КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Київський національний економічний університет
Буряк Сергій Васильович
УДК 330.322(477)
Активізація інвестиційної діяльності
в перехідній економіці України
Спеціальність 08.01.01 – Економічна теорія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата економічних наук
Київ - 2001
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі політичної економії обліково-економічних факультетів Київського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор економічних наук, професор
Федосов Віктор Михайлович,
Київський національний економічний університет,
завідувач кафедри фінансів
Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор
Ніколенко Юрій Васильович,
Академія муніципального управління,
завідувач кафедри економіки
кандидат економічних наук , старший науковий співробітник
Мар’єнко Аліна Василівна,
Інститут економічного прогнозування НАН України,
заступник завідувача відділу економічного зростання та
структурних змін в економіці
Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерства освіти і науки України,
кафедра економічної теорії, м.Київ
Захист відбудеться “18” жовтня 2001р. о 16 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.03 у Київському національному економічному університеті за адресою: 03680, м.Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд. 317
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м.Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд. 201
Автореферат розіслано “18” вересня 2001р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор економічних наук, професор Фукс А.Е.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Нині економіка України переживає період глибокої інвестиційної кризи, що характеризується згортанням інвестиційної діяльності практично усіма національними суб’єктами господарювання та пасивністю іноземних інвесторів у вкладанні коштів в її розбудову. Посилення кризових явищ в інвестиційній сфері економіки країни, яке спостерігалось до останнього часу, є наслідком помилок в економічній політиці СРСР 70-80-х рр. та прорахунків у реформуванні вітчизняної економіки у першій половині 90-х рр. Економічне середовище України є розбалансованим, вкрай нестабільним, що обумовлює його високу ризикованість, а, отже, свідчить про формування несприятливого інвестиційного клімату в країні. Скорочення обсягів інвестування спостерігається як у сфері реальних, так і фінансових інвестицій.
Згортання інвестиційної діяльності в Україні призвело до порушення відтворювального процесу, в результаті чого вітчизняна економіка, опинилася серед аутсайдерів, маючи матеріало-, енерго- та капіталомістке виробництво; стала практично нечутливою до вимог науково-технічного прогресу. Нині національна економіка характеризується значним техногенним навантаженням, недостатнім розвитком виробництв із закінченим технологічним циклом, що негативно впливає на рівень її конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості вітчизняних підприємств. Все це, врешті-решт, робить неможливим економічне зростання, відчутно уповільнює економічний розвиток країни.
Необхідність виходу України із затяжної економічної кризи шляхом докорінної реструктуризації народного господарства робить об’єктивною її потребу в значних обсягах інвестиційних ресурсів як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Пожвавлення інвестиційної діяльності є передумовою подолання загальноекономічної кризи, структурних зрушень в національній економіці, забезпечення науково-технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро- та макрорівнях.
Активізація інвестиційної діяльності – зростання обсягів інвестування та підвищення його ефективності – як об’єктивно необхідний процес актуалізує проведення досліджень сучасного стану інвестиційного середовища в Україні з метою розробки адекватного економічного механізму залучення фінансових ресурсів до розбудови вітчизняної економіки.
На сьогодні економічна наука має значні досягнення у дослідженні сфери інвестування, які стосуються різних аспектів інвестиційної діяльності як в економіці в цілому, так і в окремих її галузях та секторах. Однак це не зменшує актуальності дослідження сучасних проблем інвестування з боку вітчизняних та іноземних економістів. Останні їх наукові праці в основному присвячені аналізу стану та перспектив інвестиційної діяльності в країнах з перехідною економікою, зокрема в Україні, оцінці результатів роботи іноземних інвесторів на постсоціалістичному економічному просторі, розробці механізмів активізації залучення іноземних капіталів у вітчизняну економіку, оптимізації інвестиційних процесів на мікро- і макрорівнях з урахуванням досвіду розвинених країн та удосконаленню практики державного регулювання інвестиційної діяльності в умовах структурної трансформації економіки. Так, в Україні проблеми інвестиційної сфери досліджують Барановський О., Білик М., Бланк І., Болховітінова О., Борисенко З., Внукова Н., Воротіна Л., Гаврилюк О., Геєць В., Герасимчук М., Губський Б., Кваснюк Б., Климко Г., Лукінов І., Мар’єнко А., Мочерний С., Ніколенко Ю., Орлов П., Панасюк Б., Пахомов Ю., Пересада А., Філіпенко А., Фукс А., Циганов С., Чухно А. та інші. Серед російських економістів значний внесок у дослідження інвестиційної діяльності зробили Александров Г., Баранов Д., Бочаров В., Будавей В., Кантор Л., Кваша Я., Красовський В., Куренков Ю., Ленська С., Любимцев Ю., Палтерович Д., Пєтухов Р., Полторигін В., Рильков П., Тальміна П., Хачатуров Т. та інші. Аналізу інвестиційної діяльності на різних етапах розвитку суспільства присвячені роботи таких відомих західних економістів, як Гелбрейт Дж., Кейнс Дж., Маркс К., Рікардо Д., Самуельсон П., Сміт А., Фрідмен М., Шумпетер Й. та багатьох інших провідних вчених .
