Після звільнення з Московського університету у 1887 р. за політичні погляди негайно виїхав за кордон. Читав лекції у культурних центрах Європи та Америки, співпрацював у російських та іноземних часописах. У цей період він написав та опублікував монографії "Нарис походження та розвитку сім'ї та власності" (1890), "Походження сучасної демократії" (чотири томи, 1895—1897), "Короткий огляд економічної еволюції та розподіл її на періоди" (1899), "Розвиток народного господарства у Західній Європі" (1899), "Економічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства" (сім томів, 1898 — 1914; томи з четвертого по сьомий було видано у Німеччині німецькою мовою), "Етнографія та соціологія" (1904), "Загальний перебіг розвитку політичної думки у другій половині XIX сторіччя" (1905), "Загальне вчення про державу" (1909), "Історія політичних вчень Нового часу" (1910), "Соціологія" (два томи, 1910).

Ковалевський — один із засновників Московського психологічного товариства, кафедри соціології при Психоневрологічному інституті у Петербурзі, Міжнародного соціологічного інституту та Російської вищої школи суспільних наук у Парижі.

Б. Кістяківський (1868—1920) народився у Києві. Навчався у Київському, Харківському, Дерптському та Берлінському університетах. У 1898 р. у Берліні захистив дисертацію "Суспільство та індивідуальність". 1901 р. у Гейдельберзі Кістяківський відвідував семінар відомого німецького правознавця Г. Еллінека (1851—1911), соціально зорієнтована філософія права якого дуже імпонувала йому.

Повернувшись з Німеччини, читав курс державного та адміністративного права у Московському комерційному інституті, викладав на юридичному факультеті Московського університету, в ярославському юридичному ліцеї, редагував часопис "Юридичний вісник", який став одним з найкращих наукових часописів Росії.

Захистивши магістерську дисертацію у 1917 p., Кістяківський став професором юридичного факультету Київського університету. А в 1919 р. його обирають академіком нещодавно заснованої Української Академії наук.

Філософські погляди Кістяківського близькі до неокантіанства, ідеї якого знайшли відображення в його соціології права. У соціології права він бачив науку, яка здатна наблизитися до найбільш адекватного пояснення феномена влади та способів функціонування влади у державі. Найповніше філософсько-соціологічні погляди Кістяківського репрезентовано у його книзі "Соціальні науки та право" (1916), до якої увійшли у дещо переробленому вигляді найкращі його статті, написані раніше.

Значний внесок у розвиток російської соціологічної та науково-правової думки зробив правознавець В. Хвостов (1868—1920). Він закінчив юридичний факультет Московського університету, в якому отримав ступінь магістра та доктора наук. З 1895 по 1911 та з 1917 р. читав у Московському університеті лекції з римського права.

До творчої спадщини В. Хвостова належать публікації з історії римського права ("Система римського права", "Історія римського права"), теорії права ("Загальна теорія права"), виборчого права ("Значення та право народного представництва", "Виборче право"), політики ("Громадська думка та політичні партії"), етики ("Етюди з сучасної етики", "Моральнісна особистість та суспільство", "Етика людської гідності", "Етика Метерлінка", "Начерк історії етичних вчень"), соціології ("Соціологія. Вступ", "Теорія історичного процесу"), жіночої психології та етики ("Жінка напередодні нової доби. Два етюди з жіночого питання", "Участь жінок у розумовій культурі людства", "Психологія жінок. Про рівноправність жінок", "Жінка та людська гідність").

Праці Хвостова з римського права та його історії досі вважають одними з найкращих праць російських авторів на цю тему.

Дотримуючись неокантіанської філософської орієнтації, на той час дуже популярної філософської течії у Росії, Хвостов намагався поєднати філософські установки неокантіанців із соціологічним підходом до історії та права. Він визначав соціологію як вчення про соціальні зв'язки та соціальні закони, а також як вчення про найважливіші типи людського суспільства. На думку Хвостова, психічне примушування є найважливішим чинником соціального управління, якщо воно набуває нормативно-правового або морального характеру. На відміну від норм права, які охороняє держава і які завдяки цьому мають об'єктивний статус, незалежний від волі окремої людини, моральні норми є суб'єктивними й не підпорядкованими державному або суспільному контролю. Нерідко у зв'язку з цим виникають конфлікти між особистістю та суспільством. Щоб примирити ці конфлікти, потрібно робити ставку на ретельний соціологічний, соціально-психологічний та етико-правовий аналіз реальних соціальних потреб, інтересів, цінностей та різних соціальних норм.

