— Я не читаю лекцій, — сказав Отава.

— Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливість... Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя... А потім я побачила це ваше вікно... І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще... Зрозумійте мене: я художниця...

— Я вас розумію, — сказав Отава, — розумію, бо я теж майже художник...

— Мені казали, що ви історик...

— Навіть професор і доктор історичних наук, — майже сердито промовив Отава, — але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами...

— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.

— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому навіть заробляють.

— Не вгадали. Зовсім не ікони.

— Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.

— Теж не вгадали.

— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.

Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз — вже вкотре — здивувала його своєю проникливістю.

— Добре, я відплачу вам тим самим, — сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві. — Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?

— Можу показати, — вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта. —Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови... Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?

— Ні, — сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз.нічого казати. А що треба, не знав.

— Тоді на добраніч, — Тая посміхнулася.

— Угу, — на нього наплинула одвічна його похмурість. — Добраніч.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся — і відчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в'ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м'яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний — горезвісний». Мов мухи об шибку. Горезвісний... славнозвісний...

«Поїду, — подумав Отава, — завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні — це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж...»

До ранку вже не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.

[...]

Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.

І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше — для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно