Прагнення досягти більш високого статусу зумовлене мотивом досягнення, що притаманний кожному індивідові і пов'язаний з його потребою домагатися успіхів та уникати невдач у соціальному просторі. Актуалізація цього мотиву породжує в кінцевому рахунку силу, з якою індивід прагне до досягнення вищої соціальної позиції чи до того, щоб утриматися на наявній. Реалізація сили досягнення залежить від багатьох причин, зокрема від ситуації, що складається в суспільстві. Аналіз проблем, що виникають у процесі реалізації мотиву досягнення, доцільно розглядати, користуючись термінами та ідеями, висловленими К. Левіним у його теорії поля. Показниками кількісної оцінки соціальної мобільності є швидкість та інтенсивність соціальної мобільності.

Під швидкістю мобільності розуміють "вертикальну соціальну дистанцію" або число страт — економічних, професійних чи політичних, які проходить індивід у його русі нагору чи донизу за певний проміжок часу. Наприклад, одному індивідові протягом трьох років по закінченні інституту й початку роботи за спеціальністю вдається обійняти посаду завідувача відділу, а його колезі, котрий закінчив інститут разом із ним, — посаду старшого інженера. Очевидно, що швидкість мобільності вища в першого індивіда, тому що за той самий проміжок часу він переборов більше статусних рівнів. Водночас, якщо якийсь індивід у результаті сформованих обставин чи особистої слабкості з високого суспільного становища скочується, то говорять, що в нього висока швидкість соціальної мобільності, але за статусною ієрархією спрямована донизу.

Під інтенсивністю мобільності розуміють число індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному чи горизонтальному напрямках за певний проміжок часу. Число таких індивідів у будь-якій соціальній спільноті дає абсолютну інтенсивність мобільності, а їхня частка в загальній чисельності даної соціальної спільноти показує відносну мобільність. Наприклад, якщо ми будемо зіставляти число індивідів віком до 30 років розлучених і тих, хто перейшов в інші родини, то мова йтиме про абсолютну інтенсивність горизонтальної мобільності в даній віковій категорії. Якщо ж ми розглядатимемо відношення числа тих, що перейшли в інші родини, до чисельності всіх індивідів віком до 30 років, то мова йтиме про відносну соціальну мобільність у горизонтальному напрямку.

Часто виникає необхідність розглянути процес мобільності з погляду взаємозв'язку її швидкості та інтенсивності. У цьому разі застосовується сукупний індекс мобільності для даної соціальної спільноти. Таким шляхом можна, наприклад, порівняти одне суспільство з іншим з метою з'ясування, у якому з них чи в який період мобільність за всіма показниками вища. Такий індекс може бути розрахований окремо в економічній, професійній чи політичній сфері діяльності.

Залежно від інтенсивності й загальності горизонтальної і вертикальної мобільності суспільства можуть мати:*

закритий тип стратифікації, у якому перетинки, що відокремлюють один прошарок від іншого, практично непроникні, а вертикальні переміщення індивідів відсутні;*

відкритий тип стратифікації, у якому перетинка між прошарками дуже тонка, з великими отворами для переходу від одного етапу до іншого. Відповідно, вертикальна мобільність тут дуже інтенсивна і має загальний характер. Великі маси людей перемішаються з одного "соціального поверху" на інший ніби широкими "сходами".

Звернемо увагу на виокремлення П. Сорокіним каналів вертикальної циркуляції, якими "дозволено індивідам переміщатися нагору чи донизу з одного прошарку в інший". Поряд зі "сходами" до цих каналів він відносить і "ліфти", що відображає різну швидкість подолання відстаней між "поверхами".

Найважливішими з "ліфтів", які прискорюють рух між соціальними прошарками, є соціальні інститути суспільства: родина, освіта, церква, армія, політичні, економічні та професійні організації. З розглянутого раніше зрозуміло, що ці інститути виконують функції своєрідних соціальних механізмів кар'єри. Вони будуть докладно розглянуті нами у відповідних главах. Тут лише зауважимо, що ці соціальні інститути виконують функції особливого механізму, який контролює процес вертикальної мобільності. Цей контроль полягає, по-перше, у тестуванні індивідів для встановлення адекватного виконання ними соціальних функцій; по-друге, у селекції індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, у відповідному поділі членів суспільства за різними соціальними прошарками, у їхньому просуванні службовими сходинками чи деградації. Іншими словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали вертикальної стратифікації, а й своєрідне "сито", що "просіває" індивідів, визначає їм те чи інше місце в суспільстві. Основна мета цього контролю — розподілити індивідів відповідно до їхніх талантів і можливостей для успішного виконання своїх соціальних функцій. У разі невдалого розподілу вони погано виконують свою соціальну роль, і в результаті страждає все суспільство: воно дезорганізується.

