Соціологія Зіммеля є всеосяжною системою, що містить у собі елементи різного рівня і різного ступеня спільності. Причому, формальна соціологія так чи інакше є основним елементом зіммелівської системи соціології. У чому ж її реальний теоретичний і методологічний зміст і чим вона цінна для сучасної соціології? Як уже відзначалося, ключем до правильного розуміння програми соціології Зіммеля є "форми соціації", які він називав власне предметом соціології. Через них він намагався виявити специфіку соціологічного бачення. Головне тут те, що соціальні явища знаходили свою соціологічну специфічність.

Формальна соціологія Зіммеля була багато в чому спрямована проти популярних у той час орієнтацій на "надіндивідуальні сутності" — типу "народний дух", органічних теорій, а також індивідуально-психологічних концепцій, які спираються на інстинкти, потяги та інші індивідуальні властивості. Зіммель же стверджував, що суспільство існує завдяки взаємодії людей.

Формальна соціологія Зіммеля визначила напрямок досліджень у різних сферах соціального життя і вплинула на ряд соціологічних концепцій, наприклад структурний функціоналізм, теорію ідеальних типів М. Вебера.

Форми соціації абстрагувалися Зіммелем від відповідного змісту, для того, щоб виробити "опорні пункти" наукового аналізу. Він прагнув до створення і використання соціологічних понять, які можна широко застосовувати в процесі дослідження соціальних явищ. Саме через створення науково обґрунтованих понять він бачив шлях до утвердження соціології як самостійної науки.

Найважливішим елементом соціологічної концепції Зіммеля є соціологія культури. У чому ж суть культурологічних поглядів Зіммеля і як вони вписувалися в його соціологічну концепцію?

Розуміння Зіммелем культури ґрунтувалося на принципах філософії життя. Життя — це вихідне поняття і стан, розвиваючись, воно піднімається над чисто тваринним станом, доходить до деякої духовності. Життя ірраціональне, самодостатнє, воно об'єктивне і в об'єктивності свого існування позаціннісне. Факти життя, такі, наприклад, як праця, творчість, стають ціннісними лише тоді, коли вони перевершують рамки свого природного існування. Культура є "витончена, наповнена розумом форма життя, результат духовної і практичної роботи". Культура — друга усвідомлена, раціоналізована "природа". Усі досягнення людей у сфері матеріальній, і сфері духовній, усі продукти — будь то знаряддя, машини, книги, мораль, мова, релігія, право, політика, що регулюють людські відносини, — усі вони втілюють у собі ідеї, завдяки яким реалізувалися наявні в природі й у житті можливості. У кінцевому рахунку, "окультурюючи" природу і безпосереднє наше життя, ми "окультурюємо" самих себе.

Зіммель стверджує, що культура, надбудовуючись і піднімаючись над життям, знаходить власні, відносно автономні закономірності і логіку розвитку. Але головне тут у тому, що культура, на його думку, усе більш відриваючись (раціоналізуючись) від життєвої стихії, відповідно позбавляється і життєвого змісту, перетворюючись в чисту "логіку", що нездатна містити в собі життєві імпульси, які нескінченно розвиваються.

Культура, культурна еволюція є нескінченний процес зростання ціннісного змісту життя.

Г. Зіммель

За Зіммелем, конфлікт життя і культури — нерозв'язний, а протиріччя, з яких складається конфлікт не ведуть до синтезу, отже, і розвитку. З цього можна зробити висновок: усе більша розбіжність життєвих змістів і культурних форм, що претендують на їхнє втілення, веде в кінцевому рахунку до конфлікту і загибелі культури, не здатної вміщувати зміст життя, яке змінюється. Така неминуча доля будь-якої культури.

Так само як у мистецтві чи філософії, руйнування традиційних форм вираження життєвих змістів виявляв Зіммель у релігії, статевій моралі та в інших сферах культурного життя. Процес руйнування традиційної релігії мав, за Зіммелем, двобічні наслідки: з одного боку, він звільняв людину від гніту квазіоб'єктивних сил, що знаходять своє вираження в століттями сформованих релігійно-ідеологічних уявленнях, з іншого боку — він руйнував нормативні структури спільного існування, не пропонуючи замість них нових структур. Говорячи мовою Зіммеля, життя зруйнувало сформовану форму, але не дало замість неї нової. Справа не в тому, що стара релігійна ідея була "гарна" чи "корисна": справа в тому, що, зруйнувавши традиційну релігію, "безпосередність" сучасного "життя", не зуміла знайти в собі нової ідеї, здатної стати основою людського суспільного життя. Життя повинне розумітися історично. Тільки в цьому випадку розвиток культури знаходить зміст і ціль. Якщо ж цього не відбувається, якщо історизм відсутній, а життя розглядається як вічно тотожний самому собі, не сконструйований потік буття, що тоді дійсно процес розкладання культурних форм здобуває видимість неминучого трагічного конфлікту, криза культури починає сприйматися як загибель культури. Саме це і сталося із зіммелівською концепцією культури.

