Безумовно, соціальне самовизначення — необхідна умова успішної орієнтації індивіда чи соціальної групи в соціальній реальності. Від соціального самовизначення залежать особливості поєднання життєвих цілей індивіда, соціальної групи з суспільними потребами.

Соціальне самовизначення — це, з погляду соціальної географи, усвідомлення конкретним індивідом свого місця в соціальній структурі суспільства в конкретних геопросторово-часових координатах, яке зумовлене соціальними, професійно-кваліфікаційними, соціально-демографічними, етнічними, територіальними спільностями, котрі визначають основні характеристики соціального стану людей, специфіку їх соціально-економічних, політичних та інших інтересів. З іншого боку, соціальне самовизначення формується у сфері духовного світу людини, тому воно несе відбиток умов і обставин її життя, здібностей і уподобань, оцінок існуючих можливостей для їх здійснення.

Отже, розвинуте соціальне самовизначення є усвідомленням особою соціальних позицій, які вона займає в різних спільностях, — складових елементах соціальної структури, а також усвідомленням нею шляхів і перспектив подальшого соціального просування, зумовленого зростанням її фахового і загального культурного потенціалу, об'єктивними можливостями для його реалізації.

Усі аспекти соціального самовизначення перебувають у тісному взаємозв'язку, що виявляється у системі орієнтацій, які втілюються через основні життєві вибори професії, рівня освіти та кваліфікації, місця праці, місця проживання та ін.

Процес соціалізації неможливий без ефективного розвитку видів мереж об'єктів соціальної інфраструктури, особливості функціонування яких залежать від їх розміщення в конкретних геопросторово-часових координатах (людина народжується у наш час, зазвичай, у пологовому будинку, отримує перший досвід спілкування зі зовнішнім світом у житловому фонді, виховується в дитячому дошкільному закладі, навчається у школі). Процес соціалізації продовжується і в сфері економічної діяльності, яку офіційно дозволяється здійснювати індивідові після досягнення повноліття (людина повинна отримати навички такої діяльності, навчитися на практиці застосовувати отримані знання та ін.). Однак процес соціалізації в умовах економічної діяльності можна умовно назвати вторинним, оскільки йому передує великий період так званої первинної соціалізації, суть котрої виявляється як введення індивіда в суспільство, усвідомлення ним свого місця в соціальній спільноті.

Соціалізація та соціальне самовизначення змінюють співвідношення біологічного і соціального в людині, в динаміці якого особливо яскраво простежується зростання соціального в другій половині XX ст., що зумовлено надзвичайно стрімким розвитком науки і техніки. Це робить дослідження надзвичайно актуальним.

Отже, соціальна географія повинна вивчати первинний і вторинні процеси соціалізації у найрізноманітніших аспектах, а також окремі елементи та складові цього процесу, що відбуваються в різних ієрархічних територіальних соціальних системах, розташованих у конкретних геопросторово-часових координатах.

Слід мати на увазі, що соціалізація може бути прогресивною та регресивною.

Прогресивна соціалізація супроводжується накопиченням трудових навичок, знань, норм, цінностей, традицій і переданням їх від покоління до покоління, а також інтенсифікацією введення індивіда в систему суспільних відношень і формування у нього соціальних якостей, узгоджених із цивілізаційними законами та вимогами, національними ідеями, етичними позиціями суспільства.

Регресивна соціалізація — це процес втрати індивідом, групами людей і суспільством загалом здобутих упродовж тривалого періоду цінностей і традицій внаслідок девіантної поведінки.

Прогресивна соціалізація неможлива без розширення комунікації: передання інформації, обміну нею, актів безпосереднього спілкування за допомогою будь-яких систем зв'язку (мова, символи, телефонна мережа, Інтернет, ЗМІ тощо), а регресивна соціалізація — це наслідок звуження чи деформації комунікації, односторонньої комунікації, використання неприйнятних цінностей у зв'язку з негативним досвідом життєдіяльності в стресових ситуаціях, зокрема під час повної або часткової ізоляції індивіда, груп людей і суспільства.

Після здобуття Україною незалежності інтенсифікувалися й поляризувалися процеси, пов'язані з формуванням прогресивної та регресивної комунікації. Причому рівень інтенсифікації і поляризації комунікації у різних районах характеризувався специфічними особливостями й відмінностями.

