Антипозитивізм в соціології і формування німецької соціологічної школи

План

1. Джерела німецької соціології. Ф. Тьонніс

2. Формальна соціологія Г. Зіммеля

Джерела німецької соціології. Ф. Тьонніс

Широке філософське обґрунтування антипозитивістська тенденція одержала насамперед у Німеччині. Ця тенденція вийшла за рамки власне філософії і виявила великий вплив на формування німецької соціологічної школи і соціології в цілому. Узагалі, німецька соціологія мала специфічні умови і джерела, що обумовлювали її особливе становище в історії даної науки.

Якщо соціологічна думка в Англії, Франції, США в основному була пов'язана з позитивістською методологією, то німецька соціологія зберігала тісний зв'язок із принципами пізнання, напрацьованими в гуманітарних науках. У ній були значні гносеологічні традиції німецької класичної філософії. Крім того, соціологія довгий час не викладалася взагалі, а проблематика, що на той час стала усвідомлюватися як соціологічна, йшла під рубрикою або "національної економії", або "філософії". Вільгельм Дільтей (1833 - 1911 pp.) навіть присвятив спеціальну працю доказу неможливості існування соціології як науки. За Дільтеєм, природничі науки простежують, яким чином хід природних подій впливає на становище людини, тоді як соціогуманітарні науки — суть науки про дух, що вивчають вільну діяльність людини, яка переслідує визначені цілі. Отже, первинним елементом наук про дух є, за Дільтеєм, безпосереднє внутрішнє переживання, у якому уявлення, почуття і воля злиті воєдино й у якому людина безпосередньо усвідомлює своє існування у світі. Це безпосереднє переживання за своєю природою сугубо індивідуальне. Тому Дільтей вважав принципово неможливим і неправомірним існування соціології, яка претендує на роль узагальнюючої науки про історичний розвиток. Як своє завдання Дільтей ставив збереження своєрідності духовного світу.

Основне питання Дільтея — питання про поняття "життя". Своє завдання Дільтей намагається вирішити тим, що підводить життя під рубрику психології — науку про душу, про переживання.

Переживання — це така дійсність, що існує не у світі, але доступна рефлексії у внутрішньому спостереженні, у свідомості самого себе.

В. Дільтей

Свідомість характеризує всю область переживань. І в цьому плані психологія як наука є наука про взаємозв'язок переживань, про усвідомлення.

У розумінні психології Дільтей відмежовується від позитивістського природничо-наукового трактування психології, що набирає в той час силу. Його психологія описова, а не пояснююча. Природничо-наукова психологія переносила на психологію методи фізики і намагалася зрозуміти закономірності, піддаючи виміру регулярно повторюване. Така психологія, як вважав Дільтей, не має шансів стати фундаментальною наукою для наук про дух.

На противагу таким тенденціям він прагнув у першу чергу бачити душевний взаємозв'язок, душевне життя, дане у своїй цінності, а саме з трьома основними визначеннями:*

воно розвивається;*

воно вільне;*

воно визначене набутим взаємозв'язком, тобто воно історичне.

Душевне життя визначається ним як цілеспрямований взаємозв'язок. Причому, подібне визначення доводиться насамперед індивідуальним життям.

Кінцевий інтерес Дільтея полягав в історичному бутті, яке він пов'язував з головним засобом гуманітарного пізнання "розумінням", що протистоїть природно-причинному поясненню. Звідси основна теза Дільтея — "ми пояснюємо природу, але ми розуміємо духовне життя".

Головними представниками баденської школи неокантіанства були В. Віндельбанд (1848 - 1915 pp.) та Г. Ріккерт (1863 - 1936 pp.).

На відміну від Дільтея вони розрізняли науки не за предметом ("науки про природу" і "науки про дух"), а за методом їхнього дослідження. Вони розрізняли "номотетичні" (nomos — гр. порядок, закон) науки, які розглядають дійсність з точки зору загального, що виражається за допомогою природничо-наукових законів, з одного боку, а з іншого "ідеографічні" (образні) науки, які описують одиничне в його емпіричній неповторності.

Як предмет пізнання ідеографічного методу Ріккерт, зокрема, виділяє культуру як загальну сферу досвіду, де одиничні явища співвіднесені з цінностями. Згідно з Ріккертом, саме цінності визначають величину індивідуальних розбіжностей. Розробляючи концепцію цінностей, він виділив шість основних категорій цінностей:

1) істину,

2) красу,

3) безлику святість,

4) моральність,

5) щастя,

6) особисту святість.

Згідно з Ріккертом, цінність виявляє себе у світі як об'єктивний "зміст". На відміну від цінності, зміст пов'язаний з реальним психічним актом — "судженням", хоча з ним і не збігається. Лише оцінка, у якій зміст виявляється, є реальним психічним актом, зміст же сам по собі виходить за межі психічного буття, указуючи на цінність. Тим самим він як би відіграє роль посередника між буттям і цінностями і складає окреме "царство змісту".

