Критична соціологія (теорії модернізації)

План

1. Ліворадикальна соціологія

2. Соціологія постіндустріального розвитку

Гуманістичний напрям у соціології пов'язаний також із критичною лінією, представники якої виступали проти "академічної" соціології та індустріапізму. їх соціально-критичний аналіз вказував на зв'язки між соціальною кризою в світі і позитивістсько-орієнтованою фундаментальною теорією суспільства та прикладною соціологією. В критичній соціології відображені ідеї трагічного скептицизму, пов'язані з розчаруванням у "технораціональності" та "індустріалізмі". Індустріальне суспільство своїм прагненням підкорити собі природу спровокувало глобальну, екологічну катастрофу, котра посилила економічну, політичну та соціальні кризи. В цих умовах було піддано критиці різного роду "соціальні експерименти" на шляхах індустріалізму, в тому числі і комуністичний експеримент з його деструктивними функціями та наслідками.

Представники критичної соціології показали, що соціально-політичну систему неможливо сконструювати "сидячи за столом" і на основі техніко-економічних показників. Концепція "безмежного економічного росту" зіткнулася із системою різнорідних глобальних і локальних криз. Як наслідок розчарування - виникло актуальне гасло: "індустріальна гра закінчилася", і техноманія помалу почала витіснятися технофобією (вороже ставлення до техніки). Зростало почуття тривоги, що наука та техніка загрожують існуванню людини.

У 1968 р. невелика група вчених, політиків, бізнесменів зібралися в Римі на диспут-форум (що в подальшому увійшло в історію науково-суспільного руху як "Римський клуб") з метою актуалізації питань про сучасне та майбутнє становище людини. В результаті цієї зустрічі виникла неформальна громадська організація, метою якої було дослідити глобальні потенційні і майбутні проблеми людства, зокрема проблеми бідності, екології, недовіри, безробіття, урбанізації, економічних криз, голоду, відчуження молоді та ін.

Перші такі дослідження були проведені під керівництвом Д. Мадгауза (робота "Межі росту", 1972). Було досліджено динаміку змін та основні тенденції подальшого функціонування людства на Землі, враховуючи головні фактори його еволюції. При цьому були отримані вражаючі дані (так званий закон "експотенціального зростання"). Було доведено, що з подальшими темпами зростання населення та економіки (що було характерним для останніх 50-70-х років), до 2100 р. має настати межа зростання людства. При цьому має місце феномен: "зараз ви цього не бачите, а через мить побачите", тобто експотенціальний ріст може привести до неочікуваних і миттєвих результатів. Як результат - на науковій та громадській ниві зароджуються нові теорії модернізації

Критичність соціології починає перетворюватися у важливу тенденцію теоретичної соціології, пов'язану із усвідомленням невідповідності попередніх концепцій розвитку суспільства новій реальності.

Про симптоми кризи західного суспільства, можливі шляхи її усунення та необхідності певних реформ, що спрямовані на поліпшення системи індустріального суспільства, висвітлено в модифікованих теоріях "соціальних змін" (У. Мур, Н. Смелсер, Г. Беккер), "активного суспільства" (А. Етціоні), "структурної соціології" Е. Тиріак'яна, "конфліктологічної парадигми" (В. Дарендорф, JI. Козер, Р. Мілл).

Про необхідність і готовність до перемін - фундаментальних соціальних змін у суспільстві - зокрема, писали американські соціологи Н. Смелсер, У. Мур, Г. Беккер. Вчені вказують на необхідність реформістської перебудови. З цим пов'язують реальні переміни і подальше просування "відкритого" суспільства прогресивним шляхом. Вихідним моментом даної теорії є те, що зміни в світі пов'язані із зміною людини, тому не можна очікувати того моменту, коли світ зміниться до такої міри, що вже важко буде адаптуватися до перемін, що насуваються.

Людина також має змінюватися, щоб не відстати від ритму життя. А це потребує перебудови, передусім способу мислення, розуму.

Тільки завдяки новим ідеям людина здатна "подолати" себе та пристосуватися до умов у суспільстві.

Всі цілеспрямовані технологічні та соціально-економічні зміни насамперед мають прогресивний характер, а тому свідчать про соціальну "трансформацію" капіталізму, здатність до самовдосконалення і нових історичних перспектив. Представники даного напряму вивчали те, наскільки ці зміни мали і мають характер випадковості або закономірності, яке їх джерело та умови протікання, які механізми та норми цих змін. Ці елементи вивчення соціальних змін зумовили і використання відповідних методів дослідження. До таких у даному випадку належали: історичний метод (аналіз змін на основі історичного досвіду), порівняльний метод (класифікація і типологізація характерного і різного між подібними явищами), функціональний метод (зв'язок між соціальними інститутами, явищами, діяльностями та їх аналіз).

Таким чином, це цілком інтегрована концепція, котра дала можливість розробки позицій історичного розвитку та історичного прогнозу.

У своїх теоретичних побудовах концепції "активного суспільства" американський соціолог А. Етціоні розробив методи керованого розвитку, завдяки ефективному керівництву соціальними процесами. Він поділяв соціальні системи на активні та пасивні. Пасивні - лише реагують на зміни в середовищі, адаптуються до них. Активні – можуть цілеспрямованим чином діяти на середовище, свідомо плануючи, регулюючи та видозмінюючи водночас власну структуру.

