Пошуки соціальних ідеалів і найкращих форм державного устрою сприяли появі концепцій утопічного соціалізму, основоположниками яких були Томас Мор (1478—1535 pp.) і Джованні Доменіко Кампанелла (в чернецтві — Томмазо; 1568—1639 pp.). Ці мрійники намагалися створити на окремій, ізольованій території (о. Утопія у Т. Мора і Місто Сонця у Кампанелли) модель суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої мали б здійснитися надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя, братерство.

Аналіз праць Т. Мора і П. Кампанелли засвідчує, що вони абсолютно ігнорували роль природного середовища, географічних особливостей і факторів у розвитку суспільства та людини, не брали до уваги значення свободи не лише для формування особистості, а й для рівня розвитку виробництва, науки, культури. Практика розвитку постсоціалістичних країн реально доказала утопічність ідей Т. Мора і Т. Кампанелли і гостру потребу у відповідних соціально-географічних знаннях.

Огляд розвитку соціально-географічного знання епохи Середньовіччя доцільно закінчити аналізом ролі праць голландського географа Берхарда Варенія (Вареніуса; 1622—1650 pp.). Вчений, акцентуючи на значенні географічної науки у суспільстві, вперше визначає географію як природничу науку, що вивчає землю загалом (всезагальна географія), за крупними зонами (хорографія) і невеликими ділянках земної поверхні (топографія). Географія у Варенія залишалася єдиною, бо в той час принципи вивчення не розрізнялися при здійсненні дослідження географічних об'єктів.

Отже, географія і в Середні віки сприймалась як прикладна наука. У зв'язку зі соціальною парадигмою, що панувала у ті часи, не було відповідної потреби в соціально-географічних науках. У межах єдиної географії відбувалось накопичення соціально-географічних фактів, які лише внаслідок переосмислення науковцями наступних поколінь можуть слугувати прикладами формування соціально-географічних знань.

Розвиток соціальної географії у XVIII—XIX ст.

Істотний вплив на розвиток географії у XVIII—XIX ст. здійснив інтенсивний розвиток наук у Західній Європі. У низці університетів і вищих навчальних закладів були створені кафедри географії. Одну з перших кафедр географії — в Берлінському університеті, очолив Карл Ріттер (1779—1859 pp.) видатний німецький географ, який зробив величезний внесок у розвиток хорологічної (просторової) концепції географічної науки. Він тісно співпрацював з не менш відомим німецьким природодослідником і географом Александром фон Гумбольдтом (1769—1859 pp.). котрий вважав географію самостійною галуззю природознавства і цим самим створив ґрунт для поділу географії на універсальну (всезагальну) і хорологічну (країнознавство). Отже, незважаючи на намагання багатьох географів зберегти єдність географії, її розвиток відбувався через спеціалізацію і розподіл на дві основні гілки — фізичну географію та географію людини.

Відомий словацький географ Кол оман Іваничка у праці "Соціально-економічна географія" акцентує на тому, що саме праці Гумбольдта і Ріттера заклали основу для виникнення цікавого парадоксу в розумінні єдності, цілісності земних явищ. Із універсальної географії виділилась систематична географія, яка сприяла розхитуванню ідей цілісності. Водночас у хорології авторитет Ріттера не давав змоги відхилитись від концепції єдності цілого, навіть коли йшлося про конкретну територіальну одиницю. Отже, початкове розуміння цілого збереглося лише в хорологічних концепціях для окремих територіальних одиниць. Парадокс полягав у тому, що частина цілого, яка мала вертикальні та горизонтальні зв'язки, з методологічних позицій була вагомішою, ніж просто одиниця, отримана внаслідок горизонтального (просторового) поділу цілого. Цей висновок дав позитивний поштовх для подальшого розвитку географії.

Незважаючи на те, що обидва вчені по-різному сприймали світоглядну картину світу (в Гумбольдта цілісність сприйняття земної природи склалась на основі природно-історичного розуміння походження і розвитку Всесвіту та його частив, а для Ріттера, котрий дотримувався телеологічних уявлень про світобудову, природа була насамперед ареною діяльності людства), вони зуміли створити загальну концепцію і методи географічних досліджень. Вчені намагались доказати єдність світу як єдність множини якісно різних структурних рівнів 79 матерії. Гумбольдт уявляв єдність як результат рівноваги природних сил. При цьому до Людини він ставився як до однієї зі складових частин цього світу.

Людину на планеті Земля й у Всесвіті він розглядав у зв'язку з силами природи, довкіллям. Щоправда, низка особливостей людського буття Гумбольдтом не вивчалась, і, ймовірно, тому сама Людина ним не сприймалась як комплексна творча сила. Ріттер, навпаки, вважав Людину вінцем творіння Всесвіту.

