Децентрування культурного й особистісного світу і саморефлексія художника, що посилилася у зв'язку з цим, уплинули на зміну ролі Мистецтва в культурі. Якщо раніше, наприклад, літератори претендували на те, щоб повідомляти публіці знання про її можливі соціальні і особистісні ідентичності, то тепер вони знаходяться в пошуках такого знання. Далі добре відомо, що добровільне сприймання вимог інших - без примусів і винагород - у соціокультурному розумінні багато в чому залежить від індивідуального вибору і завжди носить вірогідний характер І хоча в культурі моральна винагорода спонукуваних дій має форму символічного соціального схвалення і є предметом особливої уваги та заклопотаності охоронців моралі, ця імовірність зберігається.

Вона характеризує не тільки підпорядкування особистості моральним нормам, а і реакцію інших на таку конформність. Ситуації, пов'язані з моральною регуляцією, майже завжди є досить невизначеними. оскільки щоразу під сумнівом виявляються як готовність індивіда дотримуватись вимог моралі, так і згода інших винагороджувати моральну поведінку. Інакше кажучи, ні про який рівноважний стан системи відносин, що базується на поділюваному моральному кодексі, не може бути і мови: вона виявляється хиткою, невизначеною і вірогідною за самою своєю природою.

Оскільки в подібних ситуаціях особистість далеко не впевнена втому, як варто поводитися, вона має потребу в інших, котрі своїми реакціями будуть ситуативно схвалювати чи не схвалювати "п дії. Відповідно система відносин буде підтримуватися не завдяки відсутності, а завдяки наявності в ній нормативного чи ціннісного напруження. Не тільки взаємна функціональна залежність, але і невизначеність взаємних винагород утримує людей у системі взаємодії. її відтворення почасти забезпечується тим, шо завдяки опору моральним нормам одна частина її учасників змушує іншу підвищити винагороду за конформність до них. Таким чином, підтримка системи соціальних відносин залежить і від небажання л юдей підкорятися моральним нормам, тобто від неконформності до діючого моральному кодексу.

Неоднорідність ставлення членів суспільства до моральних норм. Дослідження ставлення різних членів суспільства до моральних норм у різних соціокультурних ситуаціях дозволили зробити ряд висновків, шо ставлять під сумнів правомірність апріорного твердження, що поділювані моральні (у тому числі релігійні) цінності й норми зумовлюють єдність та інтеграцію в суспільстві.

По-перше, сам факт, що суспільство функціональне неоднорідне, означає, що різні соціокультурні групи мають неоднаковий ступінь причетності до офіційного морального кодексу. Є групи, які пов'язані з ним тісніше, — ті, хто його поновлює, контролює дотримання його чи свідомо порушує його; групи, що лише поверхово стикаються з ним, — ті, кому не доводиться приймати соціально значущих рішень; групи, члени яких не вважають обов'язковим дотримання його настановам, — ті, хто приймає рішення макросоціального рівня, включаючи рішення про саму мораль.

По-друге, як уже було показано, не існує конформності до правил моралі в ім'я них самих. Різні соціокультурні групи дотримуються чи не дотримуються їх залежно від результатів торгів з тими, хто виступає в суспільстві в рол і охорон ця моралі, а також залежно від вигод, отримуваних унаслідок моральної (чи аморальної) поведінки. По-третє, конформність до будь-якого морального правила не однакова в різний час і залежить від ступеня функціональної автономії соціокультурної групи чи прошарку всередині соціальної системи. Досвід свідчить про те, що люди схильні більш підтримувати моральну норму, коли вона розширює, а не обмежує сферу їхніх можливостей. По-четверте, у моральному кодексі звичайно існує не одне, а кілька правил, які можуть бути обгрунтовано використай, при вирішенні якої-небудь соціально значущої проблеми. Центральним критерієм вибору одного з них є оцінка очікуваних наслідків з погляду благополуччя не тільки системи як такої, а і тих, від кого залежить вибір. Зрозуміло, що ці оцінки часто не збігаються.

Відповідно той факт, що всі члени соціокультурної системи визнають той самий моральний кодекс, аж ніяк не означає, що їх зв'язки взаємодоповнюючі, відносини гармонійні, а конфліктні ситуації легко вирішувані. Дотримання його має неоднакові наслідки для благополуччя різних соціокультурних груп. Напруження, що виникає при цьому між групами, які шукають легітимний спосіб збільшення ступеня власного благополуччя, відбивається у відмінностях інтерпретації норми чи в пропозиціях альтернативних норм для вирішення однієї і тієї ж проблеми. Таким чином, це не стільки організуючий початок, що гармонізує ситуацію, скільки провідник, через який напруження виражається, фокус, навколо якого розгортається конфлікт визначення ситуації.