Активність соціальної системи залежить від трьох факторів: інформаційно-кібернетичного (здатність збирати, обробляти, аналізувати та використовувати інформацію), фактора влади (здатність її здійснення на нормативно-символічних засобах регулювання та контролю), фактора узгодження. За ідеал Етціоні бере напівутопічну картину "активного суспільства", котре суміщає в собі високий ступінь контролю, згоди та конструктивного використання всіх технодосягнень.

У концепції "структурної соціології" Е. Тиріак'яна одним із суттєвих компонентів є соцієтальні зміни (детальна трансформація інституційних структур і якісні зміни у функціонуванні суспільної організації). На думку автора, ці зміни є закономірними і виникають як реакція на напругу всередині певної інституційної структури. Тому за своїм змістом і рушійною силою соцієтальні зміни мають моральний та релігійно-моральний відбиток. Саме сукупність моральних актуальних сил оцінок як відображення соціокультурної системи (як основи соціального життя), за Тіріак'яном, є джерелом соцієтальних змін.

Вчений зробив припущення, що на основі певних культурних індикаторів, котрі відображають "революційну ситуацію" в соціокультурній сфері (зріст урбанізації, зміни в сексуальній культурі і в системі соціального контролю щодо неї, зріст активності неінституційної релігії) можна і потрібно здійснювати короткострокові історичні прогнози. Фактор неінституційної релігії вчений вважає найбільш важливим. Завдання соціології в даному контексті, на думку вченого, полягає в тому, що вона повинна розглядати виникнення і появу із "глибин" неінституційної морально-релігійної свідомості нових культурних символів як джерел соцієтальних змін. Хоча даний теоретичний підхід дослідження відносять до критичної соціології, багато в чому Тіріак'ян в своєму аналізі опирався на традиційний структуралізм, функціоналізм та феноменологію. Тому деякі теорії, які розглядалися і розглядатимуться, мають інтеграційний характер щодо різних напрямів, парадигм.

Ліворадикальна соціологія

Ідея "виснаженості" можливостей індустріальних моделей розвитку отримала серйозну підтримку в так званій ліворадикальній соціології (неомарксизм). Цей напрям у соціології обґрунтовував необхідність корінних (радикальних) соціальних змін, в тому числі з використанням політичного поняття. Радикальній критиці були піддані безмежна індустріалізація, раціоналізація, "узаконене панування" меншості над експлуатованою більшістю в умовах індустріальної соціалізації. Звідси і витікав інтерес до марксизму, який зумовлював антагоністичні протиріччя і конфлікти в суспільному розвитку і необхідність їх вирішення шляхом соціально-політичних революцій.

Однак намагання переглянути та доповнити марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Його засновниками вважаються Д. Лукач, Б. Бен'ямін, К. Корш та ін.

Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії прогресу виступала франкфуртська школа. Спочатку її сформовувала група молодих дослідників, переважно вихідців із заможних єврейських сімей Німеччини, які були прихильниками поглядів Маркса. На початку 20-х років у зв'язку з цим у Франкфурті був започаткований Інститут соціальних досліджень, навколо якого згуртувалися М. Хоркхаймер, Г. Адорно, Р. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та багато інших вчених. З приходом до влади фашизму всі фундатори даної школи емігрували до США, більшість з них там і залишилася працювати надалі. Феномен фашизму став причиною ряду розмірковувань і обумовив характер спрямованості в тактиці теоретичних поглядів багатьох дослідників. Це були різні за своїми орієнтаціями мислителі, як правило, далекі від емпіричної соціології. їх більше цікавила політика, філософія, культура. Тому більшість їх теорій навіюється швидше соціально-філософським змістом, ніж соціологічним. Це стосується і системи теорій "індустріального" та "постіндустріального суспільства".

Протягом свого існування франкфуртська школа здійснювала "соціальні дослідження" з проблем "сім'ї та авторитету", "авторитарної особи", "політичної та сексуальної революції", "індустрії культури та маніпулювання свідомістю" та ін. Франкфуртці опиралися на марксизм як на теорію критичного заперечення "буржуазної раціональності". Ця форма неомарксизму була очищена від догматизму - так би мовити, марксизм з "людським обличчям", як теоретико-методологічна база "гуманістичного соціалізму" (в дусі реформаторської соціал-демократичної орієнтації). Не дивно, що цей соціологічний напрям деякі дослідники висувають як марксистську парадигму. Неомарксисти вбачали майбутнє за "недогматизованим марксизмом", синтезованим з фройдизмом (що особливо було популярним серед гуманітарної інтелігенції та студентства).

В основі радикальної соціології, як уже зазначалось, лежали такі причини, як: панування "технологічної раціональності" та інших "вад" "індустріального суспільства"; максимапізація всіх сфер розвитку; проблеми централізації управління; стандартизація способу життя; домінування технологічних ритмів виробництва, з роботою та дозвіллям; тотальний контроль над індивідом з боку держави; дегуманізація культури, індустріалізація розваг та ін. Особливе місце серед дослідницької тематики школи займав німецький фашизм та його антисемітська політика. На ці