Конкретизуємо сказане на прикладі питання про співвідношення додержавних суспільних утворень та власне держави у зв'язку з соціально-історичним корінням звичаєвого права. Якщо звичаєве право формується стихійно (природно-історично), то за умов державного життя спостерігаємо зовсім іншу картину, а саме — цілеспрямованої та свідомої правотворчості. Надаючи суспільним відносинам правової форми, держава справляє тим самим зворотний вплив на нові суспільні відносини, які постають уже як правові. Тим самим правотворчість стає не тільки найважливішою функцією держави, а й характерною ознакою її. Але при цьому треба мати на увазі, що сучасне поняття "правотворчість" історично виникло порівняно недавно, коли поняття "держава" було відмежоване від поняття "громадянське суспільство". Для попередніх етапів історії характерним було змішування правотворчості та застосування права.

Незважаючи на зрослу роль держави у сучасній правотворчості, правотворчу ініціативу суспільства не було повністю віддано на відкуп державним інституціям, про що свідчать дослідження представників соціології права.

Один з фундаторів соціології права юрист Є. Ерліх стверджував, що право належить поділяти на позитивне і так зване живе право. При цьому він особливо підкреслював, що центр ваги розвитку правової поведінки не у законодавстві, не у науці права і не в судових рішеннях, а у самому суспільстві. Тим самим він ясно давав зрозуміти, що право слід розглядати як якусь залежну (залежну від суспільства) змінну. Інакше кажучи, Ерліх закидає попередньому правознавству те, що з усіх явищ правового життя воно займалося лише правовою нормою. Для соціології права ця норма, взята сама по собі, нічого не говорить. Якщо соціологія права хоче розкрити закономірності правового життя, то їй потрібно займатися також вивченням соціальних та економічних чинників, які впливають на правотворчість.

Живе право — це право інтуїтивного правового почуття (почуття правової свідомості).

За визнанням самого Ерліха, який народився у Чернівцях і з 1900 року до початку Першої світової війни працював там в університеті, обіймаючи посаду декана, а потім ректора, велику роль у формуванні його поглядів відіграло вивчення реального права у сучасній йому Буковині, населеній тоді представниками різних національностей, які мали свої специфічні правові звичаї.

Для того, щоб повністю розкрити сутність права, правова наука, згідно з Ерліхом, має бути не тільки історичною, а й соціологічною. З цього випливає, що необхідно займатися емпіричними дослідженнями живого права (звичаєвого права). І він не тільки декларує це, а й реалізує свої принципи на практиці.

Суспільство у розумінні Ерліха — складне, комплексне сплетіння різних людських союзів (об'єднань). Тому, щоб зрозуміти витоки розвитку та сутність права, слід передусім вивчати нормативний порядок, чинний у цих союзах. Якщо це ігнорувати, то організаційний характер права зникає з поля зору.

З точки зору Ерліха, організація будь-якого соціального союзу складається з норм дії, стосовно яких формальне (офіційне) право є лише частиною цих норм. Правові та позаправові норми за своїм внутрішнім характером однорідні, оскільки вони становлять правила людських дій (вчинків) і тому мають важливі організаційні функції. Відповідно до цих ідейних та методологічних установок Ерліх заперечує традиційне поняття права, вважаючи його надто вузьким та надто формальним.

Соціологія права, згідно з Ерліхом, має своєчасно розпізнавати паростки нового права серед уже в ід жил их або таких, що відживають, правових норм. Для успішної діяльності на теренах соціології права необхідно більше довіряти емпіричним дослідженням, зосередившись на вивченні трьох чинників правової реальності: суспільних сил, що ведуть до утворення права; фактів права; правових положень.

З точки зору соціологів, і зокрема соціологічно мислячого Ерліха, історія права має цінність лише тоді, коли вона стає допоміжною науковою дисципліною для соціології права. При цьому йтися має не просто про історію права, а про історію правових установ.

На ранніх етапах зародження соціології права певною популярністю користувалася психологічна соціологія. Одним з провідних представників цієї школи вважають французького криміналіста та соціолога Г. Тарда (1843—1904), автора низки праць з філософії та соціології права ("Закони навіювання", "Соціальна логіка", "Соціальні етюди" та ін.).

Тард одним з перших французьких юристів упритул зайнявся соціологією, а треба зауважити, що соціологія спочатку поспішно й рішуче заперечувала правознавство, вважаючи його застарілою наукою метафізичного й навіть почасти богословського штибу.

Подолати неприязнь соціологів до юриспруденції спробували у XIX ст. представники французької школи солідарності (Л. Буржуа, Л. Дюгі, М. Оріу та ін.). Соціально-правову теорію солідарності вони будували на підставі ідеї, що не держава повинна управляти суспільством, а саме суспільство має займатися самоврядуванням.

