Виникнення соціології праці

Виникнення соціології праці пов'язано з процесом конституювання її в самостійну галузь соціологічних знань у другому десятилітті XX ст. Як відомо, проблеми, що стосуються розвитку продуктивних сил за капіталізму та організації виробництва за нових умов розвитку продуктивних сил, тобто з розвитком промисловості, спочатку досліджувалися загальною соціологією. Вона відкрила і проклала шлях промисловій соціології у сфері вивчення промисловості як суспільного феномену. Але коли цей загальний підхід і загальні визначення, як справедливо зазначає М. Филипович, стають недостатніми, постає потреба в особливому, більш глибокому дослідженні промисловості. Такі дослідження не може вести загальна соціологія ні в концептуальному плані, ні в методологічному. Тому на основі попередніх результатів необхідно було розвинути нову дисципліну, що має спеціальну теорію і специфічні методи дослідження промисловості. У такий спосіб промислова соціологія як попередниця соціології праці виникає з загальної соціології і не випадково її "батьком" у певному розумінні можна вважати родоначальника наукової соціології О. Конта (1798—1857). Завдяки йому позитивний метод міцно ввійшов у методологію соціології праці. Це означало спирання теоретичного аналізу на сукупність емпіричних даних, зібраних у спостереженні, експерименті й порівняльному дослідженні, даних перевірених, надійних і обґрунтованих. Позитивізм полягає також у відмові від абстрактних понять і категорій як метафізичних.

Опора на позитивний метод дала можливість розпочати поглиблене вивчення характерних рис індустріального суспільства, сформулювати закони його функціонування і розвитку. Один із них — закон трьох стадій — поділяв всесвітню епоху на:*

теологічну (давнина і раннє середньовіччя);*

метафізичну (1300—1800);*

позитивну (епоха, що настає).

Вона характеризується перетворенням науки у виробничу силу, заміною військового ладу промисловим, перемогою альтруїзму над егоїзмом, інтеграції над роз'єднанням.

Наступний — закон поділу і кооперації праці. Завдяки йому з'являються соціальні і професійні групи, відбувається диференціація у суспільстві й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці призводить до концентрації та експлуатації, однобокої професіоналізації, що спотворює людську особистість. А найголовніше — веде до руйнування фундаментальних засад суспільства — солідарності й консенсусу. Поділ праці і конкуренція немовби вивертають соціальні відносини навиворіт: вони розвивають тільки професійну, а не суспільну солідарність (консенсус). Соціальні почуття єднають осіб тільки однакової професії, змушують ставитися до інших ворожо. Виникають корпорації і внутрішньо-корпоративна (егоїстична) мораль, які за певного потурання можуть зруйнувати єдність суспільства. Відновити соціальну солідарність, зруйновану спочатку професійною, а потім корпоративною мораллю, може держава. Тільки вона виступає гарантом цілісності. Чіткий поділ влади між церквою (сфера моралі) і державою (сфера політики) — єдиний засіб утримати суспільство від сваволі й терору (до яких неминуче вдається всякий уряд, коли розвиток моральності ставиться у залежність від політичної вигоди).

Позитивістська методологія знайшла подальший розвиток у теорії соціальної солідарності (Е. Дюркгейм, 1858—1917), до досягнення якої людство просувається відповідно до чинності закону поділу праці. Однак соціальній солідарності передує на перших етапах історії людства механічна солідарність — первісний стан, у якому панують примусовий колективізм, подібність індивідів і виконуваних ними трудових функцій. Отже, на самому початку історії немає ні поділу праці, ні особистості. Поділ праці — ознака тільки сучасного високорозвиненого суспільства. Поглиблення спеціалізації праці змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їхню якість, професіоналізуватися в обраному занятті, чесно конкурувати між собою, розвиваючи тим самим особистісні задатки. Поступово відходять у минуле репресивне право та одноликий колективізм, формуються договірна держава, цивільне суспільство та органічна солідарність. Саме подальше поглиблення поділу праці завдає нищівного удару по такій колективній свідомості, що без останку регламентує життя людей, панує над ними як пригноблююча сила.

Мірою ускладнення соціальної організації суспільної праці промисловість дедалі більше визначає економічні успіхи суспільства. Причиною поділу праці є значне зростання народонаселення в Європі, що підвищує інтенсивність контактів, обміну діяльністю, соціальних зв'язків. Зі збільшенням населення посилюється боротьба за існування. За цих умов поділ праці є істотним засобом дотримання суспільного порядку, створення соціальної солідарності нового типу. Поділ праці є мирним способом вирішення найгостріших проблем. Але є й немирні шляхи — це репатріація, фізичне усунення слабкого, громадянська війна. Вони теж скорочують чисельність населення і тимчасово знімають соціальну напруженість. Однак тут ідеться про екстремальні форми, які припускають кардинальну переорієнтацію цінностей, руйнування підвалин і традицій, заторкують спільну систему цінностей і колективних вірувань. Тільки професіоналізація і спеціалізація функцій посилюють ціннісну орієнтацію людей на збереження суспільства.