Мова моралі не ситуативна, оскільки завжди стосується поведінки певної категорії людей у певному класі ситуацій (наприклад, "діти не повинні обманювати батьків"). Передбачається, що така поведінка не пов'язана з очікуванням винагороди чи покарання, що вона самоцінна. Інакше кажучи, на символічному рівні моральний кодекс містить у собі претензії на те, щоб зупинити конкуренцію за розподіл переваг, вирішити невизначеність між дією і бездіяльністю, допомогти перебороти внутрішній конфлікт при ухваленні рішення.

Але саме це зумовлює й укладену в ньому невизначеність, оскільки завжди існують пункти, в яких виявляється напруження між дотриманням його і винагородою. Кожен моральний кодекс містить негласні обіцянки, з яких одні члени суспільства отримують більше користі, ніж інші, і отже, підкоряються їм з більшим задоволенням. Однак у цілому всі і завжди готові до того, щоб робити менше, ніж мають на увазі і навіть вимагають норми. І це не через погану соціалізацію. Така природа самого кодексу як системи таємних взаємних обіцянок.

Крім того, відносна важливість моральних і неморальних винагород за солідарність у суспільстві варіюється в різних умовах. Зокрема, вона залежить від рівня розвитку технології: чим нижчий цей рівень, тим сильніша мораль.

Розвиток технології послаблює традиційні норми, оскільки припускає зміну сформованих форм соціальної організації і контролю. Зокрема, солідарність підтримується підвищенням винагороди, забезпечуваним скороченням дефіциту благ за рахунок упровадження нових технологій. Однак переваги від цього не становлять постійну величину. Існують короткі цикли і довгі тренди, при яких люди відчувають зменшення такої винагороди. У ці періоди апеляція до моральних норм посилюється.

Оскільки різні групи отримують неоднакові переваги від технологічних змін, вони по-різному ставляться до норм. Привілейовані групи вважають сформований порядок моральним. Групи, що не мають достатніх благ, забезпечуваних технологіями, вважають його несправедливим.

Таким чином, обидві групи апелюють до одного кодексу, але з різною метою і витягають з нього ті компоненти, які виправдовують їхні претензії, підкреслюють значущість справедливості, рівності і тієї свободи, що дозволяє їм збільшити свої переваги. Привілейовані мають тенденцію підкреслювати значущість порядку. Перші ставлять акцент на своєму праві розширеного доступу до матеріальних благ. Другі закликають їх до духовного удосконалення

У цих умовах моральний кодекс не забезпечує достатніх підстав для утримання соціальної солідарності, навіть коли він приймається обома сторонами. Взаємні переговори не є тим механізмом, який знімає напруження. Відповідно виникає необхідність у посереднику, що регулює конфліктні ситуації, і ним стає влада. При цьому вона може бути або репресивною, або пов'язаною зі стимулюванням технологічного розвитку. Але в будь-якому разі її значущість зберігається, а не зменшується.

Відхилення від норми і влада. У сучасній культурі з її розширеною зоною масових процесів і аномії головними об'єктами нагляду й інтересу з боку всіх рівнів влади стали ті, чия поведінка не відповідає легітимній (узаконеній) моралі. При цьому відхилення докладно описані, класифіковані і негативно оцінюються в порівнянні з "нормою". Відмінність нормального і девіантного при ціннісній і перевазі норми без її внутрішньої диференційованості є, згідно з М. Фуко, виправданням широкого спектра репресій, здійснюваних тими, хто вважає себе ] захисниками норми, стосовно тих, кого вони вважають носіями відхилень. Однак вони не існують самі по собі, а є продуктом влади визнаних норм. Девіантність у культурі не просто заборонена чи репресована; вона завжди ще і викликається, і репродукується апеляцією до норми, тобто норма ніби сама породжує (чи має на увазі) відхилення від неї.

У межах постмодерністської інтерпретації соціокультурних процесів виявляється особливий інтерес до способів катетеризації і соціального контролювання різних класів соціальних девіантів: хворих, психічно неврівноважених, злочинців. Ці групи людей розглядаються як невід'ємна складова суспільства. Однак уявлення про поведінку, що вважається асоціальною і відповідно піддається необхідному соціальному контролю, є історично мінливим. Відповідно деякі з таких груп згодом можуть перейти в категорію соціально прийнятних.

У зв'язку з цим показовою стає тема зміни влади, пов'язана з народженням і організацією нового динамічного соціокультурного нормативного