Найбільш виразні наслідки соціальної диференціації відзначаються в індійській кастовій системі, де нерівність, що об'єктивно виражалася, досягла максимуму можливого. Парадоксально, але ця нерівність не тільки не сприяла прагненню до соціальної рівності, але навіть утрудняла її. Саме теорія божественного походження нерівності не дозволяла "перевизначити ситуацію" — витлумачити кастову систему як вираження соціальної нерівності.

У сучасному суспільстві ситуація істотно відрізняється від тієї, яка характерна для простого і традиційного суспільств. Надзвичайно зростає кількість класифікаційних критеріїв. При цьому класифікації переплітаються, взаємодіють, утворюють складні структури (кластери). Але найголовніше — різноманітні об'єктивні нерівності не тільки усвідомлюються як такі, а й інтерпретуються з погляду ідеалу рівності. Тому вони сприймаються як факти соціальної нерівності й стають як предметом суспільного дискурсу, так і причиною багатьох класових та інших конфліктів.

На противагу колишнім теоріям божественної ієрархії чи природного порядку створюються численні теорії соціальної структури, класової чи прошаркової стратифікації, основу яких становлять ті ж, що й завжди, вертикальні класифікації. Але тут завдання дослідника доповнюються аналізом соціальної нерівності (те, що для вчених минулих часів — магів, шаманів, ченців просто не було темою) і шляхів її подолання.

Якщо скористатися сформульованою Едером ідеєю про дві когнітивні операції, необхідні для формування дискурсу нерівності, то можна сказати, що в сучасному суспільстві здійснена друга з них: вертикально класифікований (ще в простих і традиційних суспільствах) світ, що складається з класів, був оголошений відхиленням від ідеалу рівності, тобто відбулося кардинальне перевизначення ситуації соціального.

"Модерністський проект"

Перевизначення ситуації відбулося в XVIII ст., у період піднесення буржуазії. Узагалі ж справа виглядала так, начебто в цей період соціальна нерівність була відкрита, так би мовити, виявлена як реальність, яка до того часу успішно ховалася від людських очей і допитливого розуму.

Людина народжена вільною, а всюди вона в кайданах . Цей афоризм Ж.-Ж. Руссо - ключ до розуміння ідеї соціальної нерівності, що з'явилася в епоху Просвітництва. Раніше, відповідно до натуралістичних і теологічних тлумачень, людина не народжувалася вільною; людина від народження належала до певного класу у вертикальній класифікаційній системі. При цьому окремі аскриптивні ознаки могли змінюватися, наприклад, у зв'язку з переходом в іншу вікову чи в іншу родинну групу, однак належність до деяких класів, заснованих на поділі праці чи на становому розподілі, залишалася постійною.

Руссо розділив усі вертикальні класифікації на дві групи: класифікації, де базисом служать природні нерівності, і класифікації, де базис має, як він висловлювався, політичний, а ми б сказали, — культурний характер. У його власних словах: "Я бачу в людському роді дві нерівності: одну, котру я називаю природною чи фізичною, тому що вона встановлена природою і полягає у відмінності віку, здоров'я, тілесних сил і розумових чи душевних якостей; іншу, котру можна назвати нерівністю умовною чи політичною, тому що вона залежить від певної угоди і тому що вона встановлюється чи, щонайменше, стверджується за згодою людей. Ця остання полягає в різних привілеях, якими одні користуються за рахунок інших: як те, шо вони більш багаті, більш шановані, більш могутні, ніж інші, чи навіть змушують їх собі коритися".

Оскільки ця нерівність має умовний характер, тобто ґрунтується на суспільних конвенціях, вона може і повинна бути скасована в ім'я рівності, шо полягає, в першу чергу, в ліквідації згаданих "привілеїв", релігійні й примітивно-натуралістичні обгрунтування яких, прийняті раніше, не витримують критики розуму. Фактичній нерівності був протиставлений ідеал рівності, і з цього часу — з періоду Просвітництва — боротьба за рівність стала одним з основних мотивів сучасної культури.

У другій половині XIX ст. відкриття соціальної нерівності і вимога рівності були осмислені як частина грандіозного духовного перевороту того часу, що поклав початок новій культурній епосі - епосі модерну. Ще пізніше, вже в XX ст., програма критики догм і марновірств та само здійснення розуму в історії, яка була написана мислителями Просвітництва і почала здійснюватися на практиці в період Великої французької революції, одержала трохи пишномовну назву " модерністський проект".

Що таке епоха модерну? Що таке модерністський проект? Які відношення між модерном і Просвітництвом? На ці питання десятиліття за десятиліттям відповідають десятки і сотні авторів, але серед них мало згоди навіть з корінних питань. Дійсно, у період реалізації модерністського проекту існували найрізноманітніші, часом взаємовиключні суспільні форми, культурні й художні стилі, політичні режими світогляди, ідеологи. Практично епоха модерну включає весь європейський Новий час і справді важко підвести ці три століття під єдиний загальний знаменник.

