І відразу набрали рельєфності абсиди, могутня сила прозирнула в їхній рожевій випуклості, колись у кладці стіни стосовано вапно, яке від вологи змінювало колір, ставало зовсім рожевим, тому собор у перші роки по збудуванню змінював свою барву при всякій погоді, вганяючи в подив і в захват давніх киян і всіх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену від дії часу рожевість, він надав своїм абсидам такої буйнощі кольорів, яка, може, привиджувалася лише першому будівничому цього великого храму. Так через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її, цим і відрізняється людина від усього сущого.
А що пише йому та жінка, з якою в нього тепер нема нічого спільного і бути не може? На жаль. Що? На жаль?
«Але потім побачила тебе зблизька. Це сталося так несподівано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволі. Власне, я нічого не відкрила в тобі нового, свідомо йшла на все, сподівалася на свою силу. Бо належу до жінок, яких не вибирають, а які вибирають самі. Я вибрала тебе, знайшла, розпізнала, я не могла тебе віддати будь-кому, не могла втратити, могла тільки відмовитися добровільно, сама, без примусу, так само, як і знайшла. І я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливість не має серця. Вона врівноважує, а серце завжди перетягує на один бік, воно, як тобі відомо, зліва. В мене є серце, і я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своїх художницьких амбіціях я ніколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти їх поперед свого серця. Розумієш? Хочу залишатися жінкою. Бути нею найперше, а вже потім художницею, мислячою людиною тощо. І ще відкрию тобі таємницю: мріялося мені, що і своїм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всі твої бастіони зацікавлень і замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стін, витягну з далеких віків, поверну дневі сьогоднішньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прізвище — Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одної ідеї. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського письменства, ніколи не розлучався з Віргіланським кодексом, над яким сидячи так і помер; коли Боккаччо прислав йому свій «Декамерон», писаний мовою італійською, Петрарка переклав на латину останню новелу й відіслав своєму другові, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усіх, складав італійською мовою свої сонети до Лаури, безсмертні пісні кохання, рівного якому не знає людська історія».—
Здається, з Петраркою в мене спільного — тільки зріст, — хмикнув Борис, — сто вісімдесят три сантиметри. Більше нічого. Віршів не писав. Сонетів не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентієць. Не був вигнанцем, як Петрарка і його попередник Данте. Обох недалекоглядна Флоренція позбавила громадянства. Згодом, через триста років після смерті Петрарки, якийсь святий отець Мартінеллі відбив стінку саркофага в Арка, де поховано поета, і вкрав праве рамено Петрарки, бажаючи офірувати його Флоренції, яка не могла знести багатовікового сорому за те, що два великі поети були вигнані з рідного міста і лежать тепер серед чужих. Але ж, вельмиповажна Тая Зикова! Магніфіціа! Навіщо мою скромну особу — і аж з Петраркою!
«Чомусь гадалося мені, що в тобі повинна приховуватися велика пристрасть, про існування якої ти й сам не відаєш. Я повинна була відкрити її в тобі, показати!
Але, але... Ти виявився людиною тільки одної ідеї, одної лінії в житті, одної справи, а одна тільки справа, навіть велика, — це для людини замало. Вона пригнічує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти приніс себе в жертву соборові. Так само, як твій батько. Згадай: батько твій загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: «Не можна уявити жодного собору без пролитої крові». Здавалося б, я художниця і повинна любити все, що пов'язано з музейністю. В музеї, як і в житті, завжди в достатку пустих місць. Але в музеї можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповідав мені, як твій батько міг просидіти місяць або й більше, продерши на стародавній іконі дірочку патини століть і зазираючи в десятий або в одинадцятий вік, милуючись його барвами, його навіки втраченим світлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гірше, що ти здатен тільки на таке. Тобі досить одного собору на ціле життя, поза ним для тебе не існує нічого. Я зрозуміла це, коли ти сказав мені отам, над Дніпром, серед не баченої ще мною язичницької пазелені Києва, що кидаєш мене, що тобі треба їхати. Кидав мене, тільки знайшовши. Цього я не могла зрозуміти і ніколи не зрозумію. Навіть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якісь державні справи, за справи нашого престижу, відвойовуєш у цих бандитів, які пограбували цілу Європу, одну з дорогоцінних реліквій нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушність, і всі це ствердять. Всі, окрім мене. Бо між нами з тобою замішано ще один елемент, невидимий, інтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах, — людський. Я не можу забути, як ти,