Однак, віддаючи належне дослідженням економістів в цій сфері, на сьогодні ще не в повній мірі вирішені питання щодо розкриття сутності інвестицій та їх форм, недостатньо дослідженою залишається інвестиційна діяльність в умовах перехідної економіки, зокрема її закономірності розвитку та особливості практичної реалізації в Україні. Отже, вітчизняна економіка потребує розробки і втілення науково обґрунтованої, виваженої та чіткої концепції активізації інвестиційної діяльності, що обумовило вибір теми дисертаційного дослідження та структуру роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів Київського національного економічного університету і є складовою наукової держбюджетної теми “Закономірності та особливості формування нової економічної системи в Україні” (номер державної реєстрації 0101V002949). Особисто автором підготовлено окремий підрозділ “Роль прибутку підприємств в інвестиційному процесі”.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності інвестицій, аналіз їх форм та ролі у відтворювальному процесі, а також розробка пропозицій щодо удосконалення механізму активізації інвестиційної діяльності в умовах трансформації економіки України.
Для досягнення мети необхідно було вирішити такі наукові, методологічні та практичні завдання:
– з’ясувати сутність інвестицій як економічної категорії та похідних від неї категорій;
– визначити роль інвестицій у відтворювальному процесі та їх значення в сучасних економічних умовах;
– проаналізувати форми інвестицій, виходячи з їх класифікації, як на макро- , так і на мікрорівнях;
– виявити причини посилення інвестиційної кризи в Україні та особливості інвестиційної діяльності в умовах економіки, що трансформується;
– визначити потенційні джерела інвестиційних ресурсів та обґрунтувати шляхи їх конвертації в реальні фінансові ресурси;
– розробити практичні рекомендації щодо активізації інвестиційної діяльності в перехідній економіці України.
Об’єктом дослідження є сукупність економічних відносин, що виникають в сфері інвестиційної діяльності, забезпечують її активізацію та розвиток шляхом трансформації потенційних джерел інвестиційних ресурсів в реальні.
Предметом дослідження є механізм активізації інвестиційної діяльності в умовах перехідної економіки України.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження є наукові праці провідних вітчизняних та іноземних економістів з проблем становлення та розвитку інвестиційної діяльності в умовах ринкової економіки, їх критичне осмислення відповідно до сучасного стану економіки України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є діалектичний метод пізнання економічних процесів та їх елементів в поєднанні з системою конкретних методів. Він зобов’язує розглядати економічні явища у їх загальному зв’язку і взаємозалежності у стані безперервного розвитку, коли нагромадження кількісних явищ веде до зміни якісного стану. Джерелом розвитку економічних процесів діалектика вважає єдність і боротьбу протилежностей – нового, що зароджується, зі старим, що відмирає.
У процесі застосування цього методу в дослідженні використовувалися методи теоретичного узагальнення, аналізу і синтезу, системний, структурно-функціональні методи, метод абстракції і логічного узагальнення, метод поєднання історичного та логічного, метод порівняльного і статистичного аналізу.
Інформаційну базу дослідження складають законодавчі та нормативно-правові акти України, які регулюють розвиток інвестиційних процесів в державі, матеріали Державного комітету статистики України, наукових конференцій, монографії, спеціальна періодична література тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. В дисертаційному дослідженні на основі аналізу стану інвестиційної сфери економіки України виявлені закономірності та тенденції розвитку інвестиційної діяльності в країні в перехідний період, проаналізовані проблеми недоінвестування вітчизняної економіки та з’ясовані шляхи активізації інвестиційного процесу за окремими джерелами інвестиційних ресурсів.
