Чи можливо в цій мінливості і творчості виявити щось більш стабільне чи їх можна розглядати лише як протиставлення колишнім стабільним формам? У більшості західних теоретичних концепцій не дається прямої відповіді на це запитання. Лише констатується, що наступаюча індивідуалізація і плюралізація, звільнення від впливу традиційного соціального середовища і свобода вибору індивідуальних життєвих стилів знаменують собою "кінець соціального розшарування".

Відомий соціолог і соціальний філософ У. Бек ніби підсумовує численні і різноманітні спекуляції на цю тему у вигляді чотирьох тез. Перша теза: різке поліпшення матеріальної ситуації переважної більшості населення веде до детрадиціоналізацїї станово забарвлених "класових станів", наприклад, робітники отримують доступ і можливість реалізації ведення життя, характерного для буржуазії.

Друга теза: матеріальний добробуту свідомості того, хто його здобуває, виступає як індивідуальне досягнення, навіть якщо це насправді не його заслуга, а продукт суспільних змін, які поліпшили добробут усього суспільства. При цьому його соціальна свідомість індивідуалізується, а відповідна класово-культурна ідентифікація слабшає.

Третя теза: паралельно з названими вище процесами відбуваються диверсифікованість й індивідуалізація життєвих становищ і життєвих шляхів, що зобов'язані своїм походженням різкому стрибку соціальної мобільності наприкінці 60-х-70-х pp. XX ст.

Четверта теза (зумовлена цими трьома процесами: детрадиціоналізацією класових станів, розпадом класових ідентифікацій і наростаючою мобільністю): відбувається розпад соціальних класів і верств, що відповідають колишнім ієрархічним соціоструктурний моделям. На місце станово-класового життєвого світу приходять індивідуалізовані життєві світи, які відрізняються один від одного. Бек детально не характеризує життєві світи; важливо, що "у ході цього процесу люди стають вільними від соціальних форм індустріального суспільства — від класу, прошарку, сім'ї, від зумовленого статтю становища чоловіка і жінки".

Торкаючись перспектив майбутнього розвитку, Бек дає перерахування ознак "після класового суспільства", що насувається. По-перше, тут соціальна нерівність виступає винятково в статистичній формі, анітрошки не відбиваючи з безпосередньою очевидністю норми і способи життя; спроба відновити старі класові і станові лояльності перетворюється в конструювання штучних членувань, що не мають підґрунтя у реальності. По-друге, соціальна мобільність утрачає спонукальну силу, індивід схильний змінювати своє життя сам, не звертаючись до системно зумовлених реальностей і цілісностей, він бере на себе відповідальність за будь-які зміни, не перекладаючи її на систему. По-третє, політичне життя (діяльність будь-яких блоків і коаліцій) набуває "пунктирної" форми, ґрунтуючись на темах і ситуаціях, а не на квазіонтологічній прив'язці до об'єктивних класових становищ. По-четверте, нові нерівності набувають нового значення і нової важливості, заснованих на аскриптивних ознаках.

Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні

На перший погляд те, що сформульовано Веком та іншими дослідниками стосовно Німеччини й інших розвинутих індустріальних країн (в основному захід, ного світу) не стосуегься сучасної російської дійсності. Чисто структурні моменти змін, що відбуваються нині в Україні, зовсім не відповідають тому, що відбувалося в західних країнах і, зрештою, призвело до відзначених вище індивідуалізації і плюралізації життєвих форм. Замість надзвичайного підвищення життєвого стандарту на тлі стійкого економічного зростання, шо відзначалося на Заході, в Україні відбувається протилежний процес — глибоке падіння життєвого рівня більшості населення. Замість "біографізацію" своїх життєвих планів, можливої тільки на тлі звільнення від економічних турбот, багатьом (швидше, більшості) українським громадянам призначено піклуватися винятково про виживання, що аж ніяк не припускає формування довгострокових життєвих планів. Постійна житлова криза сильно утруднює можливість існування альтернативних сімейних структур і формування "додаткових" життєвих стадій, таких, наприклад, як після-батьківська. А продовження "пенсійного" існування виглядає абсолютно нереальним на тлі таких факторів, як скорочення середньої тривалості життя, маленькі пенсії, і внаслідок цього необхідність постійних приробітків тільки для того, щоб забезпечити власне існування. Здавалося б, усе це виключає можливість плюралізації й індивідуалізації життєвих форм і, навпаки, сприяє формуванню архаїчних (якщо розглядати їх з позиції сучасного соціокультурного розвитку) форм соціального розшарування. Тому не дивно, що українські соціологи працюють в основному саме з цими архаїчними моделями або з трохи модифікованими і зміненими версіями соціальної структури капіталістичного суспільства, сформульованими в працях Маркса, Енгельса, застосовуючи їх для опису й аналізу сучасної української дійсності.

Однак спостереження української реальності дозволяє виявити і зовсім інші факти.

