Державне регулювання здійснюється за допомогою методів, серед яких: 1) економічні та адміністративні; 2) імперативні та індикативні; 3) прямі та опосередковані (непрямі). Економічні методи державного регулювання пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації тощо.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади, засобах заборони, дозволу або примусу. До них належать і правові методи, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб'єктів господарювання. Адміністративні методи необхідні у таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишнього середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв'язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регулювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх порушення. Адміністративні методи — це імперативні (владні) методи державного регулювання.

Індикативні методи — це методи, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Індикативний характер мають економічні методи, які можна визначити як непрямі методи державного регулювання — сукупність опосередкованих засобів державного впливу на економіку. Прямі методи державного регулювання — це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. До них можна віднести адміністративні методи (крім правових методів, які є непрямими методами державного регулювання економіки), а також такі інструменти, як держконтракт і держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду.

Специфічним інструментом державного регулювання є державний сектор економіки, який держава використовує для вирішення економічних, політичних та соціокультурних завдань.

Спрямованість та напрями державного регулювання економіки зумовлює певна економічна політика держави, яку можна визначити як поведінку держави стосовно економіки, яка складається з визначення цілей економічного розвитку країни та засобів їх досягнення. Економічна політика держави може бути макроекономічною політикою, об'єктом якої є національна економіка, регіональною політикою, спрямованою на розвиток окремих територій країни, виходячи з загальнодержавних та регіональних інтересів, галузевою, зовнішньоекономічною політикою та ін. Економічна політика, як система дій, що спрямовані на розвиток, обмеження або корекцію економічних процесів, може бути антициклічною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною та амортизаційною. Держава здійснює також певну фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно-грошову) та цінову політику.

Макроекономічна політика може мати властивості як стабілізаційної політики, так і політики економічного зростання. Стабілізаційна політика — це діяльність держави, спрямована на відновлення реальних обсягів виробництва за умов наближення до повної зайнятості, тобто до рівня потенційного ВВП, та забезпечення помірної інфляції. Іноді під стабілізаційною політикою розуміють заходи держави, що спрямовуються на вирівнювання циклічних коливань в економіці, які виявляються через відхилення реального ВВП від потенційного рівня та інфляції від нульового її рівня. Тому стабілізаційну політику можна назвати антициклічною, антиінфляційною. Кінцевими орієнтирами стабілізаційної політики є природне безробіття та помірна інфляція, тому економічна стабілізація — це будь-які зрушення в економіці, що наближають реальний ВВП до потенційної величини, а інфляцію — до помірного рівня. Економічна стабілізація включає виробничу стабілізацію — наближення реального ВВП до потенційної величини та фінансову стабілізацію, яка виявляється через стан державного бюджету та платіжного балансу, а також через параметри грошового ринку.

Політика економічного зростання — це діяльність держави, яка спрямована на забезпечення зростання обсягу виробництва за умов збільшення потенційного ВВП та підтримання помірної інфляції. Зазначена політика має дві складові: перша — стимулювання сукупної пропозиції шляхом збільшення потенційного ВВП на основі залучення в економічний обіг більшої кількості ресурсів, забезпечення науково-технічного та технологічного прогресу; друга — утримання темпів зростання сукупного попиту, що адекватні темпам зростання сукупної пропозиції і потенційного ВВП, бо від того, наскільки збігаються зазначені темпи, залежить рівень інфляції.

Соціальна політика держави. Справедливість та соціальний захист

Соціальна політика держави — один із напрямів ЇЇ діяльності з регулювання соціально-економічних умов життя суспільства. Сутність соціальної політики держави — у підтримці відносин як між соціальними групами, верствами суспільства, так і всередині їх, у забезпеченні умов для підвищення добробуту, рівня життя членів суспільства, створенні соціальних гарантій, у формуванні економічних стимулів для участі у суспільному виробництві. При цьому соціальна політика держави є складовою заходів держави щодо регулювання умов суспільного виробництва в цілому, тісно пов'язана з загальноекономічною ситуацією в країні.

Оскільки головна ланка у соціальній політиці держави — політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати мінімізація конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводить до зниження ділової активності у суспільстві і скорочення ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання диференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності.

