Духовний світ людини

План

1. Мислителі минулого про духовний світ людини

2. Свідомість - вища здатність особистості

3. Мікрокосмос людини

Чи є керманич корабля по імені особистість? Коли ми стаємо ініціативними? Чому в суспільстві так цінуються люди, наділені почуттям відповідальності? Інтелігент і інтелектуал: чи можна поставити знак рівності?

МИСЛИТЕЛІ МИНУЛОГО ПРО ДУХОВНИЙ СВІТ ЛЮДИНИ

Людина, особливо в роки юності, усе частіше задумується над життєвим шляхом, прагне ставитися до самої себе свідомо, саморозвиватися, самовиховуватися. Цей процес піднесення людині! Один з філософів назвав "людським самобудівництвом". Об'єкт (ви вже знаєте, що це значить) цього будівництва - насамперед духовний світ людини.

Що ж таке духовний світ особистості? Почнемо зі слова "світ". Воно багатозначне. Тут мова йтиме про окрему сферу життя - внутрішній, духовний світ людини.

Для кращого вивчення тієї чи іншої проблеми корисний історичний підхід. Звернемося до нього. Людське мислення в далеких тисячоріччях до нашої ери розвивалося багато в чому шляхами міфологічного освоєння життя. Міфи творило саме первісне життя з його наївною вірою в обов'язковість чуда, міфи всмоктали в себе пізнавальний досвід древньої людини.

Міфологія була "населена" не тільки благородними богами і героями. Був і "злий початок": тут і чудовиська, і Пандора, через учинок якої розійшлися по світі лиха, хвороби, страждання. Ця споконвічна боротьба добра і зла також невід'ємна від духовного світу людини.

Духовний світ мислителі минулого нерідко ототожнювали з душею. Уявлення про душу характеризувалися як віра в те, що наші думки, воля, почуття, саме життя обумовлюються чимось відмінним від тіла, хоча з ним і зв'язаним. Так, Платон порівнював тіло з кораблем, а душу - з керманичем корабля. Такі наочні образи з'являлися і пізніше: тіло-кінь, яким керує вершник-душа. Матеріальне і духовне, тіло і психіка трактувалися, таким чином, як дві самостійні засади. Ідею про нероздільність тіла і душі висунув Аристотель. Йому належить також думка проте, що душа людини - перший двигун тіла. Пізніше французький мислитель Декарт відзначав: душа зв'язана з тілом не як керманич з кораблем, а набагато тісніше, складаючи з ним ніби одне ціле. Ця ж ідея висловлювалася й у древньоіндійській філософії.

Багато пізніше, у новоєвропейській філософії, термін "душа" став уживатися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.

Сутність духовного світу людини визначали і словом "дух". Англійський філософ Т. Гоббс указував: у найбільш загальноприйнятому значенні слово "дух" - це людський вимір, людський розум або його схильність. А схильності розуму, зауважує філософ, бувають різні: схильність до моральної неохайності ми називаємо нечистим духом, схильність до злості - злим духом, схильність до похмурості - похмурим духом; сум, викликаний думкою про нестачу своїх сил, називається занепадом духу, а хоробрість - це велич духу. Німецький філософ XX ст. К. Ясперс лаконічно характеризував дух як цілісність мислення, діяльності, почуття.

Потім у науковий обіг увійшло поняття "духовне життя людей ", що охоплює багатство людських почуттів і досягнень розуму, поєднує як засвоєння накопичених духовних цінностей, так і творче створення нових.

Людина, у якої високо розвинуте духовне життя, володіє, як правило, важливою особистісною якістю: вона набуває духовність як прагнення до висоти своїх ідеалів і помислів, що визначають спрямованість усієї діяльності. Духовність припускає наслідування гуманістичним ціннісним орієнтирам, душевність, дружелюбність у відносинах між людьми. Деякі дослідники характеризують духовність як морально зорієнтовані волю і розум людини. Відзначається, що духовне характеризує і практику, а не тільки свідомість.

І навпаки, людина, у якої духовне життя малоразвинуте, бездуховна.

Основа духовного життя - свідомість.

СВІДОМІСТЬ - ВИЩА ЗДАТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Свідомість с вищою здатністю особистості, що регулює не тільки її діі і діяльність, але і життя в цілому. Свідомість регулює дію так, щоб вона певним чином змінювало становище речей у навколишнім оточенні, щоб особистість могла вирішити життєве завдання.

Свідомість відбиває дійсність, дає людині уявлення проте, що віддалено від неї в просторі і в часі, вона переносить людину на інші континенти і у глиб століть. Одночасно свідомість відбиває і внутрішній світ особистості, те, як вона прагне виразити його, утілити свої цілі і наміри в життя. Крім здатності цілеспрямованості, яку глибоко усвідомили філософи, свідомість особистості має і домагання.

Учені розробили теорію співвідношення домаганні досягнень особистості. Домагання виражають потреби, мотиви особистості, а також її уявлення Про себе: на що вона здатна, на що орієнтована, чого може домогтися чи заслужити тощо.

