Однозначності й однолінійності моністичного соціального пізнання в цьому випадку буде протистояти свідомо плюралістична, багатомірна картина культурної історії, що складається з декількох, а часом і безлічі можливих інтерпретацій історичного процесу (у тому числі полярних за своїм змістом, взаємовиключних за ідейною спрямованістю). Особливо важливо і показово для соціокультурного аналізу порівняння протилежних інтерпретацій тих самих фактів, подій, процесів коли загострюється виражений у їхній співвіднесеності конфлікт інтерпретацій, що наочно демонструє самий механізм соціодинаміки культури - провідне значеннєве протиріччя культурної епохи (якщо контрастні фрейми породжені одним часом) чи духовне суперництво різних культурних епох (якщо в заперечуючих один одному фреймах укладене явне чи сховане протиборство старого і нового в історії культури). В історії культури подібний конфлікт інтерпретацій насамперед виражає значеннєву суперечливість самої культурної семантики, укоріненої в різних історичних шарах соціуму.

Концептуальні значеннєві структури соціокультурної історії (фрейми) з'являються аж ніяк не в довільному порядку, а за відомою логікою, історично закономірно підготовлюючи один одного і складаючи у своєму зв'язку і послідовності визначену програму поступального національно-культурного розвитку (прогресивного чи регресивного, інноваційного чи традиційного, вибухового чи цикл). Історію будь-якої національної культури можна уявити як визначені послідовності фреймів, що змінюють, підготовлюють чи відкидають один одного, "вбудованих" у логічне ціле "розгалуженого дерева цілей", які надбудовуються один над одним у вигляді архітектонічного цілого, що послідовно ускладнюється. Сучасність будь-якої національної культури багато в чому "запрограмована" її історично сформованою семантикою, її феноменологією.

У той же час найбільш значні з історично "придбаних" нею інновацій відкладаються в її культурній семантиці і доповнюють національну феноменологію культури як її "поверхневий шар". Можна сказати, що феноменологія культури породжує її історичну динаміку, а її актуальний зміст як гуманітарної історії загалом визначає її потенційний зміст. У світлі цього національна історія може бути зрозуміла як поступальне здійснення можливостей даної культури, а культура — як першофеномен будь-якої історії. Сама історія, таким чином, постає як ентелехія культури — як сукупність соціокультурних проектів, програм, сценаріїв, концепцій, ідей та образів, ментальних й інших значеннєвих структур, породжених історично чи сформованих у суспільній свідомості епох, — значеннєвих структур, що складають у своїй підпорядкованості, ієрархії та послідовності упорядковане і телеологічне ціле. Розуміння ж конкретної історії залежить від рефлексивного осмислення загальної логіки розвитку й архітектоніки тієї чи іншої культури.

Інтертекстуальність культури

При звертанні до великих, надзвичайно складних організованих текстів (на зразок "культурно-історичної епохи" як ціннісно-змістової єдності чи "історії національної культури" у цілому) важливим виявляється додаток до них інтертекстуальної методології, у тому числі виявлення різних форм діалогічної співвіднесеності гетерогенних і часто різночасних культурних текстів, спроектованих один на одного. У цьому випадку національна культура як ціле (чи культурна історія) постає як інтертекст, що складається з алюзій, метафор, стилізацій, явної чи прихованої полеміки, вторинної і наступної інтерпретацій і реінтерпретацій текстів, пародіювання, нарратива "чужого" тексту, колажу безлічі текстів в одному, їх багаторазового дзеркального відображення один в одному.

Особливим випадком інтертекетуальності є прикордонні процеси, що розгортаються на периферії актуальної культури — на грані "позакультурних" соціуму чи природи і на стику різних культур (особливо віддалених одна від одної в ціннісно-змістовому і цившзаційному планах). Для суб'єкта даної культури актуальну культурну сферу можна уявити як визначений текст; тоді "позакультурне" чи "іно-культурне" оточення даної сфери значень природно усвідомлювати як контекст культурного розвитку. Текст у порівнянні зі своїм контекстом має більшу визначеність — як структурну, так і значеннєву: адже контекст культурно-історичного розвитку (природний і соціальний) є, за визначенням, те, що ще не освоєне даним суб'єктом даної культури в специфічній для нього знаковій, символічній формі, що ще не структуроване відповідно до тієї чи іншої концептуальної логіки (наукової філософської, релігійної, художньої, міфологічно, тощо), не організоване функціонально. Текст культури в різних сенсах обмежений, у той час, як його контекст принципово безмежний. Текст рефлексивний і уявімо у фреймовій формі, а контекст дорефлексивний, атому концептуально аморфний і безструктурний, тому фрейми незаперечні до осмислення власне контексту й у цілому контекстуальності культури.

Однак у випадку прикордонних культурних явищ і процесів (узагалі культурної рубіжності як такої) подібні узагальнення виявляються неможливими: культурний тексттутспоконвічно "зрощений" зі своїм контекстом; рефлексія органічно "спаяна" з дорефлексивною свідомістю; кожна значеннєва структура розмивається і плавно перетікає в аморфний, безформний стан. Семантичний простір у прикордонних областях з'являється принципово неоднорідним та інтер-текстуальним, а виходить — інтерсуб'єктивним.

