У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Ідеології, модерн і традиція

Ідеології, модерн і традиція

План

1. Модерн і традиція

2. Конкретне розуміння власності

3. Абстрактне розуміння власності

4. Співпросторовість та сучасність

5. Земля як власність

6. Структура ідеологій 

засобами соціальних наук синкретичну єдність об'єкта і суб'єкта, мислення і дії, енергії і структури, що іменується громадським життям, в якому живемо всі ми в нашій повсякденності. У концепції міфу повсякденність аналізується в її безпосередності. Напевно, це і можна назвати життєвим світом—тим життєвим світом, пошуком якого вже багато десятиліть займаються науки про суспільство, однак безрезультатно, незважаючи на інтуїтивну самоочевидність його існування.

Що стосується перспектив дослідження суспільства за допомогою пропонованої концепції міфу, то деякі можливості я намагався показати вище. Міфологічний підхід дає своєрідне бачення колективу як органічної спільності, невловлюваної формальними соціологічними класифікаціями. Виявивши відповідні міфи, можна встановити деякі нові зв'язки, шо вислизають від уваги тих, хто користується традиційним аналітичним інструментарієм.

Міфологічний підхід дозволяє знайти органічні спільності, оскільки саме в органічних спільностях міф стає засобом соціальної інтеграції й ідентифікації. На перший погляд, таким способом можна виявити тільки "законсервовані",, традиційні спільності, групи зв'язку. Але це не так. Буквально всі теорії і судження сучасної соціології традиційно побудовані на основі протиставлення традиційного і сучасного, громади і суспільства, органічної і механічної солідарності тощо. Цей підхід став настільки звичним, що вже здається, ніби сучасне суспільство раціональне, розчакловане. Насправді сучасне і традиційне співіснують як у суспільстві, так і в кожному з нас. І здається, нинішня соціологія не має у своєму розпорядженні засобів аналізу цих традиційних елементів, окремі риси яких, їмо" вірно, знайдуть нову значущість (разом з новим змістом) у майбутній культурній епосі. Тут, може, і повинен бути корисним міфологічний підхід.

У даному розділі представлене найзагальніше і приблизне формулювання міфологічного підходу. Цікаво відзначити збіг деяких напрямів, що містяться в цьому підході, думки з напрямом, у якому розгортається теорія репрезентативної культури.

Модерн і традиція

Обраний нами підхід змушує сприймати ідеологію, в першу чергу, не як об'єктивну духовну структуру, а як більш-менш стійку форму досвіду. Ми живемо в сучасному світі і розуміємо свою епоху як епоху модерну. Модерн — це, можна сказати патетично, сучасний світ. Але конкретний людський досвід ніколи не буває тільки сучасним. Будучи тільки сучасним, він безглуздий, це — "інформація", позбавлена культурних обертонів і не супроводжувана переживанням. Як сказав колись Вальтер Беньямін, змісту досвіду додає традиція. Саме на традиції завжди робить наголос консервативна ідеологія, що існує в рамках модерну. Уперше слово "консерватизм" як позначення політичної орієнтації з'явилося в заголовку журналу, що видавався Шатобріаном, який ставив за мету пропаганду ідей Реставрації, — "Консерватор" ("Conservateur"). У 30-і pp. XIX ст. (термін проник в Англію і Німеччину, потім і в Росію) була реакція на Французьку революцію, яка стала історичною віхою, що ознаменувала народження ліберально-демократичної ідеології і разом з цим епохи модерну. З того самого часу консерватизм, іменований іноді, якщо не йдеться про політику, традиціоналізмом, завжди виявляється світоглядом антимодерністської реакції. У цьому полягає змістовна єдність усіх видів консерватизму, що виникають у будь-яких політичних і соціальних контекстах, хоча кожен конкретний консерватизм — це функція особливої, часто унікальної ідейної і політичної ситуації. Проте в консерватизму є своє світоглядне ядро — те, що сильніше за все відрізняє його від прогресистської демократичної ідеології. Це ідея конкретності, втіленої в досвіді традиції.

