В одних дослідженнях мова йде, передусім, про суперагресивність між типом соціальної структури (соціальні інститути та форми соціального контролю) і спрямованістю диспозиції особистості. Інші дослідники (Маркузе, Фромм) зосереджуються на розгляді ситуацій, за яких особистість адаптується завдяки відмові від власного "Я", "втечі від свободи" або "ставши одномірною людиною". Більшість цих проблем однойменна з працями цих дослідників.

Неомарксистський аналіз людини сформований, з точки зору Е. Фромма, на моделі людини, яка володіє корінною потребою буття, пов'язаного із іншими людьми та природою, стверджуючи себе в цьому зв'язку. Погоджуючись із цим, Т. Адорно підкреслював, що сам по собі соціальний порядок пронизує мислення та поведінку людей, що наш світ типолізований і "продуціює" різні типи особистості. Особливо гостро питання стоїть щодо формування стереотипних рис сучасної людини. Соціологи - неомарксисти – не сумнівалися в тому, що риси особистості, сформовані в певних соціальних умовах, значно впливають на орієнтацію суспільства та соціальної системи, і одними із перших намагалися визначити ступінь такого впливу.

Одним із основоположників франкфуртської школи неомарксизму був німецький філософ та соціолог Макс Хоркхаймер (1895- 1973), директор франкфуртського інституту соціальних досліджень. В основу соціально-філософської та історичної концепції багатьох робіт була покладена ідея "божевілля" буржуазного розуму, "пошкодженого" нібито в силу початкового протистояння його природі у вигляді волі до влади, котра і придушувала "природне" як в самій людині, так і поза нею. В деяких його роботах ("Діалектика просвіти") чітко простежується вплив ідей Ф. Ніцше та А. Шопенгауера). На протилежність "офіційній", західній соціології М. Хоркхаймер стверджував в якості основних завдань критичної теорії "теоретичне сприйняття" (відчуття, рефлексію) соціальної реальності, радикальну критику всіх виявів гноблюючого, антиособистісного характеру сучасного "пізньокапіталістичного" суспільства в усіх сферах, особливо в масовій культурі. Спочатку, щоправда, вчений пов'язував соціальні корені критичної теорії із пролетаріатом як суб'єктом історичного процесу. Однак в міру розчарування, після перемоги нацизму (опора на робітничий клас), Хоркхаймер покладав свої надії на "критично мислячу" інтелігенцію".

Одним з провідних представників цієї школи був німецький соціальний філософ, соціолог мистецтва та літератури Визенгрунд-А. Адорно (1903-1969). Деякі важливі ідеї його являли собою програмний виклад соціальної філософії неомарксизму та історії, в світлі якої еволюція людини є не що інше, як історія "невдалої цивілізації", посилюючого "відчуження", викликаного "буржуазним" розумом, що протипоставив себе природі. Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес посилюючого божевілля і втрати індивідуальної свободи. В дусі цих ідей Адорно піддав соціально-філософському аналізу сучасну західну музику та інші елементи культури. В даному контексті мистецтво розглядалося як зброя критичної революції. В той період всі соціальні та політичні загострення наклали відбиток на появу, активність та характер тодішнього молодіжного руху (лівоекстремізм, нігілістичні мотиви, анархічність).

Особливих тенденцій набрала форма боротьби проти "зневажливого суспільства", у формі "життя поза ним". Формувалися молодіжні рухи контркультури, установкою яких було задоволення та самовираз як спосіб життя. Революцію Адорно визначав як найбільш глибокий вихід людей "із себе", звільнення від "буржуазного "Я". Будучи одночасно і корінним переворотом в "структурі потягів", вона є справді "тотальною революцією", яка має привести до виникнення дійсно нового індивіда.

Особлива роль у даній практичній критиці індустріального суспільства відводилася мистецтву та художнику. І, як результат, – поява та розквіт проавангардистських форм культури, які надавали мистецтву "негативну", "руйнівну" силу, що руйнували старі структурні сприйняття і підготовлювали до сприйняття майбутнього. Авангардистське мистецтво повинно було "покінчити" з репресивною культурою, за допомогою якої індустріальний світ "декораціював" (представляв) свою раціональність.

