Отже, ми бачимо, що Ортега будує цілу низку проектів національного буття, проектів національної ідентичності, кожний з яких наче "поглинає" попередній. Намагаючись через них досягти бажаного - якісно іншого рівня віталь- ності для себе, для своїх співгромадян, для Європи, мислитель доходить логічного кінця - заперечення ідеї нації як такої. На наш погляд, це типовий шлях модерної людини, яка конструює власне "я" й постійно розширює кордони сучасного світу, доки не приходить до усвідомлення їхньої повної відносності, умовності й рухомості, тобто до ситуації постмодерності.

Яким чином усе сказане вище стосується історії Дон Кіхота та його автора Сервантеса? Цей зв'язок побачити неважко, якщо пригадати властиву багатьом іспанським інтелектуалам кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. тенденцію "націоналізувати" класичні іспанські літературні та історичні міфи: Сіда, Селестини, Дон Хуана, Католицьких королів, конкістадорів та ін. У "Роздумах про Кіхота" Ортеги, як і в творах М.де Унамуно, Р. де Маесту, Асоріна, книга про пригоди Лицаря Сумної Постаті та його джури постає ключем до розв' язання таємниць національного буття, а сам її автор Мігель де Сервантес - уособленням абсолютного творця і водночас модернізованої, відкритої усім традиціям і новаціям іспанської національної ідентичності. У цій першій великій філософській книзі Орте- ги, яка побачила світ 1914 р., мадридський філософ переймається "проблемою" Іспанії так само палко, як і питаннями гносеології чи онтології. "Він роздумує над Кіхотом - характеризує твір Ортеги його учень Х.Маріас. - Це ні примха, ні розвага, це ніяка не цікавість, ні навіть просте бажання пізнати. Тут ідеться про пошук опертя. Проте для того, щоб його віднайти, треба вийти за межі себе, назустріч тому, що Ортега відтепер називає обставиною... І цією обставиною є перш за все Іспанія" [5: 23].

За Ортегою, абсолютна повнота іспанського буття, максимальне буяння історичної вітально- сті в усій її силі, широті й глибині була явлена в іспанській культурі єдиний раз - у постаті автора "Дон Кіхота". Таким чином, Ортега постає принциповим "сервантесистом" і опонентом "донкіхотизму". Він чітко розрізняє Сервантеса та його героя. Останній для нього був тільки персонажем, який має виключне, але негативне значення для іспанців. Саме це з'єднує його з іспанською нацією. "Дон Кіхот - це пародія божественного і спокійного Христа: це готичний христос, що потопає у марних тривогах; христос -посміховисько і міський божевільний, створений хворобливою уявою, яка втратила свою невинність і волю і тепер шукає, чим їх можна замінити. Коли збираються кілька іспанців, розчулених злиденним ідеалом власного минулого, ницістю теперішнього й запеклою ворожістю до майбутнього, одразу серед них з'являється Дон

Кіхот. Тепло, що випромінює його химерне обличчя, збирає докупи їхні пошматовані серця, прошиває їх духовною ниткою, націоналізує їх, переплавляє їхню особисту гіркоту на один загальний етнічний біль" [8: 70]. Таким чином, Дон Кіхот як герой символізує бідність духу і закритість Іспанії. Натомість "Дон Кіхот" як книга, створена Сервантесом, та й сам Сервантес, уособлюють абсолютну повноту і відкритість культурного й історичного іспанського і загальнолюдського життя.

Розуміти цю книгу нелегко. Приховані в ній смисли й енергії Ортега уподібнює до лісу, якого, як відомо, ми не можемо побачити за деревами, так само як за зовнішніми пригодами літературних героїв ми не можемо осягнути невичерпність закодованих у творі смислів. Ця глибина пов'язується Ортегою з повнотою буття. Тільки глибоке є наповненим вітально, стверджує він. Такою самою глибокою (неосяжною), глибинною реальністю, що містить під поверхнею пригод і пародії на лицарський роман абсолютну повноту буття, є роман Сервантеса "Дон Кіхот", який Ортега характеризує як "ідеальні джунглі" ("una selva ideal") [8: 83]. Аби осягнути смисли книги "Дон Кіхот", Ортега застосовує так званий "метод Єрихона" - наближення до чогось широкими концентричними колами (тактика, використана біблійними персонажами для взяття міста Єрихон). Ці, на перший погляд, відволікаючі маневри, далекі "відхилення" від теми поміщають об' єкт, що розглядається, в широкий культурний і філософський контекст і створюють ефект накопичення різноманітних життєвих енергій, що перетинаються.

Книга "Дон Кіхот" в інтерпретації Ортеги постає справжньою "контактною зоною" - вітальним синтезом різних типів культур, насамперед германських і середземноморських. За Орте- гою, германські культури успадковують давньогрецький доробок, символізують глибину мислення, і тому вічну й незмінну основу справжньої повноти. Це спосіб життя і бачення світу - реалістичне, глибинне, абстрактне, ґрунтовне. "Переважання почуттів, як правило, доводить відсутність внутрішніх потенцій" [8: 97]. "Мислення - це не все, але без нього ми нічого не отримуємо з повнотою" [8: 103]. Мислення, таким чином, є основою реальної вітальності. Середземноморська культура, середземноморський спосіб бачити світ є поверхневим, сенсуалістським, пластичним, імпресіоністичним. Відповідно до вказаного вище принципу поділу культур Ортега класифікує індивідів і нації на дві групи (касти): ті, хто займається роздумами (meditadores), вони живуть концептами "у вимірі глибини" [8: 98]; і ті, хто живе почуттями (sensuales), вони пливуть по поверхні вражень [8: 97]. В одних - ясність медитації, у других - ясність переживань.

Іспанська культура, з погляду Ортеги, є суцільним імпресіонізмом, це культура вічних адамів, тобто