Істотною проблемою в Україні залишається диспропорція в доходах жінок і чоловіків. Доходи жінок, зайнятих у державному секторі економіки, на 25 % нижче за доходи чоловіків. У приватному секторі цей розрив набагато більший. Робочий день жінок довший, ніж у чоловіків, унаслідок того, що окрім основної роботи переважно на жінку покладено ведення майже всього домашнього господарства. Незважаючи на те що законодавство забороняє використовувати жіночу працю на шкідливих виробництвах, жінки іноді вимушені працювати на таких виробництвах, нерідко - в антисанітарних умовах. Треба визнати також факт прихованої дискримінації, що корениться в громадській свідомості, консервативних гендерних стереотипах, коли місце і роль жінки пов'язується виключно із сім'єю, а чоловіка - з громадською діяльністю. Для встановлення реальної рівноправності статей у країні, зміни становища і статусу жінки повинні пов'язуватися з зміною становища чоловіка. На думку експертів з гендерних питань, для подолання тих порушень гендерної демократії, які спостерігаються в реальному житті, необхідно провести інвентаризацію чинних законів і підзаконних актів на підставі гендерних експертиз; виробити специфічні антидискримінаційні принципи і правові норми; враховувати гендерний чинник при розгляді кожного законопроекту; створити кваліфікований громадський орган для проведення гендерної експертизи як чинних законів, так і нових законопроектів [3].

Як свідчать дослідження, проблема консервативних гендерних стереотипів є актуальною для сучасної України. Понад усе вона торкається сфери професійної зайнятості. Традиційними залишаються уявлення, що освічена жінка повинна бути насамперед дружиною і матір'ю, а всі інші соціальні ролі - другорядні, що жінка-керівник - це гірше, ніж чоловік на цій посаді, особливо в переважно чоловічих колективах. Тому актуальним сьогодні є формування позитивного ставлення суспільства до жінок-керівників.

Держава докладає зусилля для викорінювання гендерних стереотипів, але на жаль, такі заходи найчастіше пов'язані з підвищенням статусу саме жінок, без підтримки відповідного статусу чоловіків. Наприклад, в Україні існує свято «День матері», але при цьому немає аналогічного свята «День батька», що накладає стереотипи на традиційні ролі чоловіка і жінки. Крім того, реалізація чинного законодавства, спрямованого на досягнення гендерного паритету у всіх сферах життєдіяльності суспільства, передбачає здійснення постійної інформаційно-пропагандистської діяльності спрямованої на формування гендерної культури населення, ускладнена через відсутність у країні випадків покарань за дискримінацію і контролю інформації в ЗМІ на предмет зміцнення ген- дерних стереотипів.

Державні ЗМІ України час від часу проводять інформаційну роботу з питань підвищення соціального статусу жінки в українському суспільстві. У цілому можна сказати, що порівняно з минулими роками їх роль у формуванні гендерної демократії значно зросла. Публікації, радіо- і телепередачі, що спрямовані на формування гендерної культури суспільства, сприяють викорінюванню стереотипних уявлень. Проте, треба визнати, що гендерні проблеми ще часто висвітлюються в межах традиційної тематики - контролю народжуваності, здоров'я, турботи про дітей і побут і т. ін. Крім того, ЗМІ часто ретранслюють гендерні стереотипи, що сприяє їх утвердженню.

Особливістю інформаційних кампаній з гендерних питань останніх років є те, що при їх реалізації активно використовуються різноманітні ресурси електронної мережі Інтернет: веб-сайти, електронні періодичні видання, портали, електронні розсилки, електронні форуми, такі як український жіночий портал, інформаційний електронний бюлетень «Група», інтернет-газети «Сім'я і гендерна рівність» тощо, що сприяють обміну інформацією не лише на регіональному, але і на національному рівні.

Значну роль у подоланні консервативних уявлень про моделі поведінки чоловіків і жінок можуть відігравати жіночі неурядові організації і політичні партії. Але на сьогодні, як показують підрахунки дослідників, лише 0,2 % жіночого населення України бере участь у роботі жіночих об'єднань. Жінки з високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової праці і усвідомлюють проблеми гендерної нерівності, сімейного насильства, сексизму суспільних відносин, необхідності виховання в жінок самоповаги та власної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх зовсім небагато. Переважна більшість у складі жіночих громадських організацій - це ті, хто через соціально-економічні перетворення в країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше набутій професії і були витіснені з ринку праці. Результати всенаціонального опитування громадян показують, що жіночі організації становлять тільки 4 % від усіх зареєстрованих в Україні громадських організацій, проте з кожним роком зростає їх кількісний склад. Для прикладу, у 1997 р. їх було 575, у 2001 р. - 1222 і на сьогодні ця тенденція залишається без змін [4].

До того ж жіночий рух не має консолідації й системності у виробленні його пріоритетів і цілей, шляхів їх реалізації. Найістотнішим гальмом реалізації ефективної гендерної політики є держава, точніше - явно дискримінаційна, недалекоглядна, сформована багатьма поколіннями система влади в країні на основі безумовного пріоритету в ній чоловічого начала. Звідси відсутність державних програм підтримки жіночих громадських організацій, системного наукового пошуку ідеологічних основ їх розвитку і діяльності. Ідеться про те, що громадські організації рідко притягуються до виконання державних програм, проблемним залишається доступ до участі в тендерах на отримання державних грошових ресурсів з метою реалізації програм з гендерних і жіночих питань і ін.

Відсутність системного державного підходу до жіночих проблем, їх активного підключення до громадського й політичного життя негативно позначається на розвитку держави і суспільства. Та незважаючи на це, жіночий рух в Україні хоча й повільно, але все ж