становлення (перетворення) та існування, інакше кажучи, саме становлення особистості утворить суть середньовічної особистості. В античній культурі, наприклад, це було не так: процес становлення не артикулюється і практично не усвідомлюється, артикулюється вже сформована самостійна поведінка — протилежне (Сократ) або частково погоджене (Апулей) із загальноприйнятим у полісі. "Без парадоксів перетворення, — пише Біблер, — розглядаючи взаємовідносини в середньовічній культурі двох культур ("високої" церковної, вченої і "низької", народної), а також двох голосів ("Схоласта" і "Простака") тут ніяк не обійтися ні в реальному житті середньовіччя, ні в дослідженні цього життя. Коли Цезар Ареатський пише: "Ми також повинні піклуватися про душу, як обробляємо свої поля", коли він говорить про душу людську, як про "поле Господа", то це не просто орієнтація на те, що слухачі його "сільські жителі Південної Галії". Це глибинний образ ставлення людини середніх віків (відповідно — культури середніх віків) до самої себе, до свого граничного полюса: людина тоді самостійна, живе в обрії особистості, коли здатна бути і простою, докультурною, як земля, і високою, витонченою, як небо... Припускаю, що саме цей момент "перетворення вирішально значущий в середньовічній культурі... Предметом багатьох ключових творів високої" культури середніх віків є саме момент взаємообгрунтування двох свідомостей, момент, феноменологічно вихідний для джерел, які цікавлять Гуревича. Однак там (у "високій" літературі) саме "свідомість простака" узято в момент перетворення або підсумку перетворення в обрії особистості. Зрозуміти в момент або у підсумку перетворення парафіяльного або - ще глибше, у далечінь століть - архаїчного простака з простаків Євангелія... У простака Августина Блаженного, що здивовано запитує про такі споконвічні загадки, як "що є час?", "що є пам'ять?", "що є совість?"
Іншою особливістю середньовічної особистості Біблер вважає "сполучення" у свідомості середньовічної людини двох голосів — Схоласта і Простака, зумовлених зіткненням і єдністю (середньовічний Собор) двох культур—архаїчної (народної) і церковної (ученої).
Однак, можна сказати, що не саме сполучення двох голосів конституює середньовічну особистість, а те, як це сполучення вирішується окремим суб'єктом, окремою особистістю, що вибудовує самостійну поведінку в лоні "антитетичної, (саморозірваної) діалогічної середньовічної культури". Порівняємо в зв'язку з цим "Сповідь" Августина зі знаменитими листами Абеляра до Елоїзи. Августин дилему вибору між раціоналістичним (філософським) і християнським світоглядом вирішує таким способом. З одного боку, він переосмислює ідею Бога, позбавляючи останнього всіх природних характеристик (Він — не ефір, не простір, не матерія тощо), Бог—це умова творіння усього й істина; відповідно, світ (космос) Августин трактує як Божественне творіння. З іншого боку, Бога Августин розуміє гранично суб'єктивно, як Творця, турботливого Друга, Возлюбленого. Обидва ці, з раціонального погляду, несумісні уявлення Бога утримуються і проживаються у свідомості Августина, подібно до того, як сама християнська середньовічна культура "тримає" обидва ці уявлення (у своїх творах, у колі собору, організації та розумінні всього середньовічного життя). Ось таким особистісним унікальним способом Августин вирішує дилему двох культур і голосів; відзначимо, інші середньовічні філософи і мислителі вирішували її інакше. Наприклад, Абеляр та Елоїза.
Жагуча любов знаменитого французького філософа магістра Абеляра й юної, з рідкісними здібностями до наук сімнадцятирічної Елоїзи, як відомо, закінчилася трагічно. Дядько і рідні Елоїзи, вирішивши, що Абеляр збезчестив її (хоча вони таємно обвінчалися, і дядько це знав), що він "грубо обдурив їх і посвятив Елоїзу в черниці, бажаючи зовсім її позбутися (хоча він тільки сховав Елоїзу в жіночому монастирі Аржантеіль), підкупили слугу Абеляра і підіслали в його дім декількох найманих убивць. Коли Абеляр спав, ті проникли вночі в спальню магістра й оскопили його (як сам Абеляр пише: "...помстилися мені надто жорстоким і ганебним способом, що викликало загальне здивування: вони спотворили ті частини мого тіла, якими я здійснив те, на що вони скаржилися"). І ось, прийнявши обоє постриг (Абеляр — абату Бретані, Елоїза — ігуменя, абатиса монастиря в Аржантейлі), вони через 26 років починають знамените листування. Приводом до нього стала прочитана Елоїзою "Історія моїх нещасть". Читання спогадів улюбленої нею людини оживили в душі Елоїзи ніколи не вмираючу любов до Абеляра, але одночасно вона глибоко вражена: їй здається, що Абеляр не приділяє їй уваги, зайнятий своїми проблемами та бідами і, схоже, уже давно не любить її.