Основні наукові результати, які виносяться на захист, полягають у наступному:
– отримало подальший розвиток розуміння соціально-економічної сутності категорії “інвестиції”, яка представляє собою складну систему зв’язків і відносин з приводу вкладання капіталу з метою його збереження та примноження, отримання прибутку і досягнення максимального соціального ефекту, та похідних від неї категорій, насамперед таких, як інвестування, інвестиційна сфера, інвестиційна політика тощо;
– уточнено основні форми інвестицій за такими класифікаційними ознаками: за об’єктами вкладення коштів, за строками інвестування, за характером участі в інвестуванні, за формами власності інвестицій, за джерелами інвестування, за ступнем ризику та регіональною ознакою. При цьому основною з них є перша, яка передбачає поділ інвестицій на реальні та фінансові. Доведено, що реінвестиції не можна відносити до форм інвестицій, тому що вони характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційної діяльності;
– обґрунтовано роль виробничих інвестицій в розширеному відтворенні валового внутрішнього продукту, здійсненні структурної перебудови народного господарства, впровадженні досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Визначено потенційні джерела інвестування на мікро- та макрорівнях та необхідні умови для їх трансформації у реальні;
– доведено, що діюча в Україні система амортизації не відповідає вимогам структурної перебудови економіки, веде до скорочення інвестиційних ресурсів, спрямованих на техніко-технологічне оновлення виробництва. Зроблено пропозиції щодо основних напрямків удосконалення амортизаційної політики, внесення змін до чинного законодавства;
– виявлено чинники і стимули суттєвого підвищення ролі прибутку як джерела формування інвестиційних ресурсів та скорочення заборгованості підприємств; подано пропозиції щодо оптимізації розподілу прибутку між підприємством і державою;
– показано, що для активізації інвестиційної діяльності банків необхідно підвищити фінансову стабільність господарських суб’єктів, знизити процентні ставки банків-кредиторів і збільшити фінансовий потенціал більшості вітчизняних банків. Обґрунтована необхідність створення системи страхування депозитів фізичних осіб та інструментів стимулювання масового інвестора – населення країни;
– з’ясовано, що в умовах інвестиційної кризи найбільш придатним фінансовим інструментом для оновлення та придбання основного капіталу є лізинг, пропонується внести деякі зміни до Закону України про лізинг з метою розширення прав підприємств в укладанні угоди фінансового лізингу.
Основні наукові результати дослідження, що виносяться на захист, є особистим авторським внеском у розробку обраної теми дисертаційної роботи.
Практичне значення одержаних результатів полягає в поглибленому дослідженні використання основних джерел інвестиційних ресурсів у розбудові національної економіки та розробці рекомендацій щодо удосконалення механізму активізації інвестиційної діяльності в Україні в умовах трансформаційних перетворень. Отримані наукові результати дисертаційного дослідження використані в роботі Комітету з питань фінансів і банківської діяльності у процесі удосконалення нормативно-правової бази, що регулює інвестиційні процеси в державі, перегляді засад державної інвестиційної політики з метою створення сприятливого інвестиційного клімату у вітчизняній економіці (довідка №0610/320 від 22 травня 2001р.). Окремі положення і висновки, що містяться в дисертаційному дослідженні, були також використані у роботі Управління інвестиційної політики, фондового та страхового ринків Міністерства економіки України щодо підвищення ефективності інвестицій у післяприватизаційний період (довідка №64-26/616 від 6 червня 2001р.).
Матеріали дисертаційного дослідження використовуються також в Київському національному економічному університеті при викладанні студентам курсів “Політична економія” та “Історія економічних учень” (довідка від 12 червня 2001р.).
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження та його результати обговорювалися на засіданнях кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів Київського національного економічного університету, доповідалися на Першій міжвузівській науково-практичній конференції “Проблеми активізації регіональної інвестиційної політики в сучасних умовах” (м.Дніпропетровськ, 2000), міжнародній науково-практичній конференції “Ризикологія в економіці та підприємництві” (м.Київ,2001), міжнародній науково-практичній конференції “Реформування фінансово-кредитної системи і стимулювання економічного зростання” (м. Луцьк, 2001), міжнародній науково-практичній конференції “Управління людськими ресурсами: проблеми теорії і практики” (м.Київ, 2001), Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми теорії і практики соціально-економічної трансформації в Україні” (м.Одеса, 2001).
