Арістотель визнає вічність існування світу у вічному русі завдяки існуванню вічної причини і вічного рушія світу — Бога, котрий є споглядаючим розумом, найвищою дійсністю. Арістотель бачить Людину як найвищу істоту матеріального світу. Людина має душу — "форму", яка перебуває в органічному поєднанні з фізичним тілом. Розум — частина душі, він потрапляє в людину ззовні при народженні й не гине при смерті тіла. Він також складається з двох частин, тому може споглядати незмінні принципи буття та принципи, здатні до зміни.

Згідно з поглядами Арістотеля, сенс життя людини — досягнення вищого блага через розумну діяльність.

Надзвичайно цінними з позицій накопичення соціально-географічних знань є дослідження Арістотелем проблеми способу життя. Він стверджує, що спосіб життя значною мірою залежить від рівня пізнання, а також від того, що людина розуміє під щастям чи благом. Внаслідок цього Арістотель виділяє три способи життя: брутальний, державний, споглядальний.

Так, брутальним він називає такий спосіб життя, коли люди під щастям і благом розуміють лише розваги і втіхи; державним — коли щастям для людей є діяльність і пошана.

Велику увагу присвятив Арістотель й аналізу таких соціальних проблем, як дозвілля і вільний час. При цьому він розглядає дозвілля не просто як вільний час, а як час, заповнений різноманітними заняттями (іграми, вправами, забавами, філософськими бесідами тощо). Дозвілля вимагає певного рівня доходів, тому кількість і якість дозвілля залежить від державного устрою.

До праць Арістотеля варто ще раз звернутись з позицій переоцінки елементів аксіології — теорії цінностей, які становлять вагомий доробок цього вченого, хоча аксіологія як наука виникла набагато пізніше (кінець XIX — початок XX ст.). Найвища цінність для Арістотеля — людське життя.

У відомій праці Арістотеля "Метафізика" наводиться класифікація наук на теоретичні (філософія, математика, фізика), практичні (етика, політика), творчі (прикладні науки, мистецтво).

Отже, виокремлення натурфілософії стало феноменом всезагальної людської діяльності того часу. Однак, відокремившись від релігії, міфології та від етнічно-поетичного світосприйняття, створене наукове пізнання стало феноменом і в сфері розумової діяльності, адже воно було спрямоване не лише на розв'язання практичних завдань розвитку античного суспільства, а й на осмислення устрою всієї природи (у тому числі людини, суспільства), зокрема на соціальне самовизначення, тобто на усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, місця у суспільстві. Усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, місця в суспільстві вмонтовувалося в осмислення устрою всієї природи: і людина, і суспільство розглядалися як єдине живе, ціле, що підпорядковується одним і тим самим законам народження, життя та смерті, боротьби за виживання, де сильнішому завжди належить перемога. В такому випадку відсутнє протистояння суспільства і природи: і людина, і суспільство розцінюються як органічна складова всієї природи.

Аналізуючи цей період розвитку науки, С. Мороз, В. Онопрієнко та С. Бортник зазначають, що перед дослідниками того часу природа постає такою ж живою, одухотвореною, пронизаною пристрастями та бажаннями, як і світ самої людини. Природа дихає, гнівається, радіє, мислить, її стихії ворогують і притягуються одна до одної. Очевидно, саме тому одухотвореність людини в процесі творчої праці, її пристрасті та бажання, внутрішній світ розглядаються дослідниками того часу такими ж органічними рисами, як рисами, властивими природі загалом. Внаслідок таких міркувань вчені доходять цілком логічного висновку: в античній науці людина становить собою "міру речей" у найширшому світоглядному сенсі, "анатомія людини" розглядалась як ключ до "анатомії природи".

Зазначимо, що антична культура, наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку пізнання природи і суспільства. У цей період були закладені основи європейської цивілізації, від яких беруть початок сучасні науки, — право, політика, філософія та ін. У цей час був накопичений величезний пласт соціально-географічних знань, переважно регіонально-соціально-географічних. Соціально-географічне знання того часу, що дуже часто мало вигляд поодиноких соціально-географічних фактів, подавалось як фатум, доля, жорсткий детермінізм, хоча людина майже завжди перебувала в центрі уваги. Цей період вимагає детального аналізу, переоцінки, дослідження і вивчення з огляду дослідження історії розвитку соціально-географічної науки та регіональної соціально-географічної науки.

