людей, які ніби не пам'ятають традицій і кожного разу вимушені починати з чистого аркуша, наново називати речі та вигадувати стилі. Показовим іспанцем у цьому плані є Гойя - "культура дикунська, культура без учора, без прогресу (progresi6n), без упевненості; культура в постійній боротьбі з елементарним, котра витрачає свою енергію на щоденний захист того клаптику землі, на якому посаджені її рослини. Одне слово, прикордонна культура" [8: 104]. Найвищою точкою розвитку цієї культури є Сервантес, тому що він доводить до логічного кінця тенденцію до візуалізації зовнішніх вражень: "У Сервантеса ця здібність до візуалізації є буквально неперевершеною: вона сягає такої висоти, що йому не треба описувати якусь річ для того, щоб під час самої нарації вона постала перед нами з її чистими кольорами, звуками, в усій її предметній реальності" [8: 95]. Він наділений умінням максимально інтенсивно проживати ті форми життя, які є його власними за самим фактом його народження. Він найбільший іспанець з усіх іспанців, і тому візуальне в нього доведене до абсолюту.
Проте Сервантес демонструє неперевершену здібність також і до осягнення глибин. Він постає синтезом сенсуалізму й мислення. Він уже зробив те, що тільки доведеться навчитися робити решті іспанців. Ортега веде мову про те, що сенсуалізм повинен зайнятися культивуванням роздуму [8: 110]. Тоді Іспанія досягне абсолютної повноти своєї історичної вітальності. Такий синтез був явлений не в Дон Кіхоті, а в самій книзі, названій таким ім'ям, тобто в самому її творці Сервантесі. Більшість критиків (серед них Ортега називає Шеллінга, Гайне, Тургенє- ва), занадто сконцентрувавши свою увагу на головному героєві, лише вихоплювали певні риси цієї великої книги. "Давайте будемо щирими: "Дон Кіхот" є двозначною книгою. Всі ці дифірамби з приводу національного красномовства нікуди не годяться. Всі ці спроби ерудитів вивчити життя Сервантеса нічого не з'ясували й ні на йоту не дали можливість просунутися вперед для розв'язання цієї двозначності. Чи сміється Сервантес? З чого він сміється? Ось там далеко, посередині ламанчеської долини височить фігура Дон Кіхота як величезний знак питання; він постає як хранитель іспанської таємниці, двозначності іспанської культури. З чого сміявся цей бідний збирач податків зі своєї в'язниці? І що означає сміятися? Хіба сміх є обов'язково запереченням?
Немає іншої такої книги, яка була б наділена більшою міццю для породження символічних алюзій, наповнених універсальними смислами, і, в той же час, немає іншої такої книги, де ми мог- ли б знайти так мало натяків, підказок для її інтерпретації. Ось чому порівняно з Сервантесом Шекспір виглядає ідеологом" [8: 110].
Будучи відкритою формою, роман Сервантеса не має всередині тексту концептуального ключа, який надає йому однозначного філософсько-ідеологічного тлумачення. Здається, твір залишається на поверхні вражень і не йде в глибини, проте це одна з небагатьох глибоких іспанських книг. Вона ставить запитання, які ведуть до основ іспанського буття: "Боже мій, що таке Іспанія? У цьому широкому світі, серед незлічимих націй, загублена в безмежному вчора й безкінечному завтра, під безмежним і космічним холодом миготіння зірок, що таке Іспанія, цей високий мис європейської духовності, цей ніс континентального корабля?" [8: 111]. У чому полягає доля Іспанії? Нещаслива нація, яка не може знайти свій правильний шлях, "що ніяк не перетворить на проблему свій внутрішній світ, що не відчуває героїчної потреби виправдати свою долю, пролити світло на свою місію в історії!" [8: 111-112].
Ортега закликає поглянути на Іспанію в усій її проблемності й суперечливості, аби поставити питання про розбудову нової іспанської культури. Він пропонує повну й радикальну переоцінку всіх цінностей. Дороговказом цієї переоцінки є Сервантес. Ще не народився такий над- інтелектуал, який зміг би знайти ключ до розуміння таємниці стилю Сервантеса, що забрав із собою в могилу секрет іспанської повноти. Ім'я Сервантеса є тим "словом, яким ми можемо в будь-якому випадку розмахувати, як списом. Якби ми з упевненістю знали, в чому полягає стиль Сервантеса, манера Сервантеса наближатися до речей, ми досягли б усього. Там, на духовних висотах, де живе він, панує незламний дух солідарності, і поетичний стиль несе з собою нову філософію й нову мораль, нову науку й нову політику. Якщо коли-небудь прийде людина, яка зможе розв'язати загадку стилю Сервантеса, нам залишиться тільки накласти його (стилю. - О.П.) риси на наші колективні проблеми, аби ми пробудилися до нового життя" [8: 114].
Роман Сервантеса є "контактною зоною" і з жанрового погляду. Розглядаючи це питання в "Роздумах про Кіхота", Ортега постулює єдність змісту і форми художнього твору, а жанри трактує як узагальнюючі форми репрезентації "людських обставин" - форми синтезу й наповнення буття. "Кожна доба знаменує нову радикальну інтерпретацію людини. Тому кожна доба надає перевагу певному жанру" [8: 197], - проголошує Ортега. Епос (епопея) у нього постає як вираження абсолютного минулого, його змістом є міф, він виражає найбільш істотне, суттєве, відображене в піднесених формах. Поет-творець епосу не прагне оригінальності, а лише відтворює дух високих незмінних цінностей. Відповідно, стиль епосу максимально віддалений від повсякденності, "фрази ритуальні, звороти урочисті, граматика вічна (шііепагіа)" [8: 204-205]. Занепад традиційних релігійних вірувань під тиском новонародженої науки спричиняє поширення жанру рицарських романів,