— Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.

— Тюха-Матюха! — мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не міг, щоб не висловити свою зненависть і до нього, і до його дурнуватого холопа. — Тюха-Матюха! — повторив, вважаючи, що знайшов саме ті слова, які якнайстисліше передають його зневагу і ненависть.

— Хочеш шматочок? — спитав подобрілим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без жодних вагань.

— Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник.

— У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується, і водночас щосили смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.

— Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, — правив своє Ситник. — Я добрий. Хочеш ще?

І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар здивувався і хихикнув:

— Ой жереш!

А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще висіла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер він мав інший клопіт; чи стрибати з візка відразу, чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив вибір між волею і ситістю. Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:

— Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав'язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од

Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки — весь справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.

— Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, — посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.

— Ге, уполюєш, а все заберуть, — відмовив той.

— Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щоб так.

— А побори — не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось...

— А сховатися — хіба ні?

— Де ж сховаєшся?

Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.

— Як то де? — вигукнув він. — А в пущі!

— Ге, — сказав Лучук, шморгаючи носом, — в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там є де сховатися.

— Але ж там усе видко!

— Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна, Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!

— Не піду, — сказав Сивоок, — я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.

— Ну й дурний, — байдуже сплюнув Лучук.

— Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.

— Де ж то?

— Там, де тури.

— Турів теж упольовують. Ще й як.

— Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного.

— І твій тур там?

— Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?

— А хто мене шукатиме?

— Ну, батько.

— А він щодня молиться: «А щоб тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?

— Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся більше.

Дурне то було діло