Цікаві міркування Зіммеля про творчість, про реальність творів мистецтва. Він вважав, що справжній твір мистецтва має характер неминучої культурної цінності.

Твір мистецтва, за Зіммелем. немислимий без органічно поєднаних трьох елементів: стилю, форми та ідеї. Досконалість уявлення та реалізації цих елементів, як і досягнення їхньої єдності залежить від величі особистості художника. Соціальний зміст творчості розкривається подвійно:

1) він виявляється як фактор генезису творчості,

2) він проявляється в тому, що творчість, а, отже, її результат — твір мистецтва — несуть у собі соціологічну інформацію.

Зіммель дав характеристики різним культурно-історичним епохам. XIX століття,' на думку Зіммеля, при всьому різноманітті ідейних рухів не висунуло всеосяжної і грандіозної ідеї. Разом з тим найбільш масштабною, вважає він, є ідея суспільства, де особистість — лише простий продукт схрещування соціальних сил. У XIX столітті, як ніколи раніше, "висувається вимога розчинення особистості в суспільстві, і таке підпорядкування розглядалося як щось абсолютне, що вмішує в собі моральну підставу (повинність). Однак до кінця XIX століття поняття суспільства як центральної точки "картини світу" усе більш уступає іншому розумінню життя". Саме навколо цього поняття, як вважає Зіммель, "основного мотиву світогляду", поєднуються на порозі XX сторіччя широкі шари інтелектуальної Європи. Дійсно, світоглядні установки, характерні для філософії життя, знаходили своє втілення в літературі, скульптурі, живописі того часу.

Наближаючи філософське розуміння до реалій культури, Зіммель переводить його в соціологічну сферу, сферу соціального аналізу кризи сучасної йому епохи. Ця криза визначається Зіммелем усебічним впливом двох факторів грошей та інтелекту — ці два фактори утворять сутнісне ядро сучасної культури. Вони усі раціоналізують, огрублюють, знижують емоційний компонент культури. Падає індивідуальна культура, особливо у вищих соціальних шарах. "Масовість культури" веде до загального зниження її змісту, не тільки в різних областях духовного життя, але й у сфері матеріального виробництва. Приклад: прогрес техніки не веде до духовного збагачення виробника, робітника, тому що техніка "розумніша" за робітника.

Те ж саме ми спостерігаємо в науці. За Зіммелем, індивіди, що знають і мислять, суцільно і поруч оперують поняттями, символами, справжня суть і зміст яких ними не усвідомлюється. Ідеї "ходять по руках", як запечатані контейнери, але не розкривають багатства свого духовного змісту. Подібне бачимо, як вважає Зіммель, і в системі освіти, де на зміну концепції, пов'язаної з виробленням внутрішніх, глибоко особистих цінностей приходить формальна освіта, яка полягає лише у впровадженні у свідомість індивіда деякої сукупності об'єктивного знання і навичок поведінки.

Яка ж причина зниження культурного потенціалу і зниження внутрішньої духовності особистості?

Зіммель вважає, що єдина причина — це розподіл праці, велике машинне виробництво. Саме воно робить "виготовлення продукту за рахунок недорозвинення особистості виробника". Вузька спеціалізація виявляється марною і підсилює відчуження людини як від продукту праці, так і культурних цінностей. Паралельно зі спеціалізацією і розподілом праці росте споживання, що у таких умовах неминуче стає масовим споживанням, а продукти культури здобувають безособовий "об'єктивний" (відчужений) характер. У цьому зв'язку він дає блискучі зразки психології масової культури, що веде до придушення індивідуального "Я" і обмеженню людської волі.

Зіммель малює грандіозну картину "затвердіння" того, що в його філософії культури називалося культурною формою. Об'єктивована культура, за Зіммелем, стає гальмом на шляху саморозвитку і самореалізації життя. У цьому полягає "трагедія культури", яка закладена внутрішньою логікою її розвитку.

Література

1. Давыдов Ю.Н. Эволюция теоретической социологии XX века // СОЦИС. — 1995. —№ 8.

2. Зиммель Г. Общение. Пример чистой или формальной социологии // СОЦИС. — 1984. —№ 2.

3. Ионин Л. Георг Зиммель — социолог. — М., 1981.

4. История социологии в Западной Европе и США. — М, 1993.

5. История социологии и история социальной мысли: общее и особенное // СОЦИС. —1996. —№10-11.

6. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс. Эстетика. Философия культуры.— М., 1991.

7. Очерки по истории теоретической социологии XX столетия (от М. Вебера к Ю. Хабермасу, от Г. Зиммеля к постмодернизму). — М, 1994.

8. Семенов В. А. Массовая культура в современном мире. — СПб., 1991.

9. Шпакова Р. П. Фернанд Тённис "Забытый социолог" // СОЦИС. — / 995. № 12.

10. Хайдегер М. Исследовательская работа Вильгельма Дильтея и борьба за католическое мировоззрение в наши дни // Вопросы философии. -1995. — № 11.