Борисе! Людині мало самого тільки собору! Людині потрібен цілий світ! Почуй мене і зрозумій!»

Йому чомусь сплив на думку літургійний вигук «Вонмем!». Це звучало тільки на старослов'янській мові, не надавалося до перекладу на жодну іншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?

«Мені страшно усвідомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумій, що людей об'єднує нині безліч речей! Колись, ти це знаєш набагато ліпше за мене, об'єднували людей урочисті гробниці й перші храми над ними, це був пункт збору людей докупи і, може, найперша власність, яка належала всім, навіть тим, хто нічого не мав. Чи ми повинні ще й дотепер стерегти своїх великих небіжчиків, забуваючи про живе життя?»

«Чого їй треба від мене? — з болем думав Отава. — Адже це найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми й будівлі, щоб не мозолили очей і не заважали «жити живим», виконувати плани, ставити панельні будинки, їсти з пластмасового посуду... Історичний парадокс: людям дістався такий багатий спадок, що не відають тепер, що з ним робити, її пригнічує велич минулого, бо з минулого ми помічаємо лиш велике, вони намагаються відплатити за свою малість вандалізмом, руйнуванням, знищенням. Жінки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тільки їм потрібне. Може, тому з царства амазонок не дійшло до нас жодної пам'ятки. Видно, вони нічого не мали, тільки гасали на конях на степах...»

Не було рації читати лист до кінця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досі не думав про жінок. Жінка несе світло ніжності або ж стає каменем урази. Для нього — камінь урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цілого собору — ось у чому лихо.

Борис дістав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скільки років і він сам, поклав грубезну папку на стіл, поклав на неї долоні, зітхнув. Збирано по крихті, відтворювано історію по найменших її уламках, здавалося, ось і робота, гідна пошани й подяки найбільшої і найвищої. А прийшла жінка і...

Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття. Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам'яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не стачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам'ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах. Бо хіба ж у час війни не звернули погляд усього народу в глибину століть і не нагадали йому великих імен, щоб зміцнити всіх у почутті патріотизму, яке виростає й формується в серцях поколінь протягом віків і віків, а не прищеплюється за одним замахом, як віспа.

Все це було так, і все це звучало тепер непереконливо. Бо на столі лежав лист від жінки, яку він покохав по-справжньому вперше в житті, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... І його ганьба, його приниження, і ота спина, і сміх, і вже ніколи не повернеться вона до нього, як ніколи не може воскреснути людина, що вмерла, і прожити ще одне життя на землі, ніколи, ніколи...

Він рішуче розгорнув свою папку, дістав останню сторінку рукопису, не глянувши навіть, на чому там обірвано речення, рішуче дописав з нового абзаца:

«Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту».

Зв'язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але — не біда, не біда.

Відійшов, збоку довго дивився на рукопис. Ціла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тільки життя його батька і його власне — жили там люди забуті, невідомі, але великі. Повинні були ожити. Він людина одної ідеї? Ну, так.

Він нудний? Згода. Дивак? Але саме отакі диваки тримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності.

Ієрогліфами було виписано в нього з єгипетського папірусу й уміщено під скло шафи: «Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння... їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців...»

Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!

Сивоок знайомиться з дивною дівчиною й до нестями закохується в неї. Ярослав розшукує свою позашлюбну дочку. Кожний, хто приховує її, повинен бути вбитим. Так гине Сивоок. Його кохана князівського роду втікає й зникає. Але