Екскурс: українська реідеологізація

План

1. Критика модерністського підходу до вивчення нерівності

2. Нові диференціації

3. Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні

На перший погляд, грандіозні суспільні трансформації в СРСР і в країнах Східної Європи повинні були призвести до зникнення ідеологічних відмінностей між, умовно кажучи, східними і західними соціологіями, тим більше, що ці відмінності мали, як уже зазначалося, вторинний характер і, по суті, були конкуруючими версіями того самого модерністського проекту встановлення справедливості й рівності.

Власне кажучи, соціологічний розвиток у суспільствах, що трансформуються, рухається саме в напрямку зняття відмінностей, а власне кажучи — у напрямку засвоєння західної версії модерністського проекту. Про це свідчить безліч фактів, зокрема видання західних підручників з соціології минулих десятиліть, відтворення як конкретних західних теорій (і визначень), так і цілих систем мислення в новітніх підручниках соціології, виданих вітчизняними авторами.

Виходить, начебто суспільства Східної Європи (насамперед нас цікавить Україна), які трансформуються, в змозі адекватно описати і зрозуміти себе за допомогою стандартних підручників і стандартних соціологічних схем, що розроблені на Заході в 60-і — 70-і роки XX ст. й описують західне суспільство того часу. Це докорінно неправильно і тягне за собою певну небезпеку. Які небезпеки тут криються? Перша небезпека полягає в консервуванні соціологічних методологій радянського часу. Практично сучасна українська соціологія, як показує досвід минулих років, може користуватися тією же фразеологією і зберігати той самий ідеологічний пафос, що і радянська соціологія двадцяти-тридцятирічної давнини. Треба просто не згадувати деякі одіозні імена і терміни. Це відбувається не тому, що соціологи ідеологічно перефарбовуються. Навпаки, навіть відмовившись від марксизму і перейшовши на позиції структуралізму, системного підходу, теорії обміну тощо, вони зберігають свою ідеологічну — на вищому рівні — самототожність, зберігають вірність модерністському проекту здійснення рівності й справедливості (хоча в пору їхньої молодості вони осмислювали цей проект як проект побудови соціалізму і комунізму).

Друга небезпека полягає в консервуванні соціологічного пізнання на рівні західних теорій і методологій двадцяти-тридцятирічної давнини. Зрозуміло, що нашим соціологам зручні і зрозумілі ці теорії, ідеологічно і теоретично добре знайомі. Марксизм і західні теорії суспільства системно-структурного напряму схожі не тільки ідеологічно, але і теоретично. Вони ґрунтуються на загальних об'єктивістських і натуралістських передумовах, що забезпечує їх швидке й успішне сприйняття в пострадянському соціологічному середовищі.

Небезпека консервації цілком конкретних ідей та ідеологій, а отже, і консервації відсталого стану вітчизняної соціології пояснюється, насамперед тим, що саме західне суспільство поступове відмовляється як від застарілих діагностичних інструментів, так і від нормативних визначень, скажемо умовно, здоров'я суспільства, тобто від традиційних уявлень про соціальний ідеал.

Старі теорії і старі підручники не придатні для опису сьогоднішнього стану суспільства. Вони не придатні і для опису нашого суспільства, тому що більш ніж наївно намагатися пристосувати українські реали до суспільного ідеалу Заходу двадцяти-тридцятилітньої давнини.

І західне суспільство, і українське змінилися, причому не в останню чергу під впливом модерністського проекту. І західне суспільство, і українське майже одночасно прийшли до необхідності докорінної когнітивної переорієнтації. В Україні когнітивна переорієнтація збіглася з руйнівними реформами і повною відмовою від придбаного раніше знання. Тому перевизначення практично не відбулося. Зараз ми живемо не своїм знанням, а ідеологією західного модерну тридцяти – сорокалітньої давнини. Разом і ідеологією засвоюються і соціологічні теорії, і методології, тим більше що духовний "грунт" для цього дбайливо підготовлений модерністським марксизмом.

Критика модерністського підходу до вивчення нерівності

Важливість і актуальність описаних вище визначень і уявлень соціальної структури базується, як було показано, у першу чергу на ідеології модернізму. Оцінка стану соціальної структури, соціальної рівності чи нерівності, справедливості і несправедливості в розподілі ресурсів, а також проектування майбутніх реформ і напрямів соціальних змін залежать від нормативного уявлення про бажаний стан справ. Але саме цей бажаний стан, тобто модерністський ідеал, в останні десятиліття піддається суворій критиці.

Не стільки важливий, скільки звучний напрям критики модернізму пропонують ті філософи і суспільствознавці, які, пропагуючи настання нової епохи постмодерна, просто намагаються не зауважувати всі проблеми, що виникли в ході здійснення модерністського проекту, вважаючи їх неважливими і неактуальними.

Ряд інших учених просто називають модерністський проект утопією, тим самим також знімаючи всі проблеми і оголошуючи дискусію з цього приводу дозвільним заняттям.

