— Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, — казав він, — коли ж присутній я сам, тоді — сі-сі!

— Сонет чи відразу поему? — прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

— Старий, — не ображаючись, мовив поет, — ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

— Людина повинна бути оригінальною, — сказав інженер. — Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

— А далі ми питимемо чорну каву, — сказав лікар.

— З медицинським спиртом, — додав Отава.

— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, — незлобиво сказав лікар. — Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

— А буває гумор білий? — поцікавився Отава.

— Старі, я прочитаю вам один свій вірш, — втрутився поет. — Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам'ять. Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи. Якщо ти прокинешся рано-вранці Серед білого сум'яття простирадл і подушок, І снігова білість різоне тобі в очі, І ти задихнешся від крижаного холоду самотності, І помандруєш поглядом до вікна,

Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна— До цього прорубу в одвічній людській самотності — І станеш шукати там неба великих надій, Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надій.

— Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти, — сказав Отава. — Але як ти міг це запам'ятати?

— Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! —просвистів поет.

— Я, наприклад, потомствений робітничий клас, — сказав інженер, — але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

— Старий, я теж робочий клас, — сказав поет. — Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

— Ми тільки вдаємо інтелігентів, — спробував помирити їх лікар. — А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

— Треба написати про тебе нарис у газеті, — докинув Отава. — Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби — в поезію з її наймодернішими вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє...

— Старий, досить! Сі-сі! — зупинив його поет. — їде кава, ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

— Мої предки якраз пили каву, — похмуро промовив Отава. — То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

— Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? — делікатно поцікавився лікар,

Очевидно, — сказав Отава.

— Не бачу підстав для роздратування, — знизав плечима інженер, — по-моєму, тут все о'кей. Інтелігенція — це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція — слово не іноземне, а російське.

— Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось, — засміявся Отава. — Дивуватися не треба.

— Старі, — відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет, — я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

— Екзистенція буття, — зі смаком повторив інженер.

— Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю, — не втерпів, щоб не кольнути, Отава.

— Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? — поцікавився лікар.

— Скільки треба, стільки й знаю, — відповів Отава.

— Сі-сі! — свиснув поет. — А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?

— Тоді не знаю жодної, — хмикнув Отава.

— Якби я був сином професора, — зітхнув інженер, — це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.

— Ну так, — Отава говорив майже зло, — не вчив тебе грати на роялі