Міцна економіка та органічна солідарність, культура й цивілізована поведінка забезпечують нормальний стан суспільства, що нагадує соціалізм — розвинуте економічне планування й нормативне регулювання соціальних відносин, які не придушують особисту волю, а сприяють їй. Капіталізм має сам позбутися власних вад (аморальних форм поділу праці) — конкуренції, експлуатації, класових конфліктів, рутинізації праці й деградації робочої сили — завдяки ще більшому розвитку поділу праці, а не за рахунок руйнації системи.

У такий спосіб була обґрунтована методологія соціологічного аналізу соціальних проблем праці і реформістського шляху їх вирішення. Проблеми праці реалістично аналізувалися в контексті соціальних проблем суспільства й вирішувалися шляхом реформування тих чи інших сфер суспільства і досягнення ще більшої солідарності. Такої методології дотримувалась фактично вся західноєвропейська соціологія. Мирний шлях вирішення економічних проблем і трудових конфліктів ставав науково обґрунтованим методом еволюційного розвитку суспільства класів із протилежними інтересами.

Однак у той період виникла марксистська школа соціології праці (Карл Маркс, 1818—1883; Фрідріх Енгельс, 1820—1895), що заклала інші підходи. її основоположники постулювали радикальний розрив з усіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового — комуністичного — суспільства, ще не маючи розгорнутого й емпірично доведеного аналізу існуючого суспільства. Як видно, цільова заданість — необхідність усунення старого і побудови нового суспільства — позначилася на методології дослідження, змісті теоретичних висновків і спрямованості практичних рекомендацій.

Така методологія в аналізі соціальних проблем суспільної праці, з одного боку, виходила з натуралістичних установок позитивізму, що вимагав розглядати соціальні явища як факти і будувати суспільствознавство за прикладом природничих наук з характерними для них причинно-наслідковим поясненням подій і індуктивним методом. Звідси теза про природничо-історичний розвиток суспільства і конкретно-емпіричну аргументацію теоретичних узагальнень. З другого боку, подібна методологія свідомо орієнтувалася на узгодження емпіричних даних і теоретичних висновків з "історичним інтересом епохи", під яким розуміла тільки інтереси пролетаріату. За такого поділу праці приділялася роль механізму історичного генезису суспільства. Однак аномальним функціям поділу праці (експлуатації, безробіттю, зубожінню та ін.) надавався не випадковий і минучий характер, а фаталістичний, непереборний. Поділ праці веде не просто до зародження соціальної структури суспільства, а до розколу її на два антагоністичних класи — визискувачів і експлуатованих. Перші існують за рахунок безоплатного привласнення додаткового продукту, створеного працею інших. Рабовласницький лад і феодалізм створюють те, що капіталізм доводить до свого логічного кінця — непереборність антагонізму між працею і капіталом, неминучість революційної заміни старого режиму і встановлення нового, соціально справедливого суспільства (комунізму).

Відповідно до цієї методики механічна солідарність властива всім чинним формаціям, зокрема й первіснообщинному ладові. Тільки нова — комуністична — формація створює органічну солідарність, тобто реальний колективізм, що стає умовою для всебічного розвитку особистості. На відміну від нього уявний колективізм (механічна солідарність) заснований на корпоративній, або класовій, солідарності — пролетарів і буржуа всередині свого класу — і класовій боротьбі. Жодні реформи не в змозі скинути старий лад, необхідні соціалістична революція і диктатура пролетаріату. За соціалізму приватна власність існувати не може, класи зникнуть із історичної арени, знищаться протилежності між розумовою і фізичною працею, а основним законом планомірної організації суспільної праці стануть пропорційний розподіл робочої сили за галузями народного господарства, зміна праці (фактично її деспеціалізація), зрівняльність (не плутати зі зрівнялівкою) в оплаті праці (залежно від вкладеної праці й величини родини, а не від соціального й посадового статусу індивіда) і механізм апріорного (позаринкового) ціноутворення.

Сильною стороною марксистської методології є діалектичний метод, що надав теоретичним побудовам особливої стрункості. Вчення про відчуження праці, формальне й реальне підпорядкування праці капіталу, абстрактну і конкретну працю, соціальні перетворення форм трудової діяльності, трудову теорію вартості, які мають для соціології праці першорядне значення, з'явилися завдяки не індуктивному узагальненню фактів, а теоретичному методові аналізу, що поєднує в собі діалектичну логіку, методологію "ідеальних типів" та уявного експерименту (елементи порівняльно-історичного дослідження), причинно-наслідкове пояснення.

Важливим внеском у соціологію праці стала теорія соціального конфлікту, створена на базі категорії "класова боротьба".

Інша наукова категорія — а саме категорія грошей — була покладена в основу аналізу проблем праці, в тому числі "формальної соціології" (Георг Зіммель, 1858— 1918). Така назва відбиває орієнтацію на основний предмет вивчення наукової соціології — "чисту форму", яка фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричну різноманітність соціальних фактів. Чиста форма є відношенням між індивідами, розглянутими окремо від тих об'єктів,