Для аналізу нашої теми такі радикальні рішення не становлять інтересу. Філософами виявлені реальні проблеми, шо виникли в останні десятиріччя під час здійснення модерністського проекту. Вони кореняться в практиці розвитку соціальної держави, забезпечення рівності і справедливості, у вирішенні конкретних соціальних завдань.

Багато західних дослідників констатують межу можливостей соціальної держави у вирішенні таких проблем, як масове безробіття, наявність ряду соціальних груп, які практично позбавлені шансів на ринку праці і витиснуті зі сфер, підтримуваних соціальною державою. Ще більш серйозна соціальна проблема зумовлена нездатністю сучасної держави забезпечити ефективне функціонування соціальних служб, причому труднощі виникають саме в тих сферах і галузях, де досягнення здаються найбільш явними і вагомими. Саме ці сфери й галузі найчастіше викликають претензії через бюрократичний і безособистісний характер дій соціальних служб, що перестають бачити у своїх клієнтах повноцінні людські особистості. Крім того, усе частіше й частіше на передній план виступає нездатність держави впоратися з екологічними проблемами і зменшити технологічні ризики сучасного виробництва.

Таким чином, соціальна держава часто не здатна реалізувати завдання, яке у його найбільш загальному формулюванні полягає в створенні можливостей щастя і процвітання для всіх громадян. У соціальній державі неможливе економічне процвітання внаслідок масового безробіття. Забюрократизовані і "запрофесіоналізовані" соціальні служби просто не зможуть досягти власних цілей. Нарешті, той факт, що держава не може нейтралізувати екологічну і технологічну загрозу, свідчить не просто про її нездатність забезпечити "щастя і процвітання", але і про проблематичність її здатності забезпечити просте виживання людини.

Повторимо усі ці проблеми виникають саме в тих сферах, де модерністський проект, як здається на перший погляд, досяг найбільш вражаючих успіхів: великомасштабні технології, розвинуті соціальні служби, трудова діяльність. На думку багатьох дослідників, під сумнівом сам напрям подальшого розвитку. Скла. дається вражень, що соціальна держава виявилася в глухому кут.

Ю. Хабермас у зв'язку з цим пише про нову непрозорість - про парадоксальну ситуацію, коли "усе ще спонукувана утопією трудового суспільства соціальна програма втрачає можливість показати перспективи майбутнього колективного, кращого і менш небезпечного життя". Нова непрозорість змушує засумніватися в здійсненності базової, за визначенням Макса Вебера, тенденції модерну - тенденції розчаклування світу. Це може означати як вичерпаність модерністського проекту через двісті років після початку його здійснення (Г.П. Мюллер пише про "вичерпаність утопічної енергії"), так і його тимчасові, минущі труднощі.

Нові диференціації

Але, мабуть, набагато більш важливими, ніж проблеми, зумовлені провалами соціальної держави і пов'язаних з нею соціальних та економічних програмі є проблеми, породжені її дійсними і незаперечними досягненнями, а саме: підвищенням матеріального життєвого рівня, загальною експансією освіти і утвердженням того, що в пропагандистськи орієнтованих працях іменувалося державою загального добробуту. Усі ці досягнення поступово призвели до необхідності докорінного перевизначення поняття соціальної нерівності, а разом з ним і головних понять, шо регулюють уявлення про соціальну структуру.

При цьому нерівність перестає бути ціннісно негативним поняттям; нерівність починають розуміти як інакшість, неподібність, зрештою, як плюралізацію й індивідуалізацію життєвих і культурних стилів.

На це першими звернули увагу фахівці в галузі біографічних досліджень. Зазначені вище зміни: підвищення життєвого рівня, розширення можливостей , освіти і підвищення соціальної безпеки — істотно змінили організацію індивідуальних біографій. Життєві плани стали будуватися на більш тривалий, ніж раніше, період часу, з'явилася можливість говорити про "біографізацію поведінки" і "життєві програми", що зовні нагадує кар'єрні плани в професійній діяльності, але, по суті, зводиться не до професійної діяльності, а орієнтації на особистісну реалізацію в різноманітних сферах життя, а іноді й у декількох одночасно.

Розширення можливостей самореалізації кореспондує навіть з формальними змінами стандартного життєвого циклу. Крім традиційних дитинства, юності, дорослості і старості, з'явилися нові вікові статуси: після-юнацька стадія передбачає більш тривалий, ніж у попередніх поколінь, час навчання й освіти; після-батьківська стадія (empty nest), на якій жінка отримує можливість прилучитися до нових форм діяльності, почати "нове життя" після того, як дорослі діти залишили сім'ю; нарешті, більш довга пенсійна стадія, тривалість якої зростає завдяки зниженню пенсійного віку і збільшенню середньої тривалості життя.

Нарешті, відзначається плюралізація форм сімейного життя, яка полягає втому, що буржуазна "ядерна" сім'я, яка вважалася кілька десятків років тому обов'язковою, має все меншу питому вагу в суспільстві, а починають переважати поступово одинаки або форми спільного позашлюбного життя з дітьми чи без дітей.

Усі ці фактори ведуть до плюралізації й індивідуалізації життєвих стилів, що насамперед виражається в прискореному розпаді традиційних колективних життєвих форм. Стає усе менш зрозумілим і наочним,