Механізмами утримання і реалізації влади, згідно з М. Фуко, є дисципліна і знання. Дисципліна діє відповідно до вимоги домінуючих як морально санкціонований спосіб формування тих. хто підпорядковується і відхиляється. Вона з необхідністю припускає узаконювання інспекції, нагляду, контролю над тілом і поведінкою тих, кого дисциплінують. І чим більш індивідуалізований суб'єкт, тим більше він піддається контролю. У зв'язку цим девіація виявляється похідною від уявлення про законну необхідність підводити під нормативні рамки варіації і різноманіття проявів індивідуальної активності. Влада робить дисциплінованих індивідів, що не тільки діють відповідно до запропонованих і морально санкціонованих правил, але і привчених засуджувати тих, хто виходить за їх межі.

Іншим важливим механізмом реалізації влади є знання. Це не тільки засіб, який використовується людьми для встановлення свого панування, а і владне ставлення знаючого до того, кого він пізнає, забезпечуючи утримання цього панування.

Однак владі необхідно лише таке знання, що допомагає відтворенню встановленого нею порядку. Звідси напруження, що виникає між інтелектуалами і представниками владних структур у суспільстві. Згідно з М. Фуко, процес виробництва знання — це процес інноваційний. Участю в цьому процесі й визначається особливе становище інтелектуалів у суспільстві. їхній досвід інновативний, тобто маргінальний сам по собі; він є "частковим", "проміжним" і таким не може бути вписаним всередину інституціональні стратегії. Владні ж структури заохочують лише тих інтелектуалів, що допомагають за допомогою знань, переведених у технології, підтримувати і розширювати кордони існуючої влади. Знання іншого плану витісняються на периферію панівної культурної парадигми; їх породження і поширення щонайменше не заохочується, якщо не придушується. Таким чином, і тут влада встановлює свої норми, мораль, уявлення про девіації.

Влада і мораль. Якщо моральні норми здаються відповідними владі, то це відбувається не тільки тому, що влада за допомогою дисципліни регулює на всіх доступних їй рівнях відповідність поведінки підлеглих вимогам морального кодексу. Але ще і тому, шо сила дозволяє їй досить довільно визначати, що є відповідність, а що відхилення стосовно норм. У суспільстві, особливо при ситуації невизначеності, відповідність моралі в кожному конкретному випадку є невизначеною, взаємозаперечливою. І тому арбітром часто стає влада: більш могутні вибирають визначення того, яке правило варто застосувати, і що воно означає в даній ситуації.

Зі сказаного випливає, що в логіці постмодерну розділюваний моральний кодекс більше не розглядається як засіб запобігання соціокультурним напруження і конфліктам. Вважається, що в кращому випадку він обмежує властиві системі напруження, забезпечуючи в проблемних і невизначених ситуаціях підстави для їхнього первісного визначення. Щонайменше він забезпечує мову, в якій напруження дістає публічне вираження. У гіршому випадку його елементи стають фокусами соціальних конфліктів. А взагалі він використовується різними індивідами зі своєю метою і в тих ситуаціях, де їм це вигідно. Жодна соціальна система, відповідно до логіки постмодерну, не підкоряється усім вимогам офіційного морального кодексу хоча б тому, що це всього лише частина її культурного універсуму. Як уже говорилося, члени суспільства ніколи цілком не інтегровані в жодну соціальну роль чи культурну ідентичність, у тому числі й у ті, що нормативно запропоновані. Усвідомлюючи умовність моральних норм і цінностей люди не відчувають ні провини, ні замішання, роблячи менше необхідного, оскільки не відчувають повно, причетності до них. Такі утворення постійно перебувають під загрозою порушення, оскільки багато хто часто змушений давати обіцянки які не хоче і не має наміру виконувати. Розбіжності між мораллю і бажаннями лежать в основі прийнятих у культурі невідповідностей між принципами і практикою, ідеальними уявленнями і звичками. Це мається на увазі в соціалізаційних процесах, коли молоде покоління осягає наївність і непрактичність наслідування ідеалам.

Як підкреслює Е. Гоулднер, влада й її моральний компонент, влада й авторитет — це різні виміри, пов'язані з регулюванням соціальної взаємодії. Влада існує як фактор, шо формує поведінку підлеглих у ситуаціях, які знаходяться під контролем вищестоящих. У розпорядженні останніх знаходиться право вказувати на дисциплінарні норми, позбавляти винагороди у випадку невиконання запропонованих функцій. Але сама могутність є достатньою підставою для такого контролю навіть без наявності прав у тих, хто ними володіє. Отже, сила без авторитету є постійним фактором, що впливає на динаміку розподілу функцій і винагород у суспільстві. І навряд чи можна придумати такі реалістичні форми соціокультурного контролю, які б цілком послабили його дію.

Відповідно розподіл влади в соціальній системі, на думку Гоулднера, зумовлює конфігурацію існуючих тут моральних переваг. Володіння владою спонукує одних порушувати свої зобов'язання, тимчасом як її недостача примушує інших задовольнятися меншим, ніж належить за законом. Так, саме порушення моралі може стати звичаєм.

Примус, насильство, сила — усі форми могутності механізму, що дозволяють тим, хто володіє ними, створювати власну легітимність і свої правові встановлення. Але ці встановлення підтримуються і тими, хто в соціокультурному просторі, створюваному владою, знаходиться в сфері найбільшого її впливу.

Ті, хто підкоряється зі страху перед силою чи в надії на вигоду від неї, звичайно, не зізнаються в справжніх причинах своїх дій і для збереження самоповаги готові визнати легітимними вимоги, що їм висуваються. Ті ж, хто застосовує насильство, прагнуть отримати докази хоч якоїсь видимості добровільності дотримання цих вимог. У таких випадках легітимність установлених відносин породжується таємною угодою між ґвалтівником і його жертвою.

Література

1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979.

2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930.

3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979.

4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994.

7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934.

8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2.

9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934.

10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975.

11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.