Концепція децентрованої (розщепленої) особистості

Говорячи про постмодерн, треба зауважити, що його ставлення до культури відрізняється від класичного. По-іншому розглядаються тут питання, пов'язані з характером і формами соціокультурного життя, його динамікою; зі змістом і взаємозв'язками штучних, особливо символічних об'єктів, що становлять середовище, у якому реалізується це життя; з можливостями "розшифрування істинних значень" таких об'єктів.

Не дивно, що перегляду піддалися уявлення про народження культури і місце особистості в соціокультурних процесах.

Індивід як першооснова соціокультурних процесів. У сучасній пізнавальній ситуації проблематичною стала ідея людської першооснови. Старі моделі походження людини, суспільства, культури втратили будь-який евристичний зміст, чи то ідеї божественного подарунку чи еволюційної мутації. Нові моделі, очевидно, неможливі, оскільки, принаймні зараз, після періоду тривалих пошуків емпіричних доказів, стало очевидним, що генезис людини і культури непізнаний. Його не можна достовірно реконструювати через обмеженість як матеріалів, якими може володіти людина, так і її власних пізнавальних здібностей. Будь-які спроби побудувати концепцію першооснов як істинного, повного знання про це залишаються фантазмами, що мають більшу чи меншу цінність як ідеальне місце відліку для вивчення культурних подібностей і відмінностей, інваріантів і змін.

Відповідно ідея першооснови втрачає свій класичний зміст. Тепер зовсім очевидними є зв'язок людей з їх історичністю, розрив між існуючим і його генезисом. "Прагнучи самовизначитися як жива істота, — писав М.Фуко, — людина виявляє свій власний початок лише в глибині життя, шо почалося раніше від нього; прагнучи зрозуміти себе як працююча істота, вона виявляє зародкові форми праці лише усередині такого людського часу і простору, які вже підпорядковані суспільству і його інститутам, нарешті, прагнучи визначити сутність самого себе як суб'єкта, що говорить по ту сторону будь-якої вже сформованої мови, вона завжди зіштовхується лише з можливостями вже розгорнутої мови, а зовсім не з тим белькотанням, тим першословом, на основі якого стали можливі всі мови і взагалі мова як така". Відповідно першооснова перестає позначати вихідну точку філогенезу людського виду.

При вивченні породження штучних об'єктів центром уваги стає втілений соціалізований індивід. Він розглядається як найбільш емпірично очевидна й одночасно найбільш складна й інтегрована з усіх людських систем. У ньому біологічний, психічний, соціальний і культурний початки сполучаються тісніше, ніж у будь-який іншій соціокультурній системі. Індивід виділяється не просто як частина, елемент суспільства і культури, а як переплетення всіх людських рівнів і систем, як модальність, у якій і через яку здійснюються концентрація і вивільнення енергії популяції. У цьому розумінні можна говорити про джерела, породжений рівень аналізу, на якому прослідковуються виникнення, підтримка і зміни соціокультурних феноменів.

Обсяг енергії, якою володіє втілений індивід, завжди більший, ніж той, що є необхідним для участі чи наданні опору в кожному із секторів будь-якої із соціальних систем. Немає жодного з типів соціального контролю, від якого людям не вдалося б вислизнути. І не існує такої соціальної системи, чиїх вимог вони не змогли б уникнути, похитнути чи зруйнувати.

Зовнішня (соціокультурна) зумовленість багатомірності особистості. У межах класичних моністичних уявлень про суспільство і культуру як єдину цілісність концепція соціалізації однозначно припускала соціально запропоноване й інституціоналізоване освоєння кожним членом суспільства культурно необхідних знань і навичок. Вважалося, що соціалізований індивід стає тим саморегулюючим елементом соціокультурної системи, що автоматично буде підтримувати її цілісність, мінімізувати в ній рівень напружень і конфліктів.

Сучасний погляд на ці процеси змінився. Повернувшись до витоків соціокультурних систем — людей, визнавши, що люди — істоти, які будують і використовують такі системи, сучасні мислителі по-іншому бачать і процеси освоєння людиною свого оточення.

Насамперед люди перестали розглядатися тільки як соціальні істоти; рівноправним став визнаватися й індивідуальний людський початок. Відповідно контрбалансом їх соціабельності, схильності до об'єднання стала ідея егоцентричності та прагнення до автономії. У ході дорослішання й особистісного становлення люди набувають соціальних і культурних відмінності, а не тільки подібностей. І пошук індивідом своєї ідентичності зумовлює його особистісну багатовимірність, розщепленість, породжувані в ході нагромадження таких відмінностей і подібностей у ситуаціях кооперацій і конфронтації.

Формування особистості припускає розвиток у нездатності визначати подібності і відмінності. Не подібність, а відмінність вважається ключовим у зіставленні себе з іншими. Але не всі відмінності між людьми однаково значущі для їхнього становища в суспільстві. Спостереження свідчать проте, що в більшості культур люди схильні надавати великого значення тим диференціюючим ознакам, які пов'язані з винагородами, деприваціями, з конкурентними чи конфліктними наслідками.

