Аналізуючи римське право, Вебер виокремлював, по-перше, потребу в розробленні точних юридичних термінів для юридично грамотного формулювання позову, по-друге, вказував на інституцію римських юрисконсультів, які володіли цією термінологією. У кінцевому підсумку римське право швидко позбулося релігійно-філософського впливу й стало цілком технічним штукарством. Невдовзі з'явилися школи, в яких навчання відбувалося шляхом інсценування судових процесів. Таким чином, раціональність римського права здійснювалася як за рахунок формалізації юридичних понять, так і за рахунок вироблення знань про конкретну юридичну практику. Добре технічно відшліфоване римське право ефективно використовувала римська, а потім і візантійська бюрократія у практиці управління суспільством.

Показово, що у Новий час рецепція римського права відіграла важливу роль у розвиткові буржуазних відносин в Англії, хоча бюрократія й перешкоджала системній раціоналізації права. У результаті професійні юристи були змушені займатися емпіричною казуїстикою без логічної систематизації величезного масиву конкретних судових справ. І все ж таки з величезними зусиллями їм вдалося виробити практичні правила судочинства, а також започаткувати традицію юридичної аргументації. Заслуга англійських юристів перед суспільством полягає у процесуальній раціоналізації права, у створенні того, що Вебер називав практичними (зорієнтованими на типові, повторювані запити клієнтів) схемами складання позовів та угод.

Порівняно з юристами-практиками англійські університетські професори займалися раціоналізацією не стільки права, скільки юридичних понять. Це була формалізація права, ґрунтована у першу чергу на схоластичному прагненні до всезагальної логічної формалізації, що перетворилася на самоціль. Вебер вважав, що подібна логічна раціоналізація була дуже далекою від повсякденних потреб реального правового спілкування, оскільки університетські професори більше турбувалися про логічну несуперечливість систем своїх власних інтерпретацій закону, а не про відповідність цих систем юридичній практиці. А проте філософсько-логічна раціоналізація права мала й позитивне значення, оскільки змушувала юристів максимально концентруватися на ретельному вивченні предмета й домагатися вдосконалення у тлумаченні права.

Наступний аспект раціональзації права Вебер вбачав у переході від усної форми юрисдикції до правових текстів, які давали змогу кодифікувати право й чітко фіксувати прецеденти. Вебер пов'язував раціоналізацію права не тільки з розвитком законодавства, а й зі зміцненням ідейних позицій природного права, яке сприяло рецепції римського права у Західній Європі. Крім того, вчення про природні права людини заклало підвалини сучасного індивідуалізму, а за доби Просвітництва на ґрунті вчення про розумне право та суспільну угоду склалися сучасні уявлення про свободу. Нарешті, утилітаристська версія природного права довела необхідний зв'язок розумності та корисності, тобто розумність та практичну виправданість соціальних прав людини.

Чиста раціоналізація права неможлива, оскільки право існує задля його застосування у різних царинах людської діяльності й має враховувати їхню внутрішню, доволі суперечливу логіку. Цю "логіку" було значно впорядковано розвитком капіталістичних відносин у Європі. Капітал потребував не тільки технологізації промислового виробництва, а й технологізації (раціоналізації) правовідносин. Капіталістам було потрібне нове право, принципово відмінне від феодального й таке, що гарантувало б можливість отримання прибутку за рахунок капіталовкладень, зростання капіталістичного виробництва тощо.

Проблеми, які ставив перед правом капіталізм, що розвивався, не можна було розв'язати у рамках старих правових систем. Право повинне було перетворитися на інструмент передбачення наслідків соціальної та економічної діяльності, яка забезпечує надійність розвитку капіталістичних відносин.

Одночасно з розвитком капіталізму відбувалося формування централізованої державності, в якій дедалі більшу роль відігравала професійна бюрократія. Вебер підкреслював, що сучасна держава, яка намагається раціоналізувати свій апарат, потребує передусім раціоналізації системи правосуддя та правопорядку. Це потрібно для того, щоб ефективніше протистояти тискові з боку різних соціальних груп, класів, щоб протиставити свою раціональну етику ірраціоналізмові сил, що зіштовхуються у класовій боротьбі.

Саме бюрократія стала тим потужним технічним засобом, який перетворив право на інструмент раціональної нейтралізації соціальних конфліктів. Разом з тим право перетворилося на величезну силу в руках бюрократії, і у підсумку виявилося, що раціоналізація права може слугувати не тільки звільненню, а й фактичному покріпаченню людини.