Існує чотири погляди на соціальну справедливість:

1) егалітарний — всі члени суспільства отримують рівні блага;

2) роулсіанський — максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

3) утилітарний — максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

4) ринковий — справедливість встановлює ринок.

Слід зазначити, що найбільш протилежними поглядами на справедливість є егалітарний і ринковий, оскільки ринковий розподіл доходів потребує відповідності доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту від цього фактора. Отже, у цьому разі припустима значна нерівність у розподілі доходів.

Вибір принципів соціальної справедливості у перерозподілі доходів виявляється у кожному суспільстві по-своєму, виходячи з духовних засад, національних стандартів, що формувалися протягом усього історичного розвитку даної країни.

Однією з найважливіших категорій, необхідних при розгляді соціальної політики держави та соціальної справедливості, є бідність.

Бідність — одна з найстаріших і гострих проблем, яка потребує не тільки теоретичного розв'язання, а й практичних зусиль для її подолання. Це така форма соціально-економічного та соціально-психологічного відчуження, за якої індивід не може задовольнити мінімальний рівень фізичних та соціальних потреб, прийнятий за стандарт у даному суспільстві.

Основними формами бідності є абсолютна та відносна. Абсолютна бідність — це такий рівень добробуту, який не забезпечує стандартних матеріальних та духовних потреб населення. Проблема поділу бідності на абсолютну та відносну є одним з найсуперечливіших моментів усієї теорії. Відносна бідність притаманна будь-якому суспільству. Вона визначається за майновим розшаруванням населення (наприклад, бідними вважають від 10% до 30% населення з найнижчими доходами). Найбільшу увагу її вивченню приділяють у розвинутих країнах. За характером оцінки бідність поділяється на об'єктивну та суб'єктивну. Перша визначається за прийнятими у країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливості дати дітям освіту, здобути професійну підготовку, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. Другу розуміють як таку, яка визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона сама так себе ідентифікує.

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою (короткочасною), застійною (довгостроковою) та хронічною (передається з покоління до покоління). За глибиною бідність може набувати таких форм, як малозабезпеченість, зубожіння (якщо харчове споживання не забезпечує 80% мінімального раціону або якщо втрати на харчування перевищують 80% доходів), люмпеном і пауперизм. Дві останні форми є крайнім виявом зубожіння, коли люди відчужені від усіх офіційних форм доходів у суспільстві.

Базисний комплекс індикаторів бідності об'єднує характеристики масштабів, рівня та глибини бідності, сукупного дефіциту добробуту бідних домогосподарств, якості харчування та структури витрат.

Масштаби бідності (Q) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються бідними згідно з обраними критеріями. Масштаби зубожіння (R) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються зубожілими згідно з обраними критеріями.

Рівень бідності (Р0) — питома вага населення, яке визнається бідним відповідно до прийнятих критеріїв:

В основі бідності лежить нерівність, яка породжується цілим комплексом причин. Ми виокремлюємо глобальні причини, серед яких можна назвати такі, як існуючий економічний порядок, панування фінансового капіталу, міжнародних фінансових інститутів, глобальні економічні та екологічні катаклізми та ін. Загальноекономічні причини пов'язані з типом економічного зростання, обмеженістю ресурсів, конкурентоспроможністю національної економіки та ін. Ринкові причини пов'язані з механізмом розподілу доходів, ступенем розвиненості системи соціального захисту населення та ін. Велику групу причин можна віднести до групи трансформаційних: глибина та тривалість трансформаційної кризи, диференціація доходів населення, порушення фінансових зобов'язань державою та іншими фінансовими інститутами, інституціональні пастки та ін. Бідність може бути зумовлена особистими причинами: слабким здоров'ям, природними здібностями, кількістю утриманців та ін.

Методи визначення бідності різноманітні. До них належать:

абсолютні:—

метод використання мінімального споживчого бюджету (прожиткового мінімуму);—

калорійність харчування (менш як 2100 ккал за добу — бідність; менш як 1680 ккал за добу — зубожіння);

структурні:—

за питомою вагою витрат на харчування у сукупних доходах (витратах) домогосподарства (більш як 60% — бідність, більш як 80% — зубожіння);—

за