Історія розвитку та сучасний рівень теоретичних основ соціальної географії

План

1. Зародження і формування соціально-географічних знань у Стародавньому світі.

2. Розвиток соціальної географії у XVIII—XIX ст.

Зародження і формування соціально-географічних знань у Стародавньому світі.

Витоки соціально-географічних знань зародилися в складі елементів наукових знань про природу давніх суспільств Індії, Китаю, Єгипту, Вавилону, Близького Сходу. Вони суттєво зміцнилися і розширилися в VI ст. до н. е., коли наука почала викристалізовуватися як теоретична і системно-організаційна галузь пізнання світу. Історичні розвідки провідних науковців світу засвідчують, що це сталося в давній Елладі: наука оформилася у вигляді натурфілософії. Виникнення натурфілософії саме в той час і в цьому місці не було випадковим: йому сприяв поділ праці на розумову та фізичну.

Про виникнення соціально-географічних знань засвідчують чимало історичних документів. Наприклад, у стародавньому індійському трактаті, який у наш час називають "Закони Ману", міститься інформація про принципи збору податків із купців близько 1200 р, до н. е. Висновків можна дійти на основі даних про ціни на товари, відстань до країн, звідки вони завезені, вартість доставки та ін.

У Китаї в ІІ ст. до н. е. податкова політика ґрунтувалась на врахуванні географічних особливостей десяти провінцій, на які була поділена імперія, а саме: на кількості населення в кожній з провінцій, якості ґрунтів, рівні розвитку землеробства тощо.

Тобто, у згаданих історичних джерелах мають місце спроби соціально-географічної інтерпретації інформації про кількість населення, його майновий стан та ін. Рівень використання соціально-географічних знань особливо яскраво простежується при організації у різних країнах з появою державності спочатку реєстрації населення, зокрема платоспроможного і здатного носити зброю, а опісля — переписів населення. Навіть у тих переписах, які відбувалися до н. е. (наприклад, перепис населення у Китаї 206—208 pp. до в. е.), охоплювались різні вікові, майнові, етнічні групи населення.

Багатий соціально-географічний матеріал дає історія Афінської держави. Стародавнього Риму, у тому числі в період руйнування старої системи організації суспільства на цих територіях за кровноспорідненими зв'язками і створення нової організації — територіальної спільності людей. Цей період характеризувався чітким обліком населення, врахуванням його розподілу за кількістю майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу громадян у суспільстві.

Антична історія містить безліч соціально-географічних даних, що застосовувались при розробленні механізмів державного управління, зокрема вмілого використання принципів управління натовпом при організації військової справи, де особливо необхідними були знання про традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство громадян.

Величезне значення для розвитку і формування соціально-географічних знань мали праці давньогрецького історика та географа Страбона (64 або 63 pp. до н. е. — 23 або 19 pp. н. е.). Його "Географія", написана у VII р. до н. е., складалась з 17 книг. Вона містила не лише відомості про різні країни, розселення племен, їх побут, а й визначення предмета географії античного часу: "... географія як ціле має пряме відношення до діяльності володарів, адже вона розташовує на карті материки і моря.., і розміщення, яке дає географія, має значення для людей, зацікавлених в тому, щоби знати, як розташовані країни і моря, чи відомі вони, чи ще не досліджені...".

У цьому визначенні чітко виражений натурфілософський і антропоцентричний погляд на географію як на прикладну науку. Страбон позбавляє її теоретичного змісту. Об'єкт пізнання у нього — зовнішній світ і суспільство.

Безумовно, процес пізнання соціальних явищ у той час характеризувався достатньо примітивним рівнем, але він відбувався, сприяючи зародженню, формуванню і накопиченню соціально-географічних знань, насамперед у вигляді регіональних соціально-географічних знань у межах єдиної географічної науки.

Раціональні зерна соціально-географічних знань містяться й у працях античних вчених — представників інших наук. Зокрема, непересічний інтерес викликають ідеї представників давньогрецької історичної думки, так званих логографів, у творчості яких є спроби не лише опису історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів, відображення генеалогії давніх родів, географічних знань та ін. Грецький історик І ст. до н. е. Діонісій Галікарнасський писав, що логографи "...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів, або були записані в релігійних і світських книгах".

На таких засадах Гекатей Мілетський написав працю "Землеописания". Вона містила багатий матеріал країнознавчого та регіонально-соціально-географічного характеру і малу заселеної людьми частини суші (ойкумени). Найбільша заслуга логографів полягає в тому, що соціально-географічні й інші знання в їх працях викладались зі застосуванням принципово нових елементів: часової та просторової систематизації, групування матеріалів і фактів, критичного ставлення до різноманітних інформаційних джерел, раціоналістичного переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розвідок. Важливими джерелами соціально-географічної інформації стала знаменита праця видатного грецького вченого, "батька історії" Геродота (між 490 і 480 pp. — між 430 і 424 pp. до н. е.) "Історія" та представника історичної науки античної Греції Фукідіда (460—400 pp. до н. е.) під такою ж назвою.

Так, Фукідід наголошує на можливості повторювання соціальних явищ та процесів на різних і на одних і тих самих територіях, а також виникнення подібних аналогій у майбутньому. Фукідід звертає увагу на існування взаємозв'язку між географічним положенням країни й особливістю соціально-географічних процесів у її межах.

М. Захарченко зазначає: "Науковий доробок представників історичної науки Стародавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальних факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору, узагальнення і т. д. Отже, всебічність і повнота соціально-географічного знання неможлива без детального вивчення праць вчених античного періоду. Аналогічне твердження стосується і філософських праць цього періоду, найвидатнішими творцями яких були Демокріт, Платон, Арістотель.

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 pp. до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст — навчав, що суспільство виникає в лоні природи внаслідок переходу первісних людей від стадного способу до культурного життя. Систему соціальних відносин він розглядав через зв'язок, аналогічний тому, який існує між частиною і цілим: людина — мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що "відбувається в мікрокосмі, то, отже, — і в макрокосмі". Вчений подає концепцію походження людини через природний розвиток космосу, еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів. Демокріт вперше висунув проблему еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ людини.

У центрі праць Платона (427—347 pp. до н. е.), відомого античного філософа, представника ідеалістичного напряму, — людина і суспільство. Ось як розкриває погляди Платона М. Захарченко: "У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттєвих речей та явищ як відображення істинно сущого світу — ідей. Розум — деміург створює душу космосу, яка зумовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це "надприродне буття", а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є "Ідея". Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Вища ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні, вони приходять від світу "ідей" і, чим довше їх перебування в тому світі, тим вищі потенційні задатки людини. Індивідуальна душа — це образ, відображення універсальної "світової душі". Вона є "Триєдиною" і включає в себе такі компоненти, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості), жагу, прагнення (доцільно-вольові якості). Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через виховання. Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизившись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Держава має забезпечити притаманні людям природжені потреби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особливостями їх душі. Проте існуючі форми правління та державного устрою теж недосконалі, хоч серед них є "правильні" та "спотворені" форми". Це засвідчує, що Платон пояснює стратифікацію у суспільстві, форму держави лише особливостями індивідуальної душі, впливом душі космосу, абсолютно ігноруючи вплив навколишнього середовища, особливостей географічного положення держави та ін.

Однак Платон торкається дуже цікавої проблеми співвідношення особистого та суспільного інтересу, нерозв'язаної дотепер, яка має свою інтерпретацію у соціально-географічних дослідженнях цілої плеяди вчених.

У космогонії Платона проголошується єдність космосу та мікрокосмосу, Всесвіту і людини. На думку Платона, у людині, мов сонце в краплині роси, відбивається увесь світ з його будовою, гармонією, розумом, душею. І найвищим прагненням людини повинен стати такий розвиток власного інтелекту, "щоб через розгляд гармоній та коловоротів світу виправити коловороти у власній голові".

Вчення Арістотеля про логіку як науку про форми