Особливо яскраво в цей період розвивався в часовому й у просторовому вимірах такий соціальний процес, як соціальна ідентифікація. Суть її полягає у налагодженні взаємовідносин між сучасниками-земляками, встановленні їхньої спільності своїми попередниками і нащадками з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто мешкає в інших краях. Соціальна ідентифікація має яскраво виражену прив'язку до адміністративно-територіального устрою. Наприклад, підчас "помаранчевої революції" на Майдані Незалежності в Києві соціальна ідентифікація виражалася за допомогою плакатів, які тримали окремі люди, групи людей, з написами, що засвідчували місце постійного їх проживання. Внаслідок цього, на ментальному рівні відразу виникав своєрідний індивідуальний мовний "портрет", соціально-культурний "паспорт" з духовними, культурними, естетичними й іншими параметрами того регіону" представниками якого були ці люди.

Кількість груп людей на Майдані з конкретними плакатами стали своєрідним виразом національно-естетичних, соціальних, культурних, духовних, вікових та інших параметрів української нації. При цьому національність відійшла на другий план, за кадром залишилася вертикальна комунікація, а на першому місці постала горизонтальна комунікація.

На нашу думку, саме зміст понять "соціалізація" та "соціальне самовизначення" накладає чи не найбільший відбиток на зміст науки "соціальна географія" й окремих галузей знань, які входять до її складу, і соціалізація, і особливості соціального самовизначення вивчаються різними науками. Довідкова література до переліку таких наук подає психологію, соціальну психологію, соціологію, історію, етнографію, педагогіку, філософію. При цьому зазначається, що кожна з названих наук вивчає різні аспекти процесу соціалізації: соціокультурний (соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах); біосоціогенетичний (соціалізація індивідів у певних соціально-економічних умовах); генетико-віковий (вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства). Однак, на жаль, у переліку відсутня соціальна географія, яка, безумовно, вивчала, вивчає і буде вивчати процес соціалізації у найрізноманітніших аспектах чи окремі елементи цього процесу, що відбувається в різних ієрархічних територіальних суспільних системах, розташованих у конкретних геопросторово-часових координатах.

Соціальна географія сформувалася на стику соціології та географії. Отже, витоки соціальної географи не можуть не бути пов'язаними з поняттями "соціальне" та "соціалізація". Крім цього, зміст останніх повинен розглядатися як основа формування самостійної галузі знань під назвою "соціальна географія" та наук, що входять до її складу.

Вчені до складу соціальної географії вводять різні науки. Так, О. Шаблій у структурі соціальної географії виділяє "Географію сфери послуг'' (а в складі "Географії сфери послуг" — "Географію торгівлі", "Географію освіти", "Географію охорони здоров'я", "Рекреаційну географію", "Географію науки і наукового обслуговування", "Географію культури", Географію релігії"), "Географію споживання", "Географію способу життя", "Географію поведінки", "Радикальну географію".

В структурі соціальної географії виділено "Географію населення", "Географію поведінки", "Медичну географію", "Сакральну географію", "Географію культури", "Географію побуту і торгівлі", "Рекреаційну географію", "Географію способу життя". При цьому обумовлено, що з часом можуть виникнути нові галузі знань у складі соціальної географії.

Назви окремих галузей знань, які вводяться до складу соціальної географії тими чи іншими авторами, засвідчують: усі названі науки тією чи іншою мірою (судячи з їх назви) торкаються одного або кількох аспектів соціалізації. Це ще раз підтверджує, що окреслення змісту понять "соціальне" та "соціалізація" повинно розглядатися як теоретична основа виокремлення самостійної галузі знань під назвою "соціальна географія" та наук, які входять до її складу.

Література

1. Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. — М.: Мысль, 1983.

2. Иваничка К. Социально-экономическая география. — М.: Прогресс, 1987.

3. Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до соціальної географії: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання", KOO, 2000.

4. Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії. — К.: Вища шк., 1994.

5. Софронова В. М. Прогнозирование и моделирование в социальной работе. — М.: Издат. центр "Академия", 2002.

6. Соціально-економічна географія / За ред. О. Шаблія. — Львів: Світ, 1994.

7. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-коорд. акад. РАН Г. В. Осипов. — М.: Издат. группа ИНФРА-М — НОРМА, 1998.

8. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад. В. I. Волович, В. I. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін. За заг. ред. В. I. Воловича. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1998.

9. Топчієв О. Г. Основи суспільної географії. — Одеса: Астро-принт, 2001.

10. Філософський словник / За ред. В. J. Шинкарука. — К.: Головна редакція УРЕ, 1986.

11. Шаблій О. І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. — Львів: Львів, нац. ун-т ім. І. Франка, 2001.