похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся. І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнувся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла сухо шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут- таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
[...]
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. «Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впокій, а меч». (Євангеліє від Матвія, 10, 34.)
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
«Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка різно проти батька його, й дочку проти матері її, й невістку проти свекрухи її». (Євангеліє від Матвія, 10, 35.)
І хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежній своїй наївності після багатоденних блукань у дикій пущі несе звідтам дивно-синю квітку до похмурого обійстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу зміг утекти. Повертатися добровільно в неволю заради якоїсь квітки? Навіщо? І кому потрібні квіти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише підлоти.
[...]
Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.
— Величко-о! — закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — Величко-о!
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішну синю квітку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця пам'ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.
— Величко-о!
І тоді сталося чудо. Воно налетіло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, білими ноженятами й рученятами, воно підбігло до знавіснілих, засапаних, здичавілих, вдарило маленькими кулачками по пухкій Ситниковій спині, заплакало-закричало: «Пустіть! Пустіть його!» Ситник хотів відтрутити дитину, він недбало погорнув дівчинку товстою рукою, тоді Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив від болю, спробував висмикнути пальця, але гострі зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дівчинку вільною рукою. А Сивоок у цей час намагався підвестися, якби тільки йому вдалося стати на ноги та ще аби