Паралельно з формуванням російської традиції соціології права інтенсивно розвивалися порівняльно-історичні дослідження, які так чи так примикали до проблематики соціології права. Зокрема, слід відзначити праці академіка Петербурзької Академії наук, професора Оксфордського та Московського університетів П. Виноградова (1854—J925) ("Історичні засади англійського адміністративного права", "Римське право у середньовічній Європі" та ін.), а також праці С. Котляревського (1873—1940) ("Правові держави та зовнішня політика", "Конституційна держава" та ін.), М. Ковалевського, Ф. Тарановського.

Блискуче виявили себе у теоретичній сфері та у сфері прикладних соціологічних досліджень представники польської школи соціології права. Вони також багато в чому сприяли міжнародній координації та співробітництву різних шкіл соціології права.

Біля витоків польської соціології права стояв російський і польський юрист Л. Петражицький (1867—1931).

Він народився у Вітебській губернії. Навчався на медичному факультеті Київського університету, потім перейшов на юридичний факультет, по закінченні якого продовжив освіту в Німеччині. З 1898 по 1917 р. працював у Петербурзькому університеті. За його редакцією видавали збірник "Нові ідеї у правознавстві". Після Жовтневого перевороту емігрував до Польщі, працював на кафедрі соціології Варшавського університету.

Здійснюючи дослідження у галузі цивільного права під кутом зору відродження природного права, Петражицький ратував за створення нової науки у правознавстві, яка вивчає психічні особливості правового регулювання людської поведінки. Він намагався звести при родни чо-правове вчення (або вчення про бажане право) до особливої науки у вигляді політики права, ґрунтованої на психологічному вивченні права, тобто на психологічному дослідженні чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру. Петражицький вважав, що побудова наукової політики права (законодавчої політики) як самостійної наукової дисципліни, що слугує прогресу та вдосконаленню існуючого правопорядку, має спиратися на методологічні розробки природничо-правових проблем.

У праці "Вступ до вивчення права та моральнісності. Основи емоційної психології" Петражицький писав, що існуючу систему юридичних наук, націлену на історичне та практично-догматичне вивчення діючого позитивного права, бажано й навіть необхідно доповнити побудовою науки політики права, яка має замінити попередню філософію природного права.

Вимога відродження природного права не означає, за його словами, визнання тих засновків, з яких виходили представники класичної школи природного права. За тих часів не існувало політики права як науки, тобто не було дисципліни, яка, базуючись на наукових принципах, будувала б систему науково обґрунтованих політико-правових положень. Створення такої науки — справа майбутнього, а найпершою умовою для успішного руху до цього майбутнього є з'ясування природи засновків та методу політико-правового мислення. Таке з'ясування має розпочинатися з критичного самоаналізу, який виявляє, що право — це не тільки формальна система законів, а Й психічний чинник суспільного життя.

Дія права як психічного чинника полягає, по-перше, у збудженні або придушенні мотивів до різних дій та недіяння (мотиваційна або імпульсивна дія права), по-друге, у зміцненні та розвиткові одних нахилів та рис характеру, у послабленні та викорінюванні інших, тобто вона полягає у вихованні соціальної психіки відповідно до форми та змісту чинних правових норм (педагогічна дія права).

Згідно з цим завдання політики права полягає: (1) у раціональному вивченні індивідуальної та масової поведінки за допомогою врахування відповідної правової мотивації; (2) у вдосконаленні людської психіки, в очищенні її від злісних антисоціальних нахилів, у зміцненні нахилів протилежного типу.

Таким чином, політика права — це психологічна наука, теоретичним базисом якої є психологічне знання чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру, а також спеціальне вчення про природу та причинні властивості права (зокрема, вчення про правову мотивацію та вчення про правову педагогіку).

Можна заперечувати багато які положення соціально-психологічної теорії права Петражицького, але не можна ігнорувати ті загальновідомі факти, на яких він загострив увагу юристів. Йдеться про мотиваційні дії правових норм. Питанням про право як мотив людських дій займалися переважно криміналісти, які розв'язували його однобічно, з різким ухилом у кримінальний бік, оскільки мали справу переважно зі злочинцями. Теорія Петражицького вперше надала можливість повніше з'ясувати мотиваційну властивість права.

Соціально-психологічні ідеї Петражицького значною мірою вплинули на філософсько-правову, соціально-психологічну та соціологічну думку Росії, Польщі, Західної Європи та США. Зокрема, відомий німецький теоретик права неокантіанської орієнтації Р. Штам-мер (1856—1938) у своїй праці "Господарство та право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1896) популяризував ідеї Петражицького.

За словами іншого польського вченого, А. Подгурецького, хоча Петражицький і не вживав термін "соціологія права", він зробив великий внесок у розвиток польської соціології права. Його найближчими учнями у Польщі були Є. Ланда та Г. Піонтка.

М. Вебер, розвиваючи ідеї соціології права, зробив засадовим