було, на жаль, нетривким. Повертаючись до Москви, Яшин просив Вероніку виходити за дві-три зупинки, щоб їх не бачили разом. Та попри всі його зусилля приховати стосунки з Тушновою не вдається; літературними колами столиці поповзли чутки, плітки, пересуди... Друзі засуджують його, в родині назріває справжня трагедія. Єдиним документальним свідченням тих подій виявились спогади Федора Абрамова (через святенництво радянської літературної критики їх було вилучено з усіх зібрань творів письменника), які побачили світ вже у 1996 році в архангельській газеті «Правда Севера»: «Розумію, добре розумію, як ризиковано торкатися такої делікатної царини людських відносин, як любов двох людей, та ще й немолодих, знаних... Знову примусити кровоточити іще, можливо, не зовсім загоєні рани у близьких, знову оживити полум'я пристрастей, які колись викликали стільки осуду і відчуження...» [4, с. 13]. На жаль, це смуток запізнілого каяття, позаяк, як і більшість, Абрамов засуджував стосунки Яшина «на стороні», вбачаючи у них суто банальний адюльтер.
Велич поета, за Л. Аннінським, полягає у нерозв'язаності його таємниці; не обов'язково формулювати її у тривіальну ситуацію завжди трагічного «любовного трикутника», обриси якого проглядають крізь цнотливий серпанок поетичних рядків Тушнової:
Но ты в другом, далеком доме И даже в городе другом. Чужие властные ладони Лежат на сердце дорогом [5, с. 230].
Тут ідеться про напрочуд потужний і далеко не особистий мотив обділеності щастям, суголосний творчості багатьох тогочасних поетів, приналежних до вибитого війною покоління:
А гуси летят в темноте ледяной, Тревожно и хрипло трубя... Какое несчастье Случилось со мной - Я жизнь прожила Без тебя [5, с. 308].
Яшин, не витримуючи тиску зовнішніх обставин, вирішує припинити стосунки з Веронікою:
Меня одну во всех грехах виня, Всё обсудив И всё обдумав трезво,
Желаешь ты, чтоб не было меня... Не беспокойся - Я уже исчезла [5, с. 312].
У цей найважчий період в житті Тушнова створює свої найяскравіші і найболючіші поезії: «Поезія - не ряд заримованих рядків, а живе людське серце, в якому ці рядки народились...» - саме так вона визначає суть поетичної творчості [1, с. 1]. Звідси й світла лірична інтонація, і глибоке розуміння емоційного всесвіту людини, і перш за все жінки. Фактично вірші, що увійшли до останньої прижиттєвої збірки поетеси «Сто часов счастья», звучать гімном єретичній етиці, відокремленій від моралі, яка, за Ю. Крістевою, у житті породжує зв'язки, думки, і в тому числі нестерпну думку про смерть: єретика не є смертю, а любов'ю [2, с. 676]. Смерть невіддільна від пізнього кохання, адже життя вже давно зайшло за половину і у ньому запізно щось викреслювати чи переписувати: на це просто немає часу. Вероніка, якій ледве виповнилося 50, помирала у важких муках не лише від страшної хвороби (рак), але й від туги за коханим. З типографії у лікарню поспіхом привезли сигнальний примірник «Ста часов счастья», Тушнова обережно тримала в руках свою останню книгу - щоденник нестерпної любові:
Сто часов счастья, Чистейшего, без обмана... Сто часов счастья! Разве этого мало? [5, с. 236].
В останні дні перед смертю вона, яка літала на край світу, щоб тільки побачити коханого, заборонила пускати його до себе в палату. Прекрасна Вероніка прагнула залишитися у спогадах Яшина веселою, жвавою красунею, тому й попрощалась з ним заздалегідь:
Я стою у открытой двери.
Я прощаюсь, я ухожу.
Ни во что уже не поверю, -
Всё равно
Напиши,
Прошу!
Чтоб не мучиться поздней жалостью, От которой спасенья нет, Напиши мне письмо, пожалуйста, Вперед на тысячу лет. Не на будущее, Так за прошлое, За упокой души, Напиши обо мне хорошее. Я уже умерла. Напиши! [1, с. 10].
Поетеси не стало 7 липня 1965 року. Смерть Вероніки стала для Яшина важким потрясінням: як і пророкувала Тушнова, лише тепер він знайшов у собі сили оприявнити своє палке почуття, але вже у віршованому некролозі:
Думалось, всё навечно, Как воздух, вода, свет: Веры её беспечной, Силы её сердечной Хватит на сотню лет. С горем не в силах справиться, В голос реву, Зову [1, с. 21].
Лише на три роки, сповнених пекучого болю й невимовної туги за коханою, пережив Яшин поетесу. Діагноз, від якого помер письменник, пролунав так само зловісно: рак. Загалом же, доля цієї яскравої пари чимось нагадує перевернуту казкову алюзію: «І жили вони довго й щасливо, і померли в один день». Тушнова і Яшин народилися в один день - 27 березня... Як тут не пригадати класичне: «Бывают странные сближенья!».
Від самого початку назвою кожній збірці В. Тушнової слугували її поетичні рядки, проте найулюбленішим і найвизначнішим виявився ось цей: «Не отрекаются, любя». Саме після появи означеного твору до Вероніки прийшла справжня популярність, а її поетичний голос швидко набрав потужності і висоти, відважно витіснивши на задній план оспівування «соціалістичних звершень»:
За это можно всё отдать,
И до того я в это верю,
Что трудно мне тебя не ждать,
Весь день не отходя от двери [5, с. 168].
Ні, це не Сольвейг, що терпляче чекає на березі, не Пенелопа, що в очікуванні схилилася над шиттям, не Ярославна зі своїм голосінням і не Андромаха, що провела чоловіка на битву, а радше пристрасна жриця кохання, що не визнає моральних законів і не відає жодних перепон - така собі сублімація ерос та агапе в одній особі. Утім, суспільство завжди розокремлювало подружню любов та її молодшу сестру - любовну пристрасть. Ще у Стародавній