Після смерті Гумбольдта і Ріттера порушились пропорції між фізичною й економічною географією внаслідок становлення і розвитку геоморфології. Географія почала втрачати антропоцентричний характер досліджень. Противагою цьому стали праці вчених інших наук (філософії, соціології), а також дослідників, які працювали на стику географічних та інших наук. Декотрі вчені, займаючись дослідженням географічного середовища і природних умов та їх ролі у житті суспільства, житті людини, були, по суті, першими типовими представниками соціальної географії, хоча такого терміна в той час не вживали. їх відносять до так званої географічної школи в соціології, хоча справедливіше було би згадувати про них як про представників соціальної географії. Зазначимо, що такому величезному інтересу науковців до ролі географічного фактора у розвитку суспільства сприяли досягнення природознавства XIX ст. Серед багаточисленної когорти цих вчених — Віктор Кузен, Генрі Томас Бокль, Жан Жак Влізе Реклю та багато інших.

Так, відомий французький філософ Віктор Кузен (1792— 1867 pp.) вважав географічні особливості країни визначальними для розвитку суспільства, стверджуючи, що на основі знання фізичної географії країни, її флори та фауни можна передбачити, як у цій країні живуть люди і яка роль їй належить в історії.

Генрі Томас Бокль (1821—1862 pp.) у всесвітньо відомій праці "Історія цивілізації в Англії", намагаючись простежити процеси історичної взаємодії природи та людини, дійшов висновку про існування залежності між ландшафтом країни й інтелектуальними та психологічними особливостями народу. Він вважав, що клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну диференціацію людей, особливості політичних та соціальних відносин і впливають на зростання "розумового" фактора та "розподіл розумової діяльності". Внаслідок цього в одних регіонах накопичення "розумового капіталу" відбувається швидко, в інших — сповільненими темпами. Бокль звертає увагу на те, що на вищих етапах розвитку суспільства розумовий фактор стає вирішальним порівняно з природничим. Саме завдяки цьому праця Бокля не втратила значення та актуальності у наш час, хоча в його концепції проігноровані процеси соціально-економічного й культурного взаємовпливів народів і цивілізацій в історії людства.

Французький географ, соціолог, політичний діяч Жан Жак Блізе Реклю (1830—1905 pp.) у праці "Людина і Земля" дає загальну картину розвитку людства, показує значення природних умов для його поступу. Вчений наголошує на необхідності розрізнення "статичного середовища" (природні умови) та "динамічного середовища" (соціальні умови): з появою людини, суспільства "динамічне середовище" стає визначальним у розвитку історії. Значення та вплив географічного середовища на суспільство різко зменшується у зв'язку з дією соціальних факторів. Лев Мечников (1838—1888 pp.), видатний соціолог, географ, публіцист, прихильник французького напряму в соціогеографії, опублікував 1889 р. працю "Цивілізація та великі історичні ріки", яку пронизує ідея суспільного прогресу історії людства. Мечников обґрунтував критерії й ознаки суспільного прогресу, еволюцію соціальних зв'язків між людьми та "факт зростання загальнолюдської солідарності". Мечников акцентував на тому, що життя суспільства значно складніше, ніж у біологічному світі. Вивчати суспільні процеси та явища повинна спеціальна точна наука — соціологія.

Оскільки вчений дійшов висновку, що об'єктивним фактором різних цивілізацій і народів є географічне середовище — всезагальний елемент і умова буття суспільства безвідносно до простору і часу, то лише за цим фактом можна сміливо стверджувати: його праця — це оригінальний приклад соціально-географічних досліджень.

Л. Мечников рішуче виступив проти расизму, доводячи, що раси — не причина історії, а її продукт, результатом дії сукупності фізичних умов у процесі розвитку людей у різних фізико-географічних середовищах.

У XIX ст. було чимало представників різних наук, котрі дотримувались позицій географічного детермінізму і праці котрих можна трактувати як соціально-географічні. До них слід віднести російських істориків С Соловйова (1820—1879 pp.) та В. Ключевського (1851—1879 pp.), російського філософа, історика Б. Чичеріна (1828—1904 pp.) та ін.

Колоніальна політика європейських держав у XIX ст., а також поява в географічній школі нових вчених, що дотримувались антропоцентричних позицій, підготували ґрунт для виникнення геополітики, яка виправдовувала різні форми імперіалістичної експансії міркуваннями про вплив географічних факторів на відносини між окремими країнами.

До таких вчених належав зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрідріх Ратцель (1844—1904 pp.), засновник політичної географії, який написав загальновідому працю "Антропогеографія, чи Принципи застосування землезнавства до історії". У ній Ратцель виявив себе як послідовник Ріттера. Цих вчених зближує загальний інтерес до людини й антропоцентризм.

Хоча за методологією досліджень Ратцель був ближчим до Гумбольдта і в своїй унікальній праці "Антропогеографія" виходив із уяви про місце людини і її зв'язки на планеті Земля, він вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, політичний устрій, культуру