Відзначена вище семантична нерівність (асиметрія; у діалогічних відносинах культурного тексту і позакультурного контексту (як великого тексту особливого роду), а також усередині текстових відносин багато в чому "задає" непередбачуваністьта інноваційність, що розвиваються на стику культур (культури і "некультури") у прикордонних процесах, інтер-текстуальним за своєю природою. Інтенсивна взаємодія тексту і контексту веде до могутнього нарощування змісту в кожному тексті і до появи принципово нових значень і цінностей в культурі. Саме в прикордонних галузях культури (утому числі на кордонах між культурами) формуються взаємозалежні соціальні механізми культури і культурні механізми соціуму, що відрізняються особливою продуктивністю і породжують різні значеннєві структури і процеси, змістопороджуючі у своїй сукупності складові семіозис кожної національної історії як культурного і цивілізаційного цілого.

Серед безлічі національних і регіональних, історично і типологічно диференційованих культур світу особливе місце займають культури, для яких феномен "по-рубіжності", будучи послідовно хнтериоризованим, стає атрибутом не тільки культурного контексту, але і самих текстів культури, більш того, основним системоутворюючим, конститутивною властивістю, що пронизує всі рівні, форми, аспекти, значеннєві структури, семантику, динамічні характеристики тощо, включно до історії цієї культури як цілого. Такі культури цілком знаходять статус прикордонних і виявляються в контексті інших культурних систем, що володіють якісно визначеною специфікою, маргінальними або такими, що знаходяться в стані культурного, соціального і цивілізаційного позазнаходження (термін М.М. Бахтіна, уживаний ним стосовно інших явиш — естетичних, етичних, теоретичних тощо).

Культурно-цивілізаційне "позазнаходження" не означає ізоляції прикордонних культур від інокультурного оточення чи їх виключення з культурного ряду; швидше навпаки: своєрідність прикордонних культур полягає в багаторазовій включеності подібних культур у різні культурні ряди і свого ряду "інтерференції" суміжних з ними культур у єдиному значеннєвому просторі. У цьому випадку варто говорити про причетність одних і тих самих культурних текстів одночасно до декількох культур і загальних для них семантичних полів - при відмінності їхніх змістів і спрямованості — чи про сполучення декількох різних культури тих текстів у єдиній значеннєвій структурі (гіпертексгі того чи іншого роду). Тоді вдається уявити безліч суперечних один одному культурних текстів у рамках єдиного гипертексту — культурної чи цивілізаційної зверхєдності.

Взаємне нашарування двох і більш значеннєвих структур у кожному фреймі чи процесі, а також сполучення структур із безструктурністю (тобто тексту з контекстом) значно ускладнює семантику прикордонних культур, роблячи її внутрішньо суперечливою, поляризованою, а отже, хитливою, непередбачено динамічною, "вибухонебезпечною". У той же час прикордонні культури через свою принципову інтертекстуальність, відкриті для міжкультурного діалогу, у тому числі із суміжними культурами. Звідси відбуваються їхня інтернаціональна чуйність, ціннісно-змістова універсальність і широта, кроскультурна мобільність, — властивості, багато в чому породжені розмитістю меж між прикордонною культурою та її контекстом.

Прикордонні культури є в багатьох випадках явищами, що характеризуються більшим ступенем складності, ніж суміжні з ними культури, і зводяться до суми вихідних текстів. Культурно-історичний процес у подібних культурах має особливо непередбачений, творчо-пошуковий характер; межевість у культурі визначаєм могутню, нерідко гіпертрофовану інновативність (яка часом перетворюється в самоціль культури).

Прикордонні галузі соціокультурних процесів (і самі прикордонні культури) є своєрідною "зоною ризику". Так інновації, що тут народжуються, здатні більш-менш радикально змінити вигляд актуальної культури, а слідом за тим і актуального соціуму, сприяти їхньому прогресивному розвитку (створенню нових цінностей і відносин, збагаченню соціокультурних форм і наповненню їхніми новими змістами і значеннями). Однак здійснювані в цій сфері соціокультурні експерименти можуть бути нерідко руйнівними — як для культури, так і для еквівалентних їй соціуму і природи — і викликати необоротні регресивні зміни в суспільстві та його культурі, а також у природному середовищі.

Змістовна визначеність кожної національної культури, її неповторно своєрідна культурна семантика обумовлюються її інтерсуб'єктивним ціннісно-змістовим "ядром", тими центральними, стрижневими "підвалинами", що найменшою мірою піддаються яким-небудь історичним, структурно-функціональним і композиційним змінам та включають у себе найбільш глибокі конститутивні властивості і принципи даної системи значень, — національно-культурним менталітетом.

Повсякденна культура, що акумулює предмети й атрибути побуту, спосіб життя, структуру повсякденної поведінки, хоча і більш розмита, мінлива, ніж менталітет, безпосередньо з ним пов'язана і примикає до "ядра" культури; вона володіє більшою стабільністю і консерватизмом, ніж спеціалізовані форми культури (структуровані галузі соціально значущих уявлень і типів духовно-практичної діяльності) чи форми інституціональної культури, що