Зважаючи на те, що в функціях "соціальних сит" мобільності закладений рівень вимог, які суспільство висуває до індивідів стосовно їхнього просування у верхні прошарки соціальної ієрархії, важливо при "побудові" індивідом своєї кар'єри прислухатися до узагальнень, зроблених з цього приводу П. Сорокіним.

1. За винятком періодів анархії і соціальних потрясінь у будь-якому суспільстві соціальна циркуляція індивідів і їх розподіл здійснюються не принагідно, а мають характер необхідності і строго контролюються різними інститутами.

2. Ці інститути в цілому складають величезний комплекс механізмів, що контролюють увесь процес соціального тестування, селекції та розподілу індивідів усередині соціального агрегату.

3. Церква, родина і школа, а також професійні організації виступають не тільки засобами освіти й переміщення людей; вони виконують ще й функції соціальної селекції і розміщення індивідів усередині "соціального будинку". Причому ці функції мають не менше соціальне значення, ніж функції освіти й виховання.

4. В усій своїй повноті механізм соціальної селекції і розміщення в цілому відповідальний за людей, які населяють верхні і нижні поверхи, — за тих, хто спускається чи піднімається соціальними сходинками, а також за те, які риси притаманні "аристократії" і представникам "нижніх класів" суспільства.

5. Соціальна циркуляція детермінована якістю та природою організації інститутів селекції і частково характером перепон, які вони встановлюють для індивідів на шляху їхнього успішного проходження крізь "фільтри". Якщо ці перепони неадекватні, то й соціальний розподіл буде неякісним. В результаті потерпатиме все суспільство. Якщо вони адекватні і правомірні, то й соціальний розподіл індивідів приведе до процвітання всього суспільства.

6. Те саме можна сказати й про кількісну сторону діяльності цих інститутів: різного роду недо- і надвиробництво еліти впливає на весь соціальний лад суспільства. По можливості бажано уникати і того, й іншого.

7. Будь-яка людина, котра є учасником перебудови суспільства, повинна звертати особливу увагу на проблему правильної реорганізації цих інститутів, насамперед із погляду їхніх тестівних, селекційних і розподільних функцій, а вже потім — як освітніх механізмів. Якщо вони мають дефекти, то жодне соціальне вдосконалення не принесе тривалої і глибокої зміни. Люди, котрі за професійними та особистісними характеристиками не відповідають керівній посаді, яку вони обіймають, можуть "успішно" зруйнувати суспільство, але не можуть створити нічого цінного, і навпаки.

Ці висновки мають служити як орієнтиром у виборі виду кар'єри і самооцінці відповідності для її досягнення свого особистісного потенціалу, так і серйозним застереженням проти зайняття "не своєю справою", вибору не свого шляху кар'єри і обіймання "не свого місця" у суспільстві.

Розгляд основних сутнісних характеристик процесу вертикальної мобільності показує, що кар'єра є одним із різновидів цього соціального явища. В широкому розумінні вона являє собою процес просування індивіда між прошарками і групами суспільства відповідно до свого соціального статусу і ступеня відкритості суспільства чи соціальної групи. Тобто кар'єра є не що інше, як індивідуальна соціальна мобільність. А трудова кар'єра в цьому контексті може розглядатися як окремий випадок соціальної мобільності, а саме як індивідуальна професійна (трудова) мобільність. У цьому зв'язку розглянуті закономірності та сутнісні характеристики явища соціальної мобільності (і її професійної складової зокрема) як родового поняття виступають методологічною основою для розгляду сутності трудової кар'єри.

Література

1. Актуальные проблемы разработки и внедрения социальных технологий в трудовых коллективах. М., I99L

2. Бирюкова М. В. Социальные технологии и проектирование. X.. 2001.

3. Бойдаченко П. Г. Служба управления персоналом. Новосибирск. 1997.

4. Иванов В. Н., Петрушев В. И. Социальные технологии: Курс лекций. М., 1999.

5. Лукашевич Н. П. Социология труда. К., 2001.

6. Марков М. Технология и эффективность социального управления. М., 1982.

7. Методологические основы социального управления / Пол пел. Г. П. Давидюка и др. Минск, 1977.

8. Молодцов А. В. Управление и планирование социального развития трудового коллектива. К., 1991.

9. Патрушев В. И. Социальные резервы трудового коллектива: пути реализации (социологический анализ). К., 1990.

10. Подшивалкина В. И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики. Кишинев, 1997.

11. Полторак В. А. Социология труда: справочник. Днепропетровск, 1997.

12. Ромашов О. В. Социология труда. М., 1999.

13. Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основы теории социального управления. М., 1990.

14. Социальное управление в производственных коллективах: опыт, проблемы и перспективы. М., 1985.

15. Социальное управление трудовым коллективом / Пол ред. Ю. Е. Волкова. М., 1987.

16. Социология труда / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В. В.