На цій логіко-методологічній основі багато в чому будувався науковий фундамент німецької соціології. Разом з тим слід зазначити, що сам Ріккерт відмовив соціології, яку він розумів як "чисто природничо-наукове трактування людського соціального духовного життя" у праві вважатися історичною наукою.

Одним з основоположників соціології в Німеччині був Ф. Тьонніс (1855 - 1936 рр.). Він намагався побудувати соціологію як аналітичну дисципліну, що, на його думку, повинна сприяти дослідженню найбільш загальних рис соціального процесу, різних форм соціального існування, а також виробляти систему загальних понять і типів, необхідних для опису і розуміння конкретних явищ. Цій меті, за термінологією Тьонніса, служила "чиста", чи загальна (теоретична) соціологія. Свої ідеї Тьонніс обґрунтував у відомій роботі "Спільність і суспільство" (1887 р.). Усі соціальні явища він розглядає як вольові стосунки, а саму волю поділяє на два типи органічну (інстинктивну) волю і розумову волю. Залежно від характеру волі він розмежовує два типи суспільних стосунків: інтимні між індивідуальні стосунки відповідають спільності, а все зовнішнє, соціальне відноситься до суспільства, де діє принцип "кожний за себе" і між людьми існує напруженість. У спільності панує інстинкт та почуття; у суспільстві — розсудливий розум та абстракція.

Проблеми, що Тьонніс намагався з'ясувати за допомогою своїх основних понять, були наступними: яка природа людських об'єднань, завдяки яким процесам відбуваються зміни й існують різні типи людських спільностей і т. п. Як уже відзначалося, в інтерпретації Тьонніса об'єднання (соціальні спільності) людей відбивають різні прояви двох аналітично виділених відмінних суспільних зв'язків: спільності і суспільства. Причому спільність для нього — синонім домашнього вогнища, сім "і, громади традиційного зразку. Навпаки, суспільство Тьонніс позначає синонімом "чуже", засноване на комерції і капіталістичному розрахунку.

Соціологічний інструментарій Тьонніса, найважливішою частиною якого він вважав наукові поняття, претендував на новизну і розглядався самим Тьоннісом як методологічний еквівалент ідеальних типів М. Вебера. Однак, як відзначають дослідники, він не зміг досить ефективно обґрунтувати їхні гносеологічні функції і визнавав розробку ідеальних типів Вебера більш успішною і плідною.

Тьонніс одним з перших подав розгорнуту систему соціології, включивши в сукупність її категорій не тільки поняття "боротьба", "конкуренція", але і "згода", "довіра", "дружба" та інші етичні норми поведінки як основні категорії — категорії немислимі в соціологічних системах М. Вебера і К. Маркса.

Сам напрямок історичного розвитку для Тьонніса є однозначним і полягає в загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно із зростанням раціональності, суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту.

Ідеал розвитку особистості Тьонніса тісно пов'язаний поняттям волі. Причому в ідеях Тьонніса ця воля визріває лише поступово в результаті складної і суперечливої динаміки суспільної перебудови, у якій "еволюція при всіх обставинах милосердніша", ніж революція.

Основні соціологічні погляди Тьонніса* | соціологія вивчає суспільне життя;*

суспільне життя складається з певних соціальних зв'язків;*

не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом;*

тип соціального зв'язку визначається типом волі (природної, інстинктивної, розумової, раціональної);*

історичний процес складається з двох протилежних віх спільного життя людей — спільнот, заснованих на соціальних зв'язках, реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке виступає механічним утворенням, посталим на волі розумовій, раціональній

Формальна соціологія Г. Зіммеля

Типологічний аналіз соціальних відносин і проблем розвитку аналітичної, формальної соціології були в значній мірі і предметом інтересів Г. Зіммеля (1858 - 1918 pp.) основоположника так званої формальної соціології.

Філософська і соціологічна творчість Зіммеля розгорнулася в епоху "кризи культури" — на схрещенні різноманітних старих і нових ідей та тенденцій. Саме як виразник цих кризових і суперечливих рис і ввійшов Зіммель в історію соціології.

Зіммель намагався знайти наскрізне (основне) протиріччя в сучасній йому культурі — завдання майже нездійсненне, оскільки цей період у повному розумінні був періодом "розброду і хитань" у культурі й ідеології.

Вихідною проблемою, від якої починає свої соціологічні побудови Зіммель, є проблема визначення предмету соціології. Як вважав Зіммель, соціологія повинна утвердити своє право на існування не за допомогою вибору особливого, не "зайнятого" іншими науками предмету, а як метод. Соціологія, за Зіммелем, не є наукою, що "володіє власним змістом", оскільки "вона не знаходить собі об'єкта, який не вивчався б якою-небудь із суспільних наук". Звідси, якщо соціологія не може визначити свій предмет шляхом простого вичленовування тих чи інших явищ соціального життя, вона повинна визначити його методологічно, знайшовши специфічну точку зору. Ця специфічна точка зору полягає в тому, що соціологія повинна досліджувати не зміст, а форми суспільного (соціального) життя, те