та психологію народів. Тобто Ратцель більше ув'язував географію людини з біогеографією, зоологією, ніж із соціальними особливостями. Крім того, він намагався перенести методологію дарвінізму на вивчення суспільних відносин. Ратцель під людством розумів сукупність біологічних істот, які об'єднуються за расовими ознаками в етнічні групи та народи.
На його думку, антропогеографія повинна вивчати людину лише в комплексі з ландшафтом, бо окремі елементи геосфери впливають на фізичний стан людини, її здатність працювати, спілкуватись, здатність до естетичних переживань, а через них — на формування рас і народів. Ратцель уподібнює державу живому організмові, який зростає і розвивається у випадку розширення своїх географічних кордонів і занепадає при незмінності останніх. Отже, до найважливіших ознак розвиненої культури вчений відносить прагнення до збільшення території. Такі постулати вчення Ратцеля засвідчують, що він намагався створити теорію антропопростору.
Методологію дарвінізму при вивченні суспільних відносин використовував не лише Ратцель. Декотрі соціологи та географи перенесли залежність живих організмів від географічних умов, тобто теорію Дарвіна про боротьбу за життя і природний відбір, на суспільство. Так виник соціальний дарвінізм. Згідно з ним географічні фактори розглядаються як рушійна сила суспільного розвитку.
Соціальний дарвінізм був також використаний політиками й ідеологами з метою обґрунтування імперіалістичної експансії.
Ідеї Ратцеля повністю поділяв вчений пізнішого покоління — А. Геттнер (1859—1941 pp.). Він пояснював перевагу одних народів над іншими природними умовами і розглядав державу як організм, ріст котрого залежить від природних меж. Це була одна з геополітичних ідей, взята на озброєння ідеологами гітлеризму.
Ідеологами геополітики визнають Рудольфа Челлена (1864— 1922 pp.) та Карла Хаусхофера (1869—1946 pp.). На початку XX ст. шведський географ і юрист Рудольф Челлен теоретично обґрунтував геополітику, вперше ввівши згадану назву при доведенні можливості розвитку держави внаслідок необхідності розширення кордонів. У Німеччині найвідомішим представником геополітики був генерал Карл Хаусхофер, котрий опісля став радником Гітлера, очолив інститут геополітики.
Хід історії доказав неприйнятність політичної доктрини європейського розвитку, запропонованої геополітиками.
Географічна школа XVIII—XIX ст. так і не змогла визначити необхідні співвідношення між соціальними і природними умовами існування та розвитку суспільства, надаючи перевагу останнім. Отже, тоді ще рано було говорити про виділення соціальної географії чи регіональної соціальної географії у окремі самостійні галузі знань.
Література
1. Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. — М.: Мысль, 1983.
2. Иваничка К. Социально-экономическая география. — М.: Прогресс, 1987.
3. Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до соціальної географії: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання", KOO, 2000.
4. Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії. — К.: Вища шк., 1994.
5. Софронова В. М. Прогнозирование и моделирование в социальной работе. — М.: Издат. центр "Академия", 2002.
6. Соціально-економічна географія / За ред. О. Шаблія. — Львів: Світ, 1994.
7. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-коорд. акад. РАН Г. В. Осипов. — М.: Издат. группа ИНФРА-М — НОРМА, 1998.
8. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад. В. I. Волович, В. I. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін. За заг. ред. В. I. Воловича. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1998.
9. Топчієв О. Г. Основи суспільної географії. — Одеса: Астро-принт, 2001.
10. Філософський словник / За ред. В. J. Шинкарука. — К.: Головна редакція УРЕ, 1986.
11. Шаблій О. І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. — Львів: Львів, нац. ун-т ім. І. Франка, 2001.