Професор Саутгемптонського університету (Великобританія) Д. Дж. Гелліген вважає, що підвищення ролі сучасної буржуазної держави у різних сферах життя суспільства спричиняє посилення так званої дискреційної (фр. discretionaire — залежний від власного розсуду) влади. Це виражене у розширенні можливостей посадових осіб, яким делеговано контроль над різними сферами суспільного життя, розв'язувати на свій розсуд не тільки питання про засоби досягнення тих чи тих політичних цілей, а й фактично самим визначати ці цілі. Тенденція до посилення ролі дискреційної влади має місце навіть у традиційних сферах державного контролю (кримінальна юстиція та система покарань).

Визначальне положення існуючої політичної системи у тій чи тій країні стосовно дискреційної діяльності не суперечить характеристиці дискреційної влади як специфічної підсистеми влади, всередині якої посадові особи можуть діяти відносно незалежно від інших систем та правового контролю.

На думку Геллігена, дискреційна влада не становить сама по собі загрози соціальній свободі, оскільки ґрунтується на принципі поділу влади та інших демократичних принципах правової держави. Інша справа, коли мають місце зловживання, у боротьбі з якими особливого значення набуває правовий чинник, який у сукупності з іншими соціальними чинниками виражає прагнення суспільства чітко визначити характер та процедури взаємовідносин адміністративних органів та політичної системи. Проте слід мати на увазі, що вимоги підпорядкування та підзвітності дискреційної влади політичній системі не знаходять свого втілення через значну розгалуженість апарату державного управління та низку інших чинників. Тому центральним залишається питання про ті засоби та методи, які можуть бути використані для впливу на дискреційну владу, щоб привести її у відповідність з існуючими у суспільстві правовими цінностями та інституціями.

У соціології Вебера розрізняють два підходи до визначення права. Перший пов'язаний з відокремленням права від звичаїв, у зв'язку з чим право визначають як легітимний порядок, гарантований примушуванням. Другий підхід — це розгляд права з точки зору ознак легітимності (дійсність права визначена визнанням суб'єктів чинного порядку з приводу цього порядку).

Вебер не був апологетом сучасного йому капіталізму. Він з належною критичністю справжнього, прискіпливого вченого оцінював ідеологію та господарську практику капіталізму, загострюючи увагу на суперечності між раціональністю капіталістичної системи та задоволенням прагнення до реалізації особистої свободи у рамках існуючих економіко-правових структур. Наприклад, у міру раціоналізації права дедалі більшою стає свобода угоди при найманні робочої сили, але це не приводить автоматично до зростання особистої свободи, до зростання можливостей вільного вибору людиною умов свого існування. Формальне право робітника укладати трудову угоду будь-якого змісту з будь-яким підприємцем практично не дає безробітному навіть мінімальної свободи вибору умов своєї праці, писав Вебер. Навпаки, це право передусім означає реальну можливість для підприємця встановлювати умови на свій розсуд і нав'язувати їх тому, хто шукає роботу. У підсумку виходить, що розширення свободи угоди у першу чергу підвищує шанси власників засобів виробництва на розширення їхньої влади над іншими людьми. Природно, що у такому правопорядку зацікавлені ті, хто перебуває у вигіднішому економічному становищі.

Ілюстрацією сказаного можуть бути такі факти із життя сучасного капіталістичного суспільства. Так, нині у багатьох капіталістичних країнах система соціального забезпечення та чинне трудове законодавство містять положення, які підтримують дискримінацію працівників, зайнятих неповний робочий час. Відповідно до існуючої практики, отримання деяких різновидів грошових допомог зумовлене необхідністю мати мінімальний трудовий стаж або мінімальну заробітну плату. Наприклад, у Німеччині для отримання права на пенсію по старості або грошової допомоги у зв'язку з захворюванням необхідно працювати не менш ніж 15 годин на тиждень (80-ті роки XX ст.) й отримувати мінімальну щомісячну зарплату. В Ірландії працівники, зайняті менш ніж 18 годин на тиждень, навіть якщо їхня заробітна плата є вторинним доходом, мають право на соціальне забезпечення тільки у разі отримання виробничої травми або професійного захворювання. У Франції, щоб отримати право на грошову допомогу у зв'язку з захворюванням, потрібно відпрацювати певний період часу.

Література

Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с.

Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с.

Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с.

Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с.

Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов