізм

У подальшому розвитку соціології обидві ці тенденції — об'єктивістська і культурно-аналітична — виявляються і постійно, хоча і досить рідко в підкреслено радикальній формі. Загальною практичною ідеологією соціології та інших соціальних наук поступово став об'єктивізм, відповідно до якого суспільство складається саме з жорстких об'єктивних фактів; відповідно до цієї ідеології суспільство, його системи і структури завжди в наявності, вони завжди є поза і незалежно від ідей, переконань, світоглядів, уявлень індивідів, що становлять це суспільство. Крайньою формою такого об'єктивізму була радянська марксистсько-ленінська соціологія, що часто доводила до абсурду уявлення про соціальну об'єктивність. Саме марксизм сформулював ідею ідеології як помилкової свідомості, завдяки чому радянські ідеологи мали можливість стверджувати, що всі суспільства, які не входять до соціалістичного табору, живуть, не розуміючи самі себе, маючи неправильне уявлення про те, які вони насправді. У той же час стверджувалося, що сама марксистська ідеологія є науковою, тобто об'єктивно правильною, і тому слушно судить як про саме радянське суспільство, так і про всі інші суспільства, що суперечило концепції ідеології як помилкової свідомості. У радянській соціологічній науці культура розглядалася як побічний продукт об'єктивного суспільного розвитку, що практично не залежить від свідомості утворюючих суспільство індивідів; проблема взаємозумовленості та взаємодії культури і суспільства (якщо ставилася взагалі), як правило, зводилася до обговорення приватних питань народної освіти і тактики робочого руху. У цілому це був дуже архаїчний підхід у дусі теорій прогресу й об'єктивного еволюціонізму ХІХ сторіччя. При цьому радянська соціологія практично не використовувала діалектичні мотиви, що були в марксистській класиці. Зрозуміло, такої характеристики заслуговують праці офіційної радянської соціології та соціальної філософії, а не ті порівняно нечисленні роботи, де діалектика сприймалася всерйоз і служила не словесною ширмою, а інструментом аналізу.

Але в той же час у соціології постійно була сильна культурно-аналітична тенденція, що чітко виявлялася в працях класиків цієї науки - Макса Вебера, Георга Зіммеля, частково Еміля Дюркгейма, Відзначимо, що, незважаючи на його принципову установку на науковість соціології та вимогу розглядати соціальні факти як речі, тобто як зовнішні стосовно людини й об'єктивні явища, Дюркгейм визнавав існування суспільства як сукупності фактів свідомості. На його думку, ці факти свідомості є специфічними уявленнями, що, хоча і підняті зовнішньою, соціальною реальністю, сприймаються людьми як їх власні, притаманній їхній свідомості. При цьому вони не довільні і не відмінні від індивіда до індивіда, а мають властивість обов'язковості та примусовості. Дюркгейм називав їх колективними уявленнями (representations collectives), і саме з ідеї колективних уявлень народилися його концепції суспільної солідарності, аномії, вчення про суспільне походження моралі та релігії, що увійшли в загальну спадщину соціальної думки.

Але, підкреслимо, Дюркгейм залишався при цьому на об'єктивістській і натуралістичній позиції. Для нього суспільство — річ (une chose), а соціальні факти розміщуються в строго детерміністському функціональному взаємозв'язку й еволюціонують за власними законами.

Зовсім на іншому підході ґрунтувався Макс Вебер у своїй конструкції соціології, її опора — культурологічний фундамент, тобто специфіка людини як культурної істоти. Для Вебера особливість соціальної поведінки полягає не в тому, що вона регульована "ззовні", будь то поза нею самою лежачі фактори суспільної природи чи неусвцюмлювані нею самою інстинкти. Специфічність соціально! поведінки — і в цьому відмінність людини від тварини — полягає в наявності в ній суб'єктивно розумного змісту.

Веберівський погляд на розвиток капіталізму

Вебер - не спекулятивний філософ, і його гіпотеза про роль етики протестантизм)-у виникненні капіталістичної форми господарювання - не історіософська ідея. Він спирався на конкретну емпіричну інформацію. Вивчаючи статистичні дат щодо професійного складу населення в Бадені, де традиційно сильний вплив католицизму, він звернув увагу на непропорційно велику кількість протестантів серед власників капіталу, підприємців, менеджерів і кваліфікованих робітників сучасних підриємств. Звернувшись до інших даних, проаналізувавши apxiвні матеріали, починаючи з ХІV ст., Вебер висунув гіпотезу про наявність каузального зв'язку між вихованими духовними якостями, а саме: релігійною атмосферою у сім'ї й у громаді, напрямком розвитку, вибором професії і подальшим професійним становленням.

Вебер поставив завдання з'ясувати, як саме духовна якість, яка саме властивість конфесіонального духу забезпечує вибір професії, пов'язаної із сучасною капіталістичною економікою. Але перш ніж відповісти на це запитання, потрібно визначити сутність заключного етапу, сутність здійснюваного вибору.

Для цього Вебер звернувся до досить популярного в його час поняття "дух капіталізму". Залежно від контексту він пише про нього як про "капіталістичну культуру" чи "капіталістичний етос" (визначаючи останній як сукупність норм поведінки капіталіста у ролі економічного агента).

Вебер говорить про дух капіталізму таким чином: "Якщо взагалі існує об'єкт, стосовно якого дане визначення може мати якийсь зміст, то це може бути тільки "історичний індивідуум", тобто комплекс зв'язків, що існують в історичній діяльності, які ми об'єднуємо в одне ціле під кутом зору їхнього культурного значення".

Справжнім ядром духу капіталізму він виділяє уявлення про професійний борг (Berufspflicht), тобто про внутрішньо мотивовану обов'язковість і неминучість виконання норм господарської поведінки. Головна з цих норм — раціональне господарювання, орієнтоване на збільшення продуктивності та примноження капіталу. Тут наводиться лише одна, хоча така, що завоювала загальне визнання, і, можливо, найбільш переконлива інтерпретація "дух капіталізму". У період кінця XIX — початку XX ст. ця тема була улюбленою в Німеччині. Наприклад, знаменитий соціолог Георг Зіммель висував дві основних складових духу капіталізму: формування грошової економіки і прогрес інтелектуалізму як здатності до абстрактного аналізу, відверненого від змісту мислення. Гроші так само, як й інтелект, трактувалися ним як культурний фактор; Зіммеля цікавив їхній культурний вплив, що полягає в раціоналізації соціокультурного космосу завдяки відкриттю в грошах загального найменшого знаменника всіх речей, подібно до того, як у сфері мислення