Конкретне розуміння власності

"Природа консервативної конкретності, — говорить Мангейм, що залишив одне з найглибших досліджень консерватизму не тільки як політичної ідеології, але як усеосяжного світогляду, — ніде не виявляється так явно, як у понятті власності, що відрізняється від звичайного сучасного буржуазного розуміння цього явища". Є насамперед два типи власності, що припускають різні форми зв'язку власності з її власником. Традиційний тип, про який теоретики консерватизму, насамперед Й.Мозер, говорили, що це "дійсна власність", припускав наявність "живого" взаємного зв'язку між власністю та Я власником. Йому протистоїть сучасний абстрактний тип, де власність пов'язана з її власником не інакше, як умовами договору. У першому випадку власність та її власник є між собою ніби члени одного тіла, і повністю розірвати їхні відносини, власне кажучи, неможливо. Мангейм слідом за Мозером показує, що власність у справжньому розумінні давала її власнику певні привілеї, наприклад, право голосу в різних державних зборах (у випадку майнового цензу), право полювання, право включення в число присяжних. Вона була пов'язана з особистим достоїнством, і u у певному розумінні не можна було втратити. Наприклад, у Франції і Німеччині, коли власник землі мінявся, право полювання довго не переходило, воно залишалося за колишнім власником, що свідчило про те, що новий хазяїн - "несправжній". Те ж було справедливе й у зворотному зв'язку. Відносини власності не тільки були незнишуват, тобто зберігалися всупереч юридичним актам про зміну власника, але вони і не могли виникнути "довільно", за допомогою юридичного акта там, де до цього їх не існувало. Так, пояснює Мангейм, потомственний дворянин, купуючи маєток у неродовитої людини, не міг перенести на нього "справжньої" власності тільки на тій підставі, що він сам належить до старого дворянства. Існував, таким чином, неминущий взаємний зв'язок між конкретним маєтком і конкретним власником.

Докладно ця ідея розроблена в О.Я.Гуревича. Гуревич зв'язує відчуття безпосереднього зв'язку між володінням і власником з більш ранньою, "варварською" епохою. Він звернув увагу на те, що нормани, наприклад (те ж стосується і стародавніх германців), які дуже дорожили дорогоцінними металами і прагнули їх здобувати будь-якими засобами (насамперед грабежем), проте не пускали їх у товарний обіг, не використовували для купівлі життєво важливих речей, а ховали монети в землю, болото, топили в морі. Виходило так, начебто вони не розуміли комерційної ролі грошей.

Таке використання монет видається загадковим, якщо не враховувати, що відповідно до уявлень, які побутували в цих народів, "у скарбах, якими володіла людина, втілювалися її особисті якості і зосереджувалися її щастя й успіх". Позбавитися їх означало втратити надію на щастя й успіх, а може, і взагалі загинути. Тому сховати золото в землю не означало закласти скарб у сучасному розумінні слова, тобто сховати гроші з метою їхнього збереження і заощадження в мінливості побуту і військової долі. їх ховали не для того, щоб потім забрати. Скарб, поки він лежав у землі чи на дні болота, зберігав у собі вдачу власника і був невідчужуваний. Він був власністю власника, а не тільки завдяки факту володіння, праву на володіння (навіть якщо воно було), не через втягнугість його в економічні взаємодії, але насамперед через ототожнення його з особистістю власника, чи, якщо використовувати термінологію Мангейма, через наявність глибоких інтимних внутрішніх зв'язків між власником і власністю.

Відзначимо тут, що гроші — найтекучіша і найнепостійніша з форм власності — таким чином позбавлялися своєї функції загального посередника і "субстанціа-лізувались", знаходили особистісну субстанцію.

Те ж стосувалося і землі. Право власності на землю існувало, існував і "комерційний" земельний обіг. Але в особливих випадках певні ділянки землі також наділялися особистісними характеристиками і вилучалися з комерційного обігу. Існував, як відомо, звичай "вергельда", тобто сплати за вбивство і скалічення людини чи інші тяжкі злочини. Вергельд платили як грошима, так і майном. Але не будь-яке майно йшло на сплату вергельда. Так, якщо вергельд платився землею, то, наприклад, у норвежців приймався на сплату тільки "одаль" — спадкоємна земля, що знаходилася у володінні сім'ї протягом багатьох поколінь і практично була невідчужуваним майном. Просто придбану, "куплену" землю не можна було віддавати в рахунок вергельда. Точно так само земля, отримана в рахунок вергельда, не могла бути продана родичами вбитого. Це не було просто юридичною нормою. Деякі земельні наділи мали символічну функцію. Певна частина землі "субстанидалізувалась", ототожнювалася з родиною власника чи його власною особистістю.

Пізніше відповідні символічні опосередкування виявилися перенесеними на відносини феодальної, чи, як її називав Мозер, "дійсної" власності. Це була далеко не приватна власність у сучасному буржуазному розумінні. "Якщо римське право, — пише О.Гуревич, — визначало приватну власність як право вільного володіння і розпорядження майном, право необмеженого вживання його аж до зловживання (Jus utendi et abutendi), то право феодальної власності було іншим". По-перше, земля не була об'єктом вільного відчуження. Володіння землею поряд із правами, наприклад, правом одержання доходу з землі (до речі, не повного), накладало безліч обов'язків, зокрема з її господарського використання. По-друге, власник землі взагалі вважався не власником (posessor), а "утримувачем" (tenant), оскільки земля вручалася йому паном на певних умовах, виконання яких було обов'язковим. По-третє, земельне володіння завжди було безпосередньо пов'язане з особистістю власника. "Якщо буржуазна власність протистоїть безпосередньому виробнику — фабричному робітнику, земельному орендарю


Сторінки: 1 2 3 4