В процесі подальшої диференціації географія людини стала поділятись на географію економічну, соціальну та політичну. Американська географія "нового" періоду була також представлена вченими таких напрямів, як географічний детермінізм і посибілізм. До найперших представників географічного детермінізму належав американський географ Уільям Морріс Девіс, котрий створив відому модель циклічного розвитку форм земної поверхні. У програмній праці Девіса 1906 р. стверджується, що ядро географії — це вивчення взаємовідносин між природним середовищем — аргументом і поведінкою людей .

Американська послідовниця німецького географа Ратцеля Елен Черчіл Семпл розпочала працю "Вплив географічного середовища" (1911р.) твердженням, що "людина є продукт земної поверхні".

В період між війнами детерміністські ідеї підтримували й такі вчені, як Елсворт Хантінгтон, якому належить концепція залежності цивілізації та її розвитку від клімату і його змін.

Пожвавлені дебати навколо детермінізму і посибілізму продовжувались в Англії навіть у період першого десятиріччя після Другої світової війни. Постійна дискредитація детермінізму і посибілізму призвели до виникнення нової регіональної парадигми. В Англії її представником був Хербертсон, який наголошував: "Невелика територія об'єктивно повинна виказувати якщо не однорідність, то особливу індивідуальність, якщо вивчити всі її характеристики — геологічну будову, клімат, ґрунти, рослинність, сільськогосподарське використання мінеральних та інших промислових ресурсів, комунікацію, тип розселення. Все це, об'єднане в межах ландшафту, що спостерігається, зв'язане воєдино і залежить одне від одного. Крім цього, будь-яка така територія... перебуває під антропогенним впливом, розвивається і змінюється. Сучасний ландшафт саме тому є кінцевим продуктом діяльності кількох поколінь".

Як зазначає Р. Дж. Джонстон, ці ідеї наприкінці 30-х років охопили США: два негеографи — Е. Мур і X. Одум 1938 р. опублікували солідний огляд американського регіоналізму. 1939 р. вийшла в світ монографія Річарда Хартшорна "Предмет географії і критичний огляд сучасних теорій в їх ретроспективі", яка стала надзвичайно великим для того часу теоретичним і онтологічним внеском у географічну літературу. Хартшорн звертав увагу на те, що "головний фокус географії — територіальна диференціація, мозаїка окремих ландшафтів на земній поверхні".

На його думку, географія — це "наука, яка інтерпретує реалії територіальної диференціації світу не лише з огляду відмінності її аспектів від місця до місця, а і з огляду загальної структури явищ у кожному місці, відмінної від структури для будь-якого з інших місць" Отже, географія забезпечує точний, впорядкований і раціональний опис й інтерпретацію різноманітності земної поверхні, намагається отримати закінчене знання про територіальну диференціацію світу і тому розрізняє явища, що змінюються територіально, лише за їх географічним значенням, тобто за їх відношенням до всезагальної територіальної диференціації. Явища, значущі для територіальної диференціації, мають просторовий вираз — не обов'язково за своїм фізичним поширенням по поверхні, а саме як характеристика території повного масштабу.

Відповідно до таких поглядів, головне завдання географічної думки полягає у синтезі необхідних характеристик в інтересах опису місця-регіону, що визначається як особливе поєднання (комбінація) цих характеристик. Цікавий погляд американського географа Хартшорна на аналогію між історією та географією. На його думку, якщо історія забезпечує синтез "часових інтервалів реальності, то географія виконує таке ж завдання стосовно до просторових інтервалів земної поверхні". Для більшості географів Другої світової війни регіональна географія була на першому місці. В кожній із галузевих дисциплін географи намагались провести самостійне районування. На сторінках наукових видань мали місце чисельні дискусії про особливості однорідних територій і методики їх виділення.

Отже, впродовж "нового" періоду утвердились три парадигми: географічний детермінізм, посибілізм і регіоналізм. Всі вони дожили до наших днів, хоча регіональна парадигма домінувала перед Другою світовою війною і відразу після неї.

Головна увага була спрямована на вивчення територіальної диференціації землі, причому опис різноманітних регіонів здійснювався паралельно з розвитком фізичної та соціальної географії.

Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж "нового" періоду не лише географічна наука загалом, а й окремі її галузі, в тому числі соціальна географія та регіональна соціальна географія, збагатилися різноманіттям методологічних підходів, теоретичних положень, концепцій, які сприяли формуванню кількох наукових парадигм. Поступово домінуючою стала галузева спеціалізація. Все це слугувало основою для розгортання справжньої наукової революції, що вилилась у формування нової наукової парадигми (про це детальніше див. далі).

Розвиток соціальної географії у радянський період.