Різке, можна сказати стрибкоподібне, збільшення кількості найрізноманітніших, шо абсолютно не зводяться до станових, класових чи прошаркових визначень життєвих форм і стилів, що мають винятково культурне походження. Ці стилі, що виникли в житті України протягом останніх п'яти — десяти років, не кореспондують безпосередньо з категоріями демографічної, професійної чи економічної структури як радянської, так і нинішньої "капіталістичної" України.

Крайня умовність і рухливість професійної структури в сьогоднішній Україні. Парадоксально, але необхідність боротьби за виживання не збіднює, а навпаки, збагачує життєво-стильовий репертуар індивідуумів. Щоб утримувати сім'ю в сучасних умовах, індивіду найчастіше доводиться освоювати і засвоювати життєві форми і стилі, до яких він ніколи б не звернувся в благополучній і стабільній ситуації. Так, наприклад, не рідкість, коли вчений частину свого часу працює як водій таксі, використовуючи для цього або власний, або чужий автомобіль; робітники та службовці у вільний час займаються комерційною діяльністю, відправляються в шоп-тури, стають комерційними посередниками, комівояжерами тощо. Не можна недооцінювати впливу такої зміни професій, а разом з цим зміни професійних життєвих стилів. Відбувається релятивізація життєвих стилів у практиці окремо взятої особистості. Стабільні класово-культурні та специфічно прошаркові ідентифікації руйнуються і вже не можуть бути відновлені повною мірою при відновленні соціальної й економічної стабільності (можна сказати, відбувається втрата стильової безвинності).

Такі ж наслідки частої зміни видів діяльності аж до зміни професій характерні навіть для індивідів, які сформували стійку ідентичність у професіях, що, як виявилося, у важких економічних умовах не дають можливості виживання.

Підвищення ролі аскриптивних характеристик і відповідних форм поведінки. Як можна припустити, роль аскриптивних статусів стає вищою з двох причин. По-перше, відома запеклість боротьби за існування підвищує питому вагу натуралістичних визначень особистості (визначень за статтю, віком, іншими біологічними і природними якостями), тому що останні значною мірою визначають успіх чи неуспіх діяльності. Але роль подібних статусів велика в будь-якому суспільстві, і здається, що її посилення чи ослаблення є тимчасовим і залежить від досить короткострокових коливань економічної ситуації.

По-друге, і це набагато важливіше, зростає роль аскриптивних статусів іншого роду, що виникають унаслідок розпаду індивідуальних біографій і масової дезідентифікації, що робить поняття досягнення й успіху якщо і не абсурдними, то у будь-якому разі малозначущими для великої частини населення, а також різкого зростання поширеності презентативної інсценованої поведінки, що і розраховано на аскриптивні форми орієнтацій і поведінки. Узагальнюючи цей опис, можна сказати, що масова дезідентифікація призводить до зниження питомої ваги "досягницьких" орієнтацій і поведінки та до збільшення аскриптивних форм орієнтацій і поведінки двоякого роду як натуралістичних, так й інсценованих.

Легко зрозуміти причини зростання ролі аскриптивних статусів в Україні. У розвинутих західних країнах це пояснюється плюралізацією й індивідуалізацією життєвих форм і стилів, зумовлених наявністю найбагатших різноманітних ресурсів. В Україні це носить ніби вимушений характер, мотивуючись, з одного боку, потребами економічного виживання (меншою мірою), а з другого — необхідністю пошуку нових ідентифікацій замість втрачених. Але результат буде такий же, тому що плюралізація інсценованих культурних стилів неминуче повинна вести до плюралізації й індивідуалізації практикуючих життєвих форм.

Широта пропозицій у галу зі освіти новий фактор, що диференціює. На відміну від попереднього радянського періоду, зараз практично немає жодної професії, ні однієї життєвої форми, яка не може бути освоєна і засвоєна у відповідних освітніх організаціях як у середині країни, так і за рубежем. Але цей фактор веде не тільки і не стільки до вертикальної диференціації (розподілу за прошарками, що характеризується рівнем освіти поряд з доходами тощо), а швидше до горизонтальної диференціації, тобто до розподілу тих, що навчаються, за групами, які характеризується різними формами і стилями життя. Зараз освіта не тільки виконує свої колишні функції, але й стала засобом освоєння нових стилів. Як правило, висока вартість навчання й удавана недоступність безлічі освітніх організацій не стають перешкодою для індивідів, готових освоїти нову для них життєву форму. Утрата мотивуючої сили соціальної мобільності, що точно збігається з визначеною Беком стосовно західного світу. Як правило, здобуття освіти не є показником сходження по соціальній драбині, перехід на більш високий ступінь, хоча і свідчить про індивідуальне досягнення і може служити підґрунтям для подальших досягнень. Цей цікавий факт пояснюється, мабуть, відсутністю стабільної й однакової шкали престижу професій і є ознакою перехідного періоду. З одного боку (точніше для певної частини населення), престижні інтелектуальні професії — це такі, які передбачають тривале і кропітке вивчення та навчання у таких галузях, як історія, філософія, природничі науки, що мали високий престиж у радянський час. Для