Парадокс у тому, що, прагнучи перемоги, людина боїться її. Тому вона не зупиняється на досягнутому, а веде постійну війну. Т. Лєр порівнює творчий шлях письменника Цвайвассера з Троянською війною: «Відчуття, що щось має залишитися... Багато, та що там, більшість людей мають його (відчуття)» [4, с. 82]. Це самовиправдання героя засвідчує його подвійний страх: з одного боку, він боїться так нічого і не досягти в житті, з іншого, - його переповнює страх смерті, що прирівнюється до зникнення. Іронічий тон автора стосується при цьому марнославства письменника і його бажання забезпечити собі безсмертя та увіковічнити своє значення.

У романі часто згадується філософська думка Платона, який розрізняв два світи: ідеальний та реальний. Ідеальний світ, за Платоном, протистоїть реальному не лише, як абстрактне конкретному, суть явищу, оригінал копії, а й як добро злу. Ідея добра є найвищою та провідною у світі. Аналогічно, реальному світові у романі Т. Лєр протиставляє художній, в який можна втекти від дійсності. Письменник конструює свій ідеальний світ, який він може змінювати, переписувати його історію, перетворювати на рай чи пекло, тому що тут усе підвладне йому. Отже, художній світ можна інтерпретувати як прототип ідеального світу Платона. Він побудований за принципом фантазії та вигадки. Література позбавлена можливості конфронтувати із реальністю: «Якби література все ж могла сягнути реальності» [4, с. 41]. У творі відчутною є туга Т. Лєра за культурою давніх греків. Давня Еллада є для нього зразком ідеального світу. Він намагається віднайти серед сучасних народів давніх греків, але робить це знову ж з іронією: «Можна себе запитати, чи раптом не американці є давніми греками. Вони сучасні, як колись афіняни. Вони живуть у міфічному наївному світі. І вони постійно ведуть війни» [4, с. 70]. У словах письменника відчувається критичне ставлення до сучасного світу, особливо, це відчутно, коли він говорить про падіння античної цивілізації. У цьому автор звинувачує самих греків і проводить паралелі із сучасними культурами, які вже знаходяться на вершині свого розквіту та за прикладом своїх тотемів самі себе руйнують: «Я не люблю античність. Але потрібно вчитися на її досвіді» - «Як греки» - «Так. А то, як у греків, це стане свого роду самогубством» [4, с. 271]. Без знання минулого, немає шансів вижити у майбутньому. Без досвіду своїх «тотемів» людська цивілізація зазнає краху.

Книги ведуть власну війну із засобами масової комунікації та сучасною інформаційною технікою. Це протистояння позбавило людей чітких позицій, які формували у них книги. Однозначну перевагу завоювали газети, журнали та телебачення. При цьому суттєво знизився рівень культури: «Ніхто не хоче думати! Всі хочуть засунути свою морду у кольорову електронну траву та бути напханими, як худоба!» [4, с. 119]. Т. Лєр оцінює телебачення як наркотик, який людина приймає добровільно. Це, на його думку, також спричиняє занепад світу: «Це небезпечно для життя ... Ми рано помремо. Без телевізора неможливо довго витримати» [4, с. 120]. Телебачення хаотично демонструє людині різноманітні події у світі: нові хвороби, катаклізми та катастрофи, вселяючи в її душу страх та жах. Телевізор, як боже око, всюдисущий: «Протягом свого життя він обходився без телевізора, без утіхи дивитися на людські страждання крізь боже око» [4, с. 119]. Місце перед телевізором стало своєрідним Олімпом. Екранізацію книги цінять більше, ніж сам твір: «Один із позаштатних письменників вже вдруге за п'ять хвилин розповідав їй, що його новий роман кіношники розпотрошили та спотворили, і робив це із таким захопленням, ніби лише завдяки екранізації книга стає мистецтвом» [4, с. 141]. Книги втрачають свою владу, яку здобували вродовж епох. Про війну книг у різних культурах свідчать також численні їхні спалювання, аналізом яких займався критик Гектор. Він прочитав навіть радіо-лекцію під назвою «Ненависть проти письма». Недбале ставлення до книг також є свідченням занепаду людства. У світі високих технологій людині загрожує небезпека стати технічним механізмом: «Фільми демонструють нам сучасних героїв в приголомшливих картинах. Невразливі люди- машини... Вони несуть послання для перенаселеної Землі, послання третього тисячоліття: безумовне насильне виживання» [4, с. 276].

Цвайвассер майже досягнув своєї мети. Його збірка потрапляє до електронної «бібліотеки помилування». Іронічна парабола, написана у закритій формі, вміщена як післяслово, із часової дистанції розповідає про існування з 1997 по 2027 рр. особливої віртуальної книгозбірні.

У «бібліотеці помилування» знаходять свій притулок книги, які не потрапили до видавця. Стверджується, що «увіковічнення на письмі» не має жодних обмежень. Будь-які тексти знаходять тут своє визнання, свого роду «помилування»: «тут вітають роботи будь-якого типу та обсягу. Бібліотека не робить жодної різниці. Щоденники, відхилені енциклопедії, рекламні тексти, твори, мрії, збірки афоризмів, жарти, памфлети, романи - все, що викладено у письмовій формі, але принижене, знайде тут свій реєстраційний номер» [4, с. 348]. Іронія автора відчутна в