Розвиток науки у будь-якому суспільстві перебуває під впливом соціальних цінностей і норм, які в ньому панують. Коли цінності та норми такі занижені, що не витримують критики, то і розвиток науки — вкрай паталогічний. Сказане, мабуть, найбільше стосується поступу соціальної географії у радянський період. Адже в Радянському Союзі — величезній імперії — історичні події і такі віхи розвитку, як націоналізація, індустріалізація, електрифікація, колективізація, культ особи, застійні часи, прискорення зумовили заідеологізованість вимог до філософських, суспільних та інших наук, задогматизованість цих наук, фізичне знищення багатьох талановитих вчених, передусім суспільствознавців. Суспільствознавці того періоду не могли мати доступу не лише до духовних світових цінностей, а й до аналогічних цінностей попередніх поколінь — їх навчали тільки марксизму-ленінізму. В радянський період постійно боролись то з генетикою, то з кібернетикою, то з іншою сферою знань. У 1922 р. була заборонена як навчальна дисципліна соціологія. Ця заборона тривала понад 70 років, і лише після розвалу Радянського Союзу в постсоціалістичних країнах почали відкриватися соціологічні факультети і відділи або кафедри.

Сучасні вчені з гіркотою констатують, що ми майже не знаємо історії нашої радянської науки. Адже у посібниках, підручниках і науковій літературі наукові дискусії 20-х років показані як "боротьба з буржуазними антимарксистськими концепціями". У ці роки "боролись" з антропогеографією, галузевим, статистичним напрямами, ландшафтною концепцією економічної географії. Подібний характер мали і дискусії 30-х років. Ю. Саушкін визначив їх як "намагання критики районного напряму з позицій антигеографізму", намагання відірвати економічну географію від географії, розглядаючи економічну географію як конкретну політекономію.

Нерідко проти тієї чи іншої наукової школи вчених використовувались не лише ідеологічні, а й політичні ярлики.

Окремі школи звинувачувалися навіть у шкідництві. Чимало дискусій закінчувались організованим "розгромом" однієї зі сторін. Зараз настав час, коли можна уважно проаналізувати ці "дискусії" та їх наслідки.

У радянський період науковці не володіли достовірними цифрами, фактами, не мали доступу до архівів, статистичних обстежень, без яких неможливо виявити тенденції, закономірності, порівнювати, зіставляти, прогнозувати, що значно гальмувало розвиток суспільних наук. Окрім цього, у суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, де в центрі уваги було виробництво, а людина розглядалась як гвинтик величезної машини, не було потреби розвивати науки про Людину, суспільство. Все це, безперечно, мало величезний вплив і на розвиток соціальної географії.

Однак, незважаючи на те, що її розвиток постійно гальмувався, вона поступово формувалась і викристалізовувалась як самостійна наукова галузь знань.

У розвитку радянської соціальної географії С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов виділили три етапи. Перший охопив передвоєнний час і завершився в 50-х роках. Він характеризувався тим, що в межах економіко-географічних і етнографічних досліджень розглядались окремі соціальні явища та процеси. Необхідність вивчення умов життя, культурних і побутових особливостей населення усвідомлювались уже в перші роки становлення радянської географічної науки. Загальновідома позиція Н. Баранського про доцільність з географічних позицій пізнавати життєдіяльність людини. При цьому С. Лавров, А. Анохін та Н. Агафонов акцентують на тому, що в колишньому Радянському Союзі соціальна географія формувалась на основі географії населення, охоплюючи досвід демографічного аналізу, методичний інструментарій і теоретичні концепції, тобто вводячи в свою структуру географію населення як самостійну підсистему. Згадані науковці наголошували, що ще одну обставину потрібно взяти до уваги. Дослідження територіальних відмінностей соціальних груп (вони вважали це одним із завдань соціальної географії) і всього населення — предмет аналізу не лише географії, а й регіональної соціології, тобто вони мають міждисциплінарний характер. Соціологічні дослідження в цьому напрямі відбувались уже в 20-х роках XX ст.

Своєрідним завершенням цього етапу став п'ятий випуск збірника "Питання географії", в якому соціальна географія розглядалась у проблемно-постановочному сенсі. В такому ж ракурсі писав 1947 р. про соціальну географію і Ю. Саушкін, зокрема як про "...наймолодшу галузь соціальної географії — географії населення".

Другий етап — 50—70-ті роки, які характеризувались швидким розвитком географії населення, передусім у її традиційному розумінні, й одночасно введенням в "орбіту" географічних праць різних соціологічних категорій, понять, термінів. Шістдесяті роки характеризувались загальним зростанням соціальної проблематики і все ширшим розгортанням соціальної складової комплексного планування і в галузевому, і в територіальному зрізах. Упродовж короткого часу була виконана величезна кількість різноманітних емпіричних досліджень соціально-географічного характеру, з'явились і перші узагальнюючі праці. Все це привело до фактичного вичленування соціальної географії як самостійної дисципліни й офіційного визнання цього факту ВАК у 1976 р.

Останній етап припадав на