Публікація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження викладені автором у 7 публікаціях загальним обсягом 2,88 друк. арк., з них 5 – наукові праці у наукових фахових виданнях, 2 – тези доповідей на конференціях.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, 7 підрозділів , висновків та списку використаних джерел. Робота викладена на 188 сторінках комп’ютерного тексту, містить 19 таблиць на 19 сторінках, 2 рисунки на 2 сторінках, список використаних джерел налічує 162 найменування. Дисертація має також додатки, що складаються з 1 рисунку, 14 таблиць, які розміщені на 15 сторінках.
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь її розробки в економічний літературі, сформульовано мету та завдання дослідження, показано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.
У розділі 1 “Теоретико-методологічні основи дослідження інвестицій у відтворювальних процесах трансформаційної економіки” поглиблено з’ясування сутності інвестицій як економічної категорії та похідних від неї категорій, уточнено основні форми інвестицій, розкрито роль інвестицій в розширеному відтворенні основного капіталу і суспільного продукту, здійсненні структурної перебудови економіки, виході з інвестиційної кризи, визначено потенційні джерела інвестування на макро- та мікрорівнях.
Докорінні зміни в інвестиційних відносинах в сучасній Україні супроводжуються переосмисленням сутності такої економічної категорії, як інвестиції. На жаль, в українській економічний літературі категорія “інвестиції” та похідні від неї й досі не мають однозначного тлумачення. Це насамперед пов’язано з тим, що в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, вони почали вживатися в теорії та практиці зовсім недавно.
Категорія “інвестиції” охоплює широке коло економічних відносин, які досить важко об’єднати в одному визначенні, формулювання останнього також ускладнюється неоднозначним розумінням економічного змісту цієї категорії вітчизняними та іноземними економістами. Сучасна економічна література досить часто тлумачить сутність інвестицій або помилково, або занадто вузько. Так, досить часто під інвестиціями розуміють будь-яке вкладення ресурсів, яке може і не призводити до зростання капіталу чи одержання прибутку, їх помилково ідентифікують з капітальними вкладеннями, іноді визначають лише грошову форму їх здійснення й наголошують на обов’язковій довгостроковості інвестиційної діяльності.
Інвестиції як відносно нова для вітчизняної економіки категорія, що охоплює широке коло економічних відносин, потребує єдиного й вичерпного визначення, яке б вживалося як в теорії, так і в практиці.
В широкому розумінні інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою наступного його зростання. При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім для того, щоб компенсувати інвестору відмову від використання власних ресурсів на споживання у поточному періоді, винагородити його за ризик та відшкодувати витрати від інфляції в майбутньому. Однак інвестиції – це не просто технічний процес, а широке коло економічних відносин, що охоплюють сфери виробництва та обміну.
Інвестиції як економічна категорія представляють собою складну систему зв’язків і відносин з приводу вкладання капіталу з метою його збереження та примноження, отримання прибутку і досягнення максимального соціального ефекту.
Багатогранний зміст інвестицій як економічної категорії визначає широкий спектр їх форм, що свідчить про необхідність науково обґрунтованої класифікації інвестицій. Усі вони мають право на життя в практичному, а особливо в науковому плані, тому що дозволяють детальніше і глибше проводити аналіз інвестицій з метою підвищення ефективності їх використання. Однак, незважаючи на високий рівень переважної більшості класифікацій, подальша розробка цього напряму наукових досліджень на сьогодні залишається актуальною; в сучасних економічних умовах наявних класифікацій недостатньо, їх необхідно розвивати й удосконалювати. Найбільш важливими є сім ознак класифікації інвестицій: за об’єктами вкладення коштів, за строками інвестування, за характером участі в інвестуванні, за формами власності інвестицій, за джерелами фінансування, за ступенем ризику та регіональною ознакою. При цьому основною ознакою класифікації інвестицій є перша серед наведених, яка передбачає їх поділ на реальні та фінансові і є придатною як на макро- так і на мікрорівні. Реальні інвестиції – це вкладення коштів у реальні активи: матеріальні і нематеріальні. Вони спрямовуються на відтворення основного капіталу та приріст матеріально-технічних запасів; отже, це капітальні вкладення. Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти (активи): фондові цінні папери, банківські вклади (депозити) тощо. В умовах ринкової економіки реальні інвестиції опосередковуються фінансовими і в єдності забезпечують відтворення капіталу і суспільного продукту.
