Зародження та розвиток соціології права

Термін "соціологія права" для офіційної вказівки на нову, всіма визнану наукову дисципліну зі своєю самостійною, специфічною предметною цариною дослідження введено тільки у 1962 р. на V Міжнародному соціологічному конгресі, хоча словосполучення "соціологія права" увійшло до вжитку ше у XIX ст. Тоді ж (у 60-ті роки) було створено Дослідницький комітет соціології права у рамках Міжнародної соціологічної асоціації.

Соціологія XIX ст. хоча й закликала до науково-емпіричних досліджень суспільного життя, але сама не демонструвала повчальних прикладів і загалом залишалася теоретичною дисципліною. Тому відповідь на питання про причини інтересу юристів до соціології слід шукати саме у соціологічних теоріях. Передусім, щодо обґрунтування еволюційного підходу до розуміння динаміки суспільного життя. Як відомо, теорія еволюції стала панівною у правознавстві на початку XIX ст. й попервах мала філософсько-метафізичний характер у тому розумінні, що далеко виходила за рамки фізики (механіки) І. Ньютона та утверджувала ідею еволюції (ідею історизму) у термінах умоглядної натурфілософії. Таким було і вчення німецької історичної школи юристів, які багато чого запозичили у своїх сучасників-філософів.

Істотно важливою подією, яка відбилася на теоретичному розумінні соціальної сутності права та його історичної ролі, була Лютнева революція 1848 року у Франції, яка встановила Другу республіку. Революція наочно показала, що юридичне визначення особистості того часу не відповідало її справжньому становищу у державному житті. Революція розкрила соціальне питання як щось таке, що було приховане за позірністю юридичних та політичних форм, а потім несподівано вирвалося назовні. Ця несподіваність вразила багатьох юристів та політиків. Таке здивування дало поштовх науковій думці, яка визнала за свій обов'язок пояснити новий незрозумілий факт. Здійснений у цьому напрямі науковий пошук зумовив появу капітальних наукових праць О. Конта та К. Маркса, загальні висновки яких сприяли початку історико-соціологічного вивчення права.

Першим висновком із соціологічного погляду на суспільство та його історію стало визнання пов'язаності та взаємної зумовленості всіх аспектів соціального життя. З цього випливало, то право не можна вивчати ізольовано від процесів, що відбуваються у суспільстві, і що право не може обмежуватися тільки духовною культурою (мова, звичаї, релігія). Воно підлягає дослідженню у зв'язку з усіма аспектами суспільного життя, включаючи економічні умови життя суспільства.

Другий висновок. Між людьми у суспільстві встановлюються зв'язки, які не залежать від юридичної регламентації та впливу з боку державної влади. Це передусім суспільні зв'язки, сукупність яких утворює суспільний організм, відмінний від інституції держави з її конкретно-історичним правовим порядком. Суспільні зв'язки встановлюються під дією життєвих інтересів людей. Єдність інтересів об'єднує людей в особливі групи, які називають суспільними класами і які відрізняються одна від одної своїми класовими інтересами.

Третій висновок. Головним елементом, на якому базовано суспільні зв'язки, є економічні умови. Ті чи ті умови виробництва та розподілу господарських благ — головна причина вироблення соціально-класових інтересів, які поєднують людей у класи та роз'єднують ці класи.

Четвертий висновок. Враховуючи рівень впливу соціального життя на різні суспільні інституції, необхідно вносити істотні корективи до методології пізнання. Одним з головних методів соціально-історичних досліджень має бути визнано емпіричний метод, тому з пояснень соціально-історичних явищ необхідно виключити все те, що не випливає із спостережуваних фактів і грунтоване виключно на апріорних, умоглядних припущеннях. З лексикону філософів, соціологів та представників інших гуманітарних наук слід виключити такі метафізичні поняття, як "народний дух", "світовий дух" та подібні до них. Гуманітарій науки мають стати позитивними у науковому розумінні цього слова, тобто повинні орієнтуватися на розв'язання прикладних, позитивних (конкретних) завдань, до чого закликає соціологія.

Сучасне право, як стверджують соціологи, відображає зміни соціального та економічного характеру у світовій спільноті, а тому зміна ролі права — це процес усезагальний, що стосується усіх держав без винятку. Такою, зокрема, є точка зору американського політолога Л. Фрідмана. На його думку, на підставі зростання політичної активності, а також зміни характеру вимог до правових систем та розподілу цих вимог по різних націях, класах, соціальних прошарках та групах можна говорити про рівень та характер розвитку політичної культури того чи того суспільства.

У державно-правовій науці вже на початку XX ст. міцно утвердилася думка, що у цій галузі гуманітарного знання велике значення мають історичний та порівняльний методи, які часто застосовують у зв'язку один з одним як порівняльно-історичний метод. Від самого початку порівняльно-історичний метод в юриспруденції правознавці використовували, беручи до уваги соціологічний підхід до держави та права.

Порівняльне право багато які вчені розглядали та розглядають як один з аспектів соціології права. Передусім це викликане наявністю єдиного світового ринку, який об'єднує різні держави та народи. За таких умов політикам та підприємцям доводиться мати справу з політико-правовими, економічними та етнокультурними системами, істотно відмінними від їхніх власних. Природно, це стосується й юристів, покликаних забезпечувати за допомогою права управління багатоманітними соціальними процесами.

Найяскравішим прикладом порівняльно-історичного підходу до права є звичаєве право (право за звичаєм).

Іноді юридичний звичай визначають як колективну звичку всіх членів або частини певного соціального організму визнавати певні зазіхання як соціально нормальні, а певні норми співжиття — як позитивні та дійсні. Інакше кажучи, під звичаєвим правом розуміють сукупність правових звичаїв або юридичних правил, що містяться у звичаях, які набувають обов'язкової чинності внаслідок тривалого застосування у соціальному житті та звички до них у рамках соціальної групи, класу чи цілого народу.

Не кожний звичай є звичаєвим правом. До останнього належить тільки юридично дійсний звичай, тобто обов'язковий. На базі порівняльно-історичного вивчення звичаєвого права сформувалася юридична етнологія (антропологія), відмітною рисою якої є зверненість до вивчення архаїчного (примітивного) права, репрезентованого у житті доіндустріальних суспільств, за винятком таких великих цивілізацій та культур, як, наприклад, китайська та мусульманська.

Поняття правового звичаю не обмежене архаїчними суспільствами. Його використовують і для позначення одного з джерел сучасного міжнародного права. Про міжнародні звичаї говорять, що їх установлюють у міжнародних відносинах на підставі постійного та одноманітного застосування одних і тих самих правил до однакових по суті випадків. Таким чином, міжнародні звичаї не слід ототожнювати зі звичаєвим правом. Держави не становлять такого середовища, в якому може непомітно розвинутися звичай, що переходить в обов'язкову норму.

Для розв'язання проблеми "звичаю" юристи спробували розмежувати терміни "звичай" та "звичка", як це зробив відомий фахівець з міжнародного права Л. Ф. Л. Оппенгейм (1858—1919). На його думку, не слід змішувати "звичай" та "звичку". Юристи-міжнародники говорять про звичай, коли чітка і тривала практика виконання певних дій склалася під знаком упевненості в тому, що такі дії (згідно з міжнародним правом) є обов'язковими чи правильними. З іншого боку, юристи-міжнародники говорять про звичку, якщо практика виконання певних дій склалася за відсутності переконання в тому, що ці дії (згідно з міжнародним правом) є обов'язковими чи правильними.

Таким чином, мовою міжнародної юриспруденції термін "звичай" за обсягом вужчий, ніж термін "звичка". Скажімо, певний спосіб поведінки може бути звичним, не будучи звичаєво-правовим. Отже, певна поведінка держав у царині їхніх міжнародних відносин може бути звичкою, не випливаючи з норм міжнародного звичаєвого права.

На цьому прикладі виразно бачимо, що дуже розпливчастий термін "звичай", хоч би як його визначати, викликатиме головний біль у представників догматичної юриспруденції, прихильників строгих дефініцій. Судячи з усього, цей термін не належить до головного наукового словника юристів, хоча вони й часто використовують його. Його визначення мають наводити радше етнологи, психологи, соціологи, але аж ніяк не юристи. І у цьому немає нічого дивного. У будь-якій науковій дисципліні знаходимо безліч термінів та понять, які часто та з користю вживають, але вживають на інтуїтивному рівні як певні самоочевидні аксіоми.

Відомий польський логік та методолог А. Тарський (1902—1983) для розв'язання проблеми "інтуїтивних істин" виокремив дві мови — предметну (або мову-об'єкт) та мову дослідника (метамову). Мова дослідника має бути багатша за предметну, щоб стало можливим розуміти та чітко, точно, певно виражати те, чому не завжди надають значення у предметній мові. Тобто мова дослідника не може збігатися з предметною мовою або бути повністю перекладена останньою, адже у противному разі обидві виявляться різновидами однієї мови, а у результаті різні семантичні парадокси неможливо буде проаналізувати та пояснити, оскільки більш багата за своїми виражальними можливостями мовна система виявиться для нас чимось недосяжним. Тут нам достатньо запам'ятати, що за допомогою мови дослідника вивчають предметну мову (аналогічне має місце при вивченні іноземних мов, коли у ролі мови того, хто вивчає (дослідника), постає рідна мова, більш багата порівняно зі знаннями про мову, яку ще тільки належить вивчити).

Із сказаного випливає, що предметну мову юриспруденції (або, іншими словами, її предметну царину) належить вивчати за допомогою метамови, якою у нашому випадку