Тепер ще раз повернімося до історії слова "культура", щоб співвіднести його з іншим не менш важливим і не менш "магічним" словом. Спочатку поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу, а також виховання та навчання самої людини. Наприклад, стародавні греки вбачали у "вихованості" свою найголовнішу відмінність від варварів.

Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай використовували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знання в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє класичними мовами (грецька, латина тощо).

Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнтиром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, починаючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. З цією ідеєю пов'язана доктрина гуманітарного знання, яка стверджує, що існує ієрархія головних предметів знання, опанування яких підносить людину до вершин розуму. Для такого руху ієрархічними щаблями знань потрібна гуманітарна педагогіка. І її було створено. Головним методом гуманітарної педагогіки є виховання, що має на меті дати людині гуманітарну освіту.

Апофеозом розвитку ідеї гуманітарної культури була доба Просвітництва з її тяжінням до енциклопедизму знань. Просвітники вважали, що рівень знань залежить від їх кількості. При цьому ставку робили на вивчення стародавніх мов, які дозволяють людині стати істотою історичною, тобто здатною проникати у смисл історичних цінностей генерацій, які відійшли в минуле. По суті йшлося про філологічну культуру.

Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціонально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які ввели до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспільство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німецький культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, деградація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".

Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, наповнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морального та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітницькими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставляючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.

У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прогресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціально-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фундамент для появи соціології культури як теоретичної частини соціальної антропології. Свій внесок у розширення змісту поняття "культура" зробили філософи-неокантіанці та М. Вебер. Вони тлумачили культуру як систему цінностей і норм.

У матеріалістичній філософії під культурою розуміють єдність матеріального та духовного у життєдіяльності суспільства на різних етапах його історичного розвитку. Відповідно до цього культура включає не тільки результати діяльності людей, а й саму цю діяльність, тобто поняття культури ґрунтується у цьому разі на принципі активності (активної взаємодії людей одне з одним та з природою). Свідому трудову діяльність, яка творить світ культури, вважають необхідною умовою для розвитку людської особистості та суспільства загалом. Завдяки цій діяльності стають можливими збереження та передавання соціального досвіду від однієї генерації до іншої. Таким чином, у контексті цієї філософи культуру розглядають в її соціодинаміці як процес активного самоствердження людей як соціально-культурних істот.

У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.

Розвиток матеріального виробництва у наші дні дедалі більшою мірою виявляє свою залежність від рівня розвиненості невиробничої сфери господарського життя суспільства. Невиробнича сфера задовольняє потреби людей у нематеріальних формах багатств та послуг, в організації обміну, розподілу та споживання усіх створюваних благ. Потужним стимулом до розвитку цієї сфери трудової діяльності стала науково-технічна революція, яка поставила ефективність роботи промисловості та сільського господарства у залежність від невиробничої сфери. Тому економісти слушно вважають, що за однопорядкового виробничого потенціалу економічні переваги може отримати та країна, в якій більше розвинена інфраструктура суспільного виробництва, вищий освітній рівень робочої сили, більше нагромаджено науково-інформаційних ресурсів і краще організовано їх використання. Завдяки налагодженому функціонуванню невиробничої сфери підвищується ефективність усього господарства, зростає загальний фонд споживання та кінцевий суспільний продукт. У зв'язку з цим особливого значення набувають соціальні науки, зокрема соціологія мистецтва та культури.

Підвищення рівня освіченості та соціально-культурної самосвідомості мешканців сучасник промислово розвинених країн не можна розглядати лише під суто просвітницьким кутом зору. Свідомість, культурність та компетентність — це необхідні умови роботи з використанням сучасної надскладної техніки. До того ж у міру суспільного розвитку ускладнюються управлінські завдання, у розв'язанні яких мають брати участь представники соціальних наук.

Американський фахівець з інформаційних систем П. А. Страссман указує на те, що класична модель виробництва явно недооцінювала наукову та загальнокультурну інформацію як важливий ресурс. Більшість економічних теорій, які називали ресурсами землю, працю та капітал, навіть не намагалися висвітлити роль інформаційних та культурних ресурсів. Але коли сподівання американського менеджменту щодо підвищення продуктивності праці за рахунок стандартизації та механізації виробничих операцій почали у 70-ті роки XX ст. руйнуватися, саме тоді й відбулася переоцінка ролі інформації та культури у виробництві. Підприємства й установи почали розширювати штати фахівців, зайнятих так чи так обробкою інформації та аналізом ролі культурних чинників, а не безпосереднім виробництвом товарів. У цей період і заговорили всерйоз про інформаційні та культурні ресурси.

Експерименти показали, що головний виграш від використання інформаційних та культурних ресурсів досягається не за рахунок нарощування обсягів виробництва, а за рахунок якісного виконання робіт, які раніше виконували абияк та без урахування "людського чинника", що передбачає культурні установки, цінності, які певним чином впливають на поведінку людей у сфері виробництва. Комп'ютеризація управління та використання інформаційних працівників, експертів з питань взаємозв'язку культури і виробництва дають змогу оперативно виявляти ці недоліки та усувати їх.

Таким чином, соціологія культури, що формується у палких суперечках, має певну практичну цінність, пов'язану з підвищенням ефективності виробничої діяльності за допомогою відносно мінімальних витрат. Тому недооцінка таких напрямів дослідницької діяльності обтяжена збитками там, де їх можна було б легко уникнути.

ВИСНОВКИ

1 Соціологія мистецтва не має справи з оцінкою естетичних переваг конкретних витворів мистецтв. Ці витвори постають для соціолога у вигляді певних культурних цінностей, які тією чи тією мірою справляють вплив на поведінку споживачів певного роду цінностей. Предметна царина соціології мистецтва задана такими поняттями, як "культурна цінність", "естетична цінність", "мистецтво як соціальний феномен", "інституиіоналізація мистецтва", "естетично позначена діяльність", "поділ праці у сфері мистецтва", "споживачі мистецтва" тощо.

2 Соціологія мистецтва, будучи відносно самостійною науковою дисципліною, тісно пов'язана з більш загальною соціологічною проблематикою під егідою аксіології та соціальної антропології, які у синтезі можуть бути концептуальними засадами соціології культури. У такому разі соціологія мистецтва може мати спільну теоретичну базу із соціологією культури. Є також зв'язок соціології мистецтва із соціологією права (скажімо, питання про авторські права митців) та соціологією політики (наприклад, місце та роль мистецтва у системі суспільних та державних інституцій).

3 Соціологія культури, що зароджується, своїм корінням сягає філософії гуманізму, яка висуває на перший план людину як соціально-історичну цінність та як суб'єкта історіотворчості. Предметна царина соціології культури має бути задана взаємозв'язком двох головних понять — "культура" та "природа". Вивчаючи процеси опанування людиною світу природи, ми виходимо на розуміння соціальної зумовленості людської трудової діяльності, встановлюємо форми співробітництва, форми поділу праці, форми власності, а також визначаємо систему взаємовідносин "наука — техніка — природа" у рамках концептуальної схеми "культура — людська особистість — цивілізація".

ЛІТЕРАТУРА

Боголюбова Б. В. Культура и общество. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. — 232 с.

Витаньи И. Общество, культура, социология: Пер. с венг. — М.: Прогресс, 1984. - 288 с.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика. В 4 т. — М.: Искусство, 1968—1971. — Т. 1—4.

Гулыга А. В. Эстетика истории. — М.: Наука, 1974. — 128 с.

Давыдов Ю.