При опитуванні старшокласників про характер їхньої майбутньої професії одні спиралися у відповідях на критерії престижності, інші - на можливість допомагати людям, а в домаганнях третіх був закладений критерій труднощів даної професії. У домаганнях дорослої особистості уже видно її орієнтацію або на саме себе, свої сили, або на зовнішню допомогу, підтримку, успіх, славу. У домаганнях присутня і така складова, як самооцінка. Занижена самооцінка веде до пасивності, непевності, слабко вираженої індивідуальності, низької мотивації досягнень. Ллє завищена самооцінка аж ніяк не завжди означає високу активність, оптимальні можливості. Така людина у своїх домаганнях переоцінює свої реальні можливості, а тому включається в діяльність з певним вантажем протиріч. Людину з низькою самооцінкою очікує неуспіх, невдача, тому вона стає залежною від підтримки і контролю навколишніх, від їхньої оцінки. І, як це не парадоксально, людина з завищеними домаганнями, будучи самовпевненою, часто також виявляється залежною від соціального схвалення, успіху, оскільки не досягає бажаного своїми силами.

Уданий час уявлення про цей найважливіший механізм розроблене більш детально: поняття досягнень замінене поняттям задоволеності, а між домаганнями і задоволеністю виявлений механізм саморегуляції. Де дозволяє простежити, як особистість у своїх домаганнях не тільки передбачає свої досягнення, але і висуває (або не висуває) вимоги до самої себе, до способу одержання результату, до способу діяльності. При одних домаганнях особистість орієнтується на легкий успіх, а тому демобілізується в процесі діяльності, знижує самоконтроль, послабляє саморегуляцію, діє не в повну силу. При інших, навпаки, мобілізуються всі сили, самоконтроль підвищується, включається саморегуляція.

Задоволеність, так само як і домагання, припускає усвідомлені оцінки, критерії, при яких особистість задоволена своїм результатом (чи не задоволена, навіть якщо має соціальний успіх) і емоційними переживаннями. Останні підвищують подальшу активність особистості, її впевненість у собі. Часто для людини в дуже важкій ситуації важливо не тільки досягнення результату, але і те. що вона переборола труднощі, зробила усе, що змогла, зберегла своє обличчя. Задоволеність дозволяє оцінити, як були досягнуті результати, чи коштував певний результат занадто великих зусиль, витрачених у процесі саморегуляції, чи, навпаки, він досягнутий занадто легко. А з цього аналізу робляться висновки на майбутнє, формулюються вимоги до подальшої діяльності. Механізм, що включає типовий для кожної особистості комплекс домагань, саморегуляції та задоволеності, і с механізмом активності. Активність часто ототожнюється з діяльністю. Насправді активність відповідає більш загальній життєвій потребі, ніж діяльність, - потребі в діяльності, тоді як діяльність, за загальним визнанням, відповідає потребі в якому-небудь предметі. Одна і та сама за своїм соціальним і професійним змістом діяльність може здійснюватися активно чи пасивно, ініціативно, добровільно, з інтересом чи вимушено.

Існують дві основні форми активності особистості, що розкривають її особливості як суб'єкта діяльності, спілкування і життя в цілому. Це ініціатива і відповідальність. Психологічні дослідження знайшли, що в різних типів особистості ініціатива має різні характеристики. Наприклад, серед старшокласників один тип ініціативний тільки коли стає лідером, інший - тільки коли внутрішньо чи реально змагається з ким-небудь, третій тільки коли йому самому щось видасться цікавим. У цілому ініціатива характеризує самостійну особистість, але в перших двох випадках орієнтовану на інших, а в останньому - на себе.

Характер відповідальності, так само як і характер ініціативи, залежить від типу особистості: один тип - виконавець, що безпосередньо виконує лише зовнішні вимоги; інший тип особистість, яка володіє глибоким почуттям внутрішнього обов'язку і виконує його за своєю волею і бажанням, коли від неї ні група, ні суспільство нічого не вимагають; третій тип, як правило, ініціативний, але покладає відповідальність за виконання своїх ініціатив на інших тощо.

Відповідальність - найбільш важлива характеристика особистості як суб'єкта діяльності. У ній, як і в домаганнях, завжди є присутнім певне передбачення результату, за досягнення якого особистість і покладає на себе відповідальність. Гарантуючи його досягнення самотужки, вона бере на себе своє завдання діяльності, весь її контур, усередині якого вона може діяти вільно, творчо, на свій страх і ризик. Однак відповідальність гарантує не будь-який результат, а певну якість й у певний термін. Вся особистісна проблема відповідальності полягає в тому, що вона дає гарантію досягнення результату при будь-яких непередбачених труднощах. Гарантія, відповідальність особистості полягає не в тому, щоб зробити необхідну справу, а в тому, щоб виконати її на необхідному високому рівні,