В історії та листуванні Елоїзи є два незрозумілих моменти: перший — жагуче люблячи Абеляра, Елоїза завзято відговорювала його від шлюбу з нею; другий — незрозуміло, що Елоїза хоче від Абеляра, адже він уже не чоловік у звичайному розумінні слова. Але чи тільки тому Елоїза не хотіла одружуватися, що думала про Абеляра, як вона про це говорить? Навряд чи. Вчитуючись у її два листи де Абеляра, ми бачимо, що для неї більш цінним була не любов до Бога, не любов у шлюбі, освяченому Богом, а любов до Абеляра, любов вільна, чуттєва, любов, що дозволяє їй відчувати себе, як би ми сьогодні сказали, особистістю, хоча визначаючою Бога, але й одночасно усвідомлюючною своє власне достоїнство.
Справді, Елоїза визнає, що в монастир вона пішла тільки з волі Абеляра, з любові, до нього що спогади про чуттєву любов до нього заповнюють її свідомість навіть під час богослужіння що вона розуміє свою гріховність, слабкість, але спокійно приймає свою долю.
Більше того, Елоїза натякає, що самому Богу був непотрібний їх шлюб. Адже поки ми насолоджувалися радостями жагучої любові, чи - скажу грубіше, але виразніше - поки ми віддавалися перелюбству, гнів божий щадив нас. Коли ж ми замінили незаконний зв'язок законним союзом і відпокутували ганебне перелюбство чесним шлюбом, тоді гнів господній простяг над нами свою тяжку долоню і вразив наше неопогане не ложе, хоч раніше довго терпів опоганене":
Про достоїнство ж Елоїзи свідчать такі слова наприкінці другого листа: "Я не хочу, щоб ти, умовляючи мене бути доброчесною і закликаючи мене боротися зі спокусами, говорив: "Сила зміцнюється в немочі" та "Не буде увінчаний той воїн, хто боровся несумлінно*. Я не шукаю вінця перемоги. З мене досить уникнути небезпеки. Віддалитися від неї — правильніше, ніж вступити у війну. У якому б куточку неба не помістив мене Бог, я буду задоволена. Адже там ніхто нікому не буде заздрити, а кожний буде задовольнятися тим, що в нього є".
Де ж Елоїза черпає сили і спокій духу, адже вона не може спиратися на Бога, оскільки вірить у нього менше, ніж у любов? І сили, і спокій їй дає сама ця любов і ще відчуття своєї особистості. Тільки так можна зрозуміти дивні для віруючої людини визнання Елоїзи: "Усе своє життя, що б не відбувалося, я більше боюся скривдити тебе, ніж Бога: я стала черницею не заради божественної любові, а з твоєї волі... Бог відає, що я точно так само, пішла б за тобою чи випередила б тебе, навіть якби ти поспішив у володіння Вулкана, тому що душа моя була не зі мною, а з тобою! Навіть і тепер, якщо вона не з тобою, то її немає ніде: воістину без тебе моя душа ніяк існувати не може".
Подібним чином міркує лише людина, яка повірила у свою любов та індивідуальність, у якій прокинулося достоїнство, що перевищує навіть страх смерті. Чого ж Елоїза хоче від оскопленого Абеляра. Звичайно, любові, але любові, яка розуміється по-новому. Таку любов можна назвати "креативною" чи духовною, тут на перший план виходять, підкоряючи собі все інше, включаючи звичайну чуттєвість, спорідненість, духовний, майже містичний зв'язок (згадаємо слова Елоїзи: "Тому що моя душа була не зі мною, а з тобою...").
Ось яким чином Елоїза вирішує і проживає дилему-любов до Абеляра чи любов до Бога. Це рішення унікальне, особистісне, адже саме тому, що Елоїза діє і мислить самостійно, їй удається визначити та конституювати нове ставлення до любові.
Якщо в античній культурі становленню особистості сприяли такі інституціональні засоби, як суд, театр, філософія, то в середні віки на перший план висуваються церква і церковні жанри "літератури", насамперед сповідь. Справді, що собою представляє сповідь? Це розповідь людини про свої вчинки чи життєві перипетії, життєвий шлях, вибудований і оцінений з погляду ідеалів і норм християнського світогляду, що обов'язково включає констатацію розбіжностей реального життя того, хто сповідається, з християнськими ідеалами і нормами, а також покаяння, тобто визнання гріховності своєї поведінки і публічне каяття. Сповідь призначена однаково як для самої особистості, що сповідається, так і для інших християн (парафіян), які шукають шлях порятунку. Стосовно автора сповідь покликана допомогти усвідомити міру його падіння і спрямовані на порятунок наступні кроки; стосовно інших християн вона повинна допомогти йти в правильному напрямку і справлятися з помилками. Конкретно, середньовічна