Представлена в роботі основна класифікація інвестицій за формами не знайшла відображення у вітчизняному законодавстві. Вперше вона згадується у Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Згідно з останнім інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. При цьому під капітальними інвестиціями необхідно розуміти реальні інвестиції. Фінансові інвестиції згідно з Законом поділяються на прямі та портфельні, що є некоректним через поєднання в одній класифікації різновидів інвестицій з різними класифікаційними ознаками. Слід зазначити і помилковість віднесення до форм інвестицій реінвестицій, що характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій.
Інвестиції відіграють центральну роль в економічному розвитку країни, зростанні її економіки. Обсяги інвестицій визначаються багатьма факторами, зокрема вони залежать від пропорцій розподілу доходу, що одержується, на споживання та заощадження, очікуваної норми прибутку, ставки позичкового процента, передбачуваного темпу інфляції.
Несприятливий стан інвестиційної сфери України пов’язаний зі зменшенням інвестиційної частки в бюджетах усіх рівнів, браком ефективних ринкових механізмів формування власного інвестиційного потенціалу, відсутністю довгострокової концепції структурних змін.
Інвестиційна криза, що охопила економіку України, викликана низкою причин, кожна з яких має певне самостійне значення, але, в той же час, вони є взаємопов’язаними. Умовно їх можна розділити на дві укрупнені групи. До першої належать причини, що так чи інакше відображають особливості інвестиційного процесу в Україні та негативні тенденції, що склалися в її економіці ще у 70-80-х рр. (інвестиційну сферу криза уразила наприкінці 1990р.). Друга група причин пов’язана вже з тим, як відбувалася ринкова реформа та з прорахунками у державній економічній політиці 90-х рр., що призвели до майже повної втрати керованості народним господарством.
Як показує світовий досвід, масштабні інвестиції дозволяють не лише зупинити спад економіки та пожвавити виробництво, а й створити умови для розв’язання іншого, ще складнішого завдання – проведення глибокої структурної перебудови народного господарства країни. При цьому вирішальну роль у подоланні економічного спаду та пожвавленні виробництва в країнах, що переходять до ринкової економіки, повинні відігравати виробничі інвестиції. Лише на їх основі можна здійснити оновлення основного капіталу (ступінь фізичного та морального зносу якого в Україні надмірно високий), що, в свою чергу, забезпечить підвищення конкурентоспроможності продукції завдяки зниженню витрат виробництва та покращенню її якості.
Протягом 90-х рр. обсяги інвестицій в Україні систематично знижувалися, причому більш високими темпами у порівнянні зі спадом виробництва. Це, насамперед, пояснюється диспропорціями, що склалися в процесі формування фінансових ресурсів. У вітчизняній економіці порушена відповідність між національними заощадженнями та інвестиціями в народне господарство: обсяги сформованих та використаних інвестиційних ресурсів не збігаються. У той час, як рівень валових національних заощаджень в Україні відповідає усталеним світовим нормам, капітальні вкладення за останні роки суттєво зменшилися, тобто значна частка заощаджень не трансформувалася в інвестиції. Зниження валового нагромадження основного капіталу є результатом того, що значна частка заощаджуваних у вітчизняній економіці ресурсів не спрямовується на інвестиційні цілі через відсутність макроекономічної рівноваги.
Негативні тенденції, що склалися в Україні в процесі капіталізації заощаджень, супроводжуються безпосереднім скороченням реального основного капіталу. Базові галузі економіки втратили від 2 до 7 % основного капіталу, оскільки майже не відшкодовується вибуття та знос останнього (не кажучи вже про його принципове оновлення), а показники відтворювальної структури капітальних вкладень свідчать про поступове зменшення обсягів капітальних вкладень, що спрямовуються на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств. Протягом останнього десятиліття в країні відбулися негативні зрушення в динаміці галузевої структури капітальних вкладень. Комплекс інвестиційних галузей практично зруйнований, а економічні зв’язки між його складовими порушені. Найгірше положення склалося у машинобудуванні, де обсяг капітальних вкладень скоротився до 7 % від рівня 1991 р. Зазначена ситуація ускладнюється інерційно-екстенсивним характером промислового відтворення з однобічним акцентом на базові галузі: переважного розвитку набули галузі сировинного спрямування та первинної переробки. Негативну роль у відтворювальному процесі відіграє не лише існуюча галузева структура інвестицій, а й вікова структура нагромадженого капіталу. Знос основного капіталу в деяких галузях вітчизняної економіки досяг критичного рівня і не компенсується новими капітальними вкладеннями.
Протягом останнього десятиліття