Становлення "я", звичайно, залежить від утягнутості в системи взаємних комфортностей з іншими. Однак не меншу роль відіграє навмисне чи випадкове порушення конвенціональних зобов'язань і очікувань. Нагромадження досвіду власних відмінностей і їх організація в культурно значущу систему самоідентифікації сприяють формуванню і концептуалізації особистісних меж. Свої потенції індивід здатний оцінити, не тільки кооперуючись з іншими, а й у конфронтаціях з ними, з їхніми очікуваннями і примусами, з їх демонструючими кордонами власних "я"! Механізм формування самоідентифікації був виділений Е. Гоулднером як співвідношення самоповаги і самооцінки.

Особистість може відчувати самоповагу, коли проявляє конформність винагороджувану стосовно очікувань інших, до групових цінностей, моральних норм. Самоповага складається на основі ставлення інших. Самооцінка виникає з відчуття власних потенцій. Навідміну від самоповаги, самооцінка переживається іформується, коли особистість порушує очікування інших, виявляє здатність до дистанціювання й автономії стосовно них і на їхні вимоги може реалізувати свої наміри всупереч зовнішньому опору. Самоповага перевіряється консенсусом; самооцінка — конфронтацією.

Консенсус виявляє в особистості те, що поєднує її з іншими, робить схожою на них, відсуває на задній план ідентифікуючу індивідуальність. Конфронтація загострює відчуття особистісних меж, індивідуальної специфічності, висуває на передній план особистісну ідентичність. У де центрованому, ризомному, багатовимірному, соціокультурному середовищі дія цього механізму забезпечує індивіду прямий, без символічного опосередкування зв'язок з реальністю при формуванні життєвого шляху. "Втілена соціалізована особистість,, — як писав М.Фуко, — яка поєднує у собі риси біологічного, психологічного, культурного і соціального рівнів систем, рухається всередині, крізь і між ними, бере участь у їхньому створенні та руйнуванні протягом усього свого життєвого циклу і кар'єри".

Зі сказаного випливає, що саме індивіди змінюють соціокультурні системи у випадках, якщо культурні зразки перестають забезпечувати їм переваги у відносинах з оточенням. Кожний може відмовитися від стереотипних уявлень, критеріїв оцінки, традиційних технологій. Люди, об'єднавшись навколо сукупності нових культурних цінностей, шляхом "організованого" відхилення створюють у маргінальних просторах культури рівнобіжні соціальні системи і всередині них можуть захищати себе як від претензій традиційних культурних цінностей та норм, так і від хаосу, експериментувати з новими соціокультурними зразками і затверджувати їх як конструктивні життєві принципи.

Збереження культурної тканини, отже, обумовлене тим, що індивіди ніколи не бувають спеціалізовані тільки для потреб якої-небудь приватної соціальної системи. У цьому розумінні вони більшою мірою насіння, ніж частина чи орган системи. Усередині містяться потенції й енергія, які відтворюють культуру в зразках поведінки і зв'язують їх у соціальні системи. Така концептуалізація особистості в культурі висвічує іншу, ніж класична, галузь породжень і змін соціокультурних феноменів.

Якщо широка інкультурація забезпечує індивіда певною мірою функціональної автономії стосовно соціальних систем, то його здатність створювати і підтримувати соціальні системи дозволяє йому автономізуватися від специфічних культурних систем. Кожний з типів систем наділяє його важелями стосовно іншого; він же використовує обидва. У цьому використанні і вбачаємо ключ до розумшня динаміки суспільства й культури.

Внутрішня (психічна) зумовленість багатовимірності особистості. У той же час, будучи втягненою в символічний світ культури, особистість виявляється децентрованою. Причина полягає в тому, що кожна народжена дитина не створює мову і культуру, а користується вже раніше створеними "позначаючими" — символами, сурогатами слів. Рушійною силою в цьому полі, згідно з Ж. Лаканом, стає бажання людини, яке завжди є відображенням недостачі чого-небудь, потребою, які людина прагне заповнити. Мова, вважає Лакан, трансформує потребу (спонукання, імпульс) у бажання. Бажання, обумовлене відсутністю бажаного об'єкта, стає збудником децентрування, ризомного становлення особистості.

Плюралізація внутрішнього світу індивіда визначається його "розщепленням" під дією усвідомлених і несвідомих спонукань, бажань, що виникають при розбіжностях між фізіологічними, психічними і соціокультурними процесами. Відповідно особливого інтересу в цій ситуації набуває вивчення спрямованості й результатів дій "розщепленого" суб'єкта.

"Культурний суб'єкт" належить одночасно двом сферам: "реальній" і семантичній. Реальні процеси пов'язані з безпосереднім переживанням індивідом значущості того, що з ним відбувається. Семантичні — з вираженням реакції на це в системі встановлених знаків і процедур дії. Беручи участь у цих двох процесах одночасно, він піддається розщепленню, яке посилюється завдяки одночасного протікання інтрасуб'єктивних (внутрішньоособистісних) свідомих і несвідомих процесів.

Спосіб існування децентрованої особистості в динамічному просторі. Такі прогалини між спонуканням і його реалізацією, між бажанням і наявними засобами його втілення обумовлюють вірогідний характер породження інновацій і комбінаторики в культурі. Відповідно