Іншим представником франкфуртської школи неомарксизму був Герберт Маркузе (1898-1972). Впродовж свого творчого періоду він намагався вирішити одне і те ж питання: наскільки і яким чином можлива революція в "пізньокапіталістичному суспільстві?". В одній із головних робіт - "Одномірна людина" – він розкрив розуміння характеру і рушійних сил революції в сучасному суспільстві. В ній обґрунтовувалася теза про деградацію пролетаріату в "індустріальних країнах". "Одномірну людину" Маркузе ототожнював із "масовою людиною", "людиною організації", "зовні орієнтованою особистістю", "керованою особистістю" та іншими подібними типами. Всім їм тією чи іншою мірою властиві: некритичне ставлення до існуючої дійсності, до поведінкових та пропагандистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпуляційність, консерватизм та ін. Згідно з концепцією Маркузе, соціокультурна одномірність, одномірність мислення - це продукти, похідні "індустріального суспільства". Принципи і норми індустріального суспільства, які відповідають інтересам перш за все правлячої еліти, видаються "одномірній людині" виразом свободи і соціальної справедливості, що абсолютно неправильно. Одномірна людина, стверджував Маркузе, позбавлена здатності до радикальної опозиції існуючому "режимові" і повністю інтегрувала себе в "систему". "Одномірна людина" із "сплячої маси" нездатна ні виробити, ні сприйняти революційну свідомість як основну умову і передумову соціальної революції. Тому необхідність тотальної відмови від "єдиного індустріального суспільства" актуалізувало питання пошуку сил неомарксистами, які могли би його здійснити, сформувати "суб'єкт революційного процесу". Носій такої сили повинен відмовитися брати участь у грі "споживчого суспільства". Тому носієм "революційної" ідеології і виконавцем такої революції має бути той, хто володіє "двомірним" мисленням, здатний критично оцінювати дійсність, протистояти маніпулюванню свідомістю і не стати рабом одномірної свідомості. Це, передусім, новий клас - інтелігенція та службовці, які володіють інтелектуальним та культурним потенціалом.

Яскравим представником франкфуртської школи і одним із засновників неофройдизму був німецько-американський соціальний філософ, соціолог і психолог Еріх Фромм (1900-1980). Соціальна теорія його базується на ревізії традиційних положень фройдизму шляхом об'єднання їх із положеннями філософської антропології та марксизму. За Фроммом, історія - це розвиток людської суті в умовах ворожої їй соціальної структури. Сучасне суспільство він ототожнював із відчуженням людської суті у зв'язку з "машинізацією", "комп'ютеризацією" і "роботизацією" людини в процесі розвитку НТР. Важливою особливістю поглядів Фромма є критичне ставлення до капіталістичного суспільства, яке довело до межі процес самовідчуження особистості. Пошуки ідеального типу соціальної структури "здорового" суспільства, що дозволяла б розкрити безмежні можливості людської природи, привели вченого до висунення утопічної теорії "гуманістичного комунітарного соціалізму".

Одним із видатних представників неомарксизму був німецький соціальний філософ, соціолог Юрген Хабермас (1929-1964). У пошуках шляху, котрий міг би вивести сучасну західноєвропейську "громадськість" із стану глибокої кризи, забезпечивши їй роль носія структурних змін у сучасному "пізньокапіталістичному суспільстві", Хабермас звертається до проблематики міжлюдської взаємодії, комунікації, інтеракції. При цьому він зосереджує увагу на питанні про відмінність "істинної" комунікації від "хибної" і умови, що забезпечували істинну комунікацію між людьми. В зв'язку з цим, Хабермас запропонував широку соціально-філософську концепцію, що виявляла взаємоіснування двох сфер людського існування (як наближено ідеальної моделі): сфери взаємодії людини із природою і сфери "інтеракції" (сфера міжлюдських взаємин).

У даному контексті вчений висуває абстрактну модель системної людини, людини майбутнього, що здатна зберігати прогресивність людства. В такій моделі ним закладені основні "бажано-прогресуючі" сторони соціально-людської" природи:

¦ "технічний", пізнавальний інтерес (розумне оволодівання природою);

¦ "практичний" інтерес, сфера якого - міжлюдська "інтеграція", що сприяє формуванню ідеалів, цілей, які визначають найбільш загальний напрям використання та розвитку науки і техніки;

¦ "визвольний" ("емансипаційний") інтерес, що відображає прагнення людини до визволення від усіх і будь-яких форм "відчуження" та суперечностей, що виникають в результаті негативного впливу методів та технічних засобів на сферу людських взаємин.

Неомарксистська концепція не є одноманітною і містить кілька розгалужень. Інший напрям у даному русі - сцієнтиський (світоглядний підхід, в основ якого лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність). Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим і намагаються реформувати різні аспекти марксистської теорії.

Серед представників даного напряму слід назвати Л. Альтюссера і його послідовників, які пропагували перегляд марксових ідей "економічного детермінізму", "еволюційного історизму", "монізму" (спосіб розгляду багатомірності явищ світу в світлі єдиного джерела, єдиної основи) – головних позицій його аналізу, діалектику взаємодії базису та надбудови суспільства. З точки зору JI . Альтюссера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на сутність держави і характер її взаємин із різними суспільними класами. (Подальші соціальні, демократичні перетворення роблять марксистську теорію неспроможною бути алгоритмічним принципом в аналізі суспільних явищ).

Іншою течією в системі даного напряму неомарксизму є так званий "академічний марксизм", прихильники якого прагнуть перереформувати сутність і категорії історичного матеріалізму крізь призму методів сучасної науки: теорії ігор, моделювання, функціонального підходу тощо. Сучасні неомарксисти уточнюють