Тому покоління за поколінням мислителів post factum інтерпретують зміст модерну, що збагачується і поглиблюється в міру ходу історії.

Епоху модерну, а разом з нею і модерністський проект можна визначити в історичному, культурному і соціальному значеннях. Ось як говорить про це П. Велінг: "Історично початок модерну звичайно ототожнюється з індустріальною революцією (вичленовування економічної системи), виникненням (чи вичленовуванням) буржуазно-демократичної держави, з буржуазним Просвітництвом і початком експериментальних (природних) наук, характерних для Нового часу... Тому з історичного погляду, модерн — це ще одне, і також дуже невизначене, поняття для позначення як "європейського Нового часу", так й індустріального капіталізму.

Про соціальний зміст модерну писав Макс Вебер, указуючи, що соціальний світ стає усе більш "прозорим", тобто чітким, зрозумілим, доступним для пізнання і зміни, завдяки його "розчаклуванню" внаслідок наростаючої раціоналізації соціального життя. Розчаклування означало звільнення суспільства від панування магії і марновірств, його довіра до розуму, науки, раціональної процедури у всіх сферах суспільного життя. Розчаклування розглядалося ним не як одноразовий акт, а як тенденція, саме тенденція, що додає єдності та змісту всій епосі модерну. Вебер відзначав: "Наростаюча інтелектуалізація і раціоналізація ... не означає зростання загального знання умов життя, у яких знаходиться людина. Але вони означають щось інше: знання того чи віру в те, що людина завжди може про це дізнатися, як тільки захоче, що взагалі немає таємничих непередбачених сил, які втручаються в її життя, що вона може, зрештою, шляхом раціонального розрахунку опанувати всіма речами. Ось що означає розчаклування світу. Тепер не доводиться, як дикунам, для яких ці сили існували, застосовувати магію, щоб підкорити чи умилостивити духів: це стає справою розрахунку і техніки. Формується інтелектуалізація як така".

Спираючись на праці Вебера, сучасний німецький філософ Ю.Хабермас так подає культурний зміст модерну: "За Вебером, культурний модерн характеризується тим, що виражений у релігійних і метафізичних образах світу субстанціональний розум розділився на три моменти, які тільки формально можуть бути утримані разом. Оскільки образи світу розпалися, традиційні проблеми могли тепер трактуватися лише під специфічними кутами зору істинності, нормативної правильності, автентичності (чи краси), тобто могли обговорюватися як питання пізнання, справедливості й смаку. Новий час прийшов до виділення ціннісних сфер науки, моралі та мистецтва.

З певною часткою впевненості можна сказати, що сучасна європейська цивілізація є продуктом здійснення модерністського проекту. Практично усіма своїми ознаками вона зобов'язана епосі модерну і модерністському проекту. Наука, мистецтво, мораль, індустрія, свобода, демократія, прогрес - ці та інші складові час тини сьогоднішнього житгя, без яких, здається, просто неможливо існувати, є продуктом модерну, так само як соціальна рівність, раціональна суспільна організація, високий життєвий стандарт й інші досягнення західної цивілізації.

Однак підсумки здійснення модерністського проекту виявилися не настільки надихаючими, як може здатися на перший погляд. Безробіття, екологічна катастрофа, наскрізь бюрократизоване і зарегульоване соціальне життя - ці та інші лиха індустріального світу добрезнайомі. Неварто також забувати про уроки тривалої історії епохи модерну, особливо її історії XX ст., коли саме Європа - колиска модерну - породила дві найстрашніші війни в історії людства і два жахливих тоталітарних режими. Багато дослідників (наприклад, представники критичної філософії Франкфуртської школи) думають, що зерна такого розвитку були закладені в передумовах просвітницького світогляду.

Модерністський оптимізм помітно йде на спад. Модерністський проект, з одного боку, демонструє свідчення виродження, а з другого — стає знаряддям євроцентристської політики, інструментом невтримної і часто безсоромної експансії Заходу. Свідченням виродження є поступова підміна головного змісту модерністського проекту: місце "раціонально пізнаного" і "раціонально обґрунтованого" усе частіше заступає просто нове. Нове заради себе самого не має нічого спільного з просвітницьким, а також модерністським ідеалом раціональності.

Як знаряддя євроцентристської політики модернізм розглядається як теорії модернізації, що приблизно із середини XX ст. виступають як прикладний варіант універсальних теорій соціальної еволюції. Згідно з цими теоріями, західний модерн — це вершина, якщо взагалі не кінцевий пункт соціальної еволюції. Певні характерні риси західних суспільств, насамперед їх економічної і політичної організації (наприклад, ринкова економіка), проголошуються еволюційними універсаліями. У результаті модерністський проект і теорія модерну набувають нормативного характеру; стосовно всього традиційного вони є "новим", а тому неминуче й обов'язково повинні бути перенесені в інші країни