Певний внесок у розвиток французької традиції юридичної соціології зробив Е. Дюркгейм. Він окреслив перспективи розвитку соціології права у зв'язку з аналізом ціннісно-нормативних чинників соціального життя.

У річиші ідей та методів, сформульованих Дюркгеймом, рухався Л. Дюгі (1859-1928).

Право, на його думку, значно меншою мірою творіння законодавства. Насправді воно є постійним і довільним результатом багатьох соціальних чинників. З позиції соціології права Дюгі розцінював власність не просто як право, а як особливу соціальну функцію, відображену й закріплену у праві.

Дюгі є автором теорії "суспільної солідарності" ("соціальної взаємозалежності"), засадовою для якої є ідея "синдикалістської" держави, здатної успішно долати класові антагонізми. "Люди одного суспільства, — писав Дюгі, — пов'язані між собою, по-перше, тому, що вони мають спільні потреби, задоволення яких може бути забезпечене лише спільним життям (це солідарність або взаємозалежність за схожістю). З іншого боку, люди пов'язані одне з одним тому, що вони мають різні потреби та водночас різні здібності, внаслідок чого вони можуть надавати одне одному різні послуги й забезпечувати задоволення своїх різних потреб (це соціальна солідарність або взаємозалежність через поділ праці)".

Незважаючи на низку багатообіцяючих заяв та починань, справи з розвитком соціології права у Франції на початку XX ст. склалися не кращим чином.

Значно більших успіхів на цих теренах досягли юристи Російської імперії, серед яких було немало вчених, які народилися, навчалися або працювали в Україні. Власне російська традиція соціології права починається з праць С. Муромцева (1850—1910), відомого юриста, вченого, публіциста та земського діяча.

У другій половину 70-х років XIX ст. саме Муромцев першим надзвичайно послідовно розробив гармонійну соціально-наукову теорію права, репрезентовану у праці "Визначення та головний поділ права" (1879). Це було здійснено на кілька десятиріч раніше за Ерліха та Паунда.

1875—1884 роки — період професорської діяльності Муромцева у Московському університеті. У цей час він написав головні наукові праці, які принесли йому визнання й зробили його главою соціологічного напряму в російському правознавстві. Це "Нариси загальної теорії державного права" (1877), "Цивільне право Стародавнього Риму" (1883), "Рецепція римського права на Заході" (1886), "Що таке догма права?" (1884) та ін.

Згідно з характером та загальними завданнями соціології Муромцев висунув вимогу соціологічного вивчення права, спрямованого на відкриття загальних соціальних причин походження та розвитку права. Із соціологічної точки зору, правові відносини є окремим випадком суспільних відносин. Тому вироблення поняття права, вважав Муромцев, треба починати не з норм та правил, а з аналізу суспільних відносин, точніше, тієї їх частини, яку характеризують як правові відносини. Таким чином, замість сукупності юридичних норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин або те, що називають правовим порядком. З цієї точки зору правові норми являють собою деякі атрибути правового порядку.

У складі розвиненого правопорядку Муромцев виокремлює два елементи: правові інституції, які визначають характер усього правопорядку загалом; розрізнені та нечисленні відносини, які являють собою зароджувані або ви роджу ва ні компоненти правопорядку.

Соціологічне вивчення права Муромцев протиставляв догматичному, метою якого було визнано суто підготовчу роботу, зорієнтовану на описування фактів цивільного права. На думку вченого, догма права є не наука, а "мистецтво" ("штукарство"), тобто це прикладна, техніко-допоміжна дисципліна. Догму права як систематизацію та класифікацію правового матеріалу можна успішно розробляти лише тоді, коли вона спирається на науково-об'єктивну теорію права, тісно пов'язану з соціологією. З точки зору Муромцева, теорія права можлива тільки як соціологічна дисципліна. У свою чергу, соціологічну теорію права як науку належить будувати у тісному зв'язку з історико-порівняльним методом.

На підставі загальної теорії права Муромцев висуває завдання створення прикладної дисципліни — політики права, мета якої має полягати в тому, щоб виробляти пропозиції щодо виправлення недоліків існуючого ладу. Догма та політика права як прикладні "мистецтва" для своєї успішної реалізації вимагають пізнання законів співіснування та спадкоємності різних правових явищ, тобто вимагають науки права у власному розумінні. У тлумаченні Муромцева соціологічне вивчення права є галуззю юридичної науки.

М. Ковалевський (1851 — 1916) народився у Харкові, освіту здобував у