Соціально-географічне знання епохи Середньовіччя. В науковому світі вважається, що зародження феодальних відносин і встановлення феодалізму, які мали місце в епоху Середньовіччя, стало кроком назад у вдосконаленні особистості, а також економіки, політики, культури: на багато віків загальмувався розвиток соціально-культурного та науково-пізнавального процесів. Немає єдиного загальноприйнятого пояснення цього явища. Аналіз і розв'язання згаданої проблеми ще чекає на дослідження, але її вивчення необхідне для врахування при прогнозуванні розвитку людства у майбутньому. Особливості цієї епохи позначались і на формуванні соціально-географічних знань. Епоха Середньовіччя (від V до середини XVII ст.) бідна на соціально-географічні надбання, що пов'язане насамперед зі зміною соціальної парадигми, зокрема зі зміною поглядів на людину, її право на індивідуальний вибір і свободу, на її місце в природі; з переорієнтацією світогляду з космологічного фаталізму на християнський провіденціоналізм, тобто на розуміння історії розвитку суспільства з позицій християнства.

З соціально-географічних позицій варто переосмислити богословські трактати раннього Середньовіччя, зокрема праці Аврелія Августина, прозваного Блаженним (354—430 pp.), його найвідоміший твір — "Про град Божий". Основу вчення мислителя становить релігійне розуміння історії людства (провіденціалізм). Він розглядає людину як малий світ — мікрокосм, що поєднує природу матеріальних тіл (рослин і тварин) і містить живу, розумну та безсмертну душу, яка виступає посередником між вічним царством духу і земним царством матерії. І душа, і тіло дані людині Богом. Спочатку вони перебували в гармонії, але внаслідок первородного гріха тіло підкорило душу. Повернення гармонії, досягнення Божої благодаті можливе тоді, коли душа розумна, мислить і прагне до духовного, до Бога. Августин вважав, що наближеність людини до Бога залежить від того, який вид любові — чуттєвий (від тілесної людини) чи духовний (від душі) у неї переважає.

Надзвичайно цікаво і те, що Августин виділяє головні етапи розвитку суспільства, уподібнивши їх віковим періодам людського життя:—

малечість чи дитинячість людства (від Адама і Єви до потопу);—

дитинство (від потопу до Авраама);—

юнацтво (від Авраама до Давида);—

юність (від Давида до Вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудей, окрім бідноти, до Вавилону 597 р. до н. е.);—

зрілість (від Вавилонського полону до пришестя Ісуса Христа);—

старість (від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства і до Страшного суду).

Все суспільство Августин поділяє на правителів, підлеглих і підкорених, наголошуючи, що їм усім притаманне прагнення до влади. Мудрець не лише подає історію розвитку суспільства, показує місце людини у суспільстві, Всесвіті, а й створює есхатологічну модель подальшого поступу людства.

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, культури і науки зробили представники середньовічного гуманізму, які пропагували яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами і цінностями, займаючись пошуком гармонії між природою і людиною. Найвідомішими представниками гуманізму епохи Відродження були Аліг'єрі Данте (1265—1321 pp.), Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я — Аретіно) (1370—1444 pp.), Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457 pp.) та ін. У їх працях має місце поєднання аналізу соціально-географічних фактів із філософськими роздумами й узагальненнями, що можна розцінювати як новий елемент у соціальному пізнанні.

В період Середньовіччя помітна роль у географічній науці належала арабським вченим, географічний світогляд яких був надзвичайно широкий. Адже араби, котрі жили з VH ст. на Аравійському півострові, постійно розширюючи кордони своєї держави, торгували з багатьма середземноморськими, східно-азійськими, африканськими країнами. З працями арабських географів можна ознайомитись завдяки дослідженням відомого академіка І. Крачковського (1883—1951 pp.). Серед цих вчених — Ібн Хордадбек (820—912 pp.), який на основі архівних даних, донесень і відомостей склав "Книгу шляхів і Держав"; Ібн Сіна (Авіценна; 980— 1037 pp.), котрий у "Книзі зцілення" торкається питання походження тваринного світу, тривалості життя людини та ін.; Біруні (973—1048 pp.), який у книзі "Канон Мансуду" розповідає про окремі східні країни; Ідрісі (1100—від 1161 до 1165 pp.), котрий під враженням подорожей до Північної Африки, Іспанії, Португалії, Франції, Малої Азії написав книгу "Розваги сумуючого за країнами і областями"; Ібн Баттута (1304—1377 pp.), який, об'їздивши півсвіту, описав враження у книзі "Подорожі Ібн Баттути" та ін.

Ці вчені не внесли нічого принципово нового в теорію географії, але зуміли зберегти для нащадків ідеї античного світу, збагатили науку величезною кількістю соціально-географічних фактів, зробили великий внесок у країнознавство. Аналогічне значення для формування соціально-географічних знань мали праці великого європейського мандрівника Марко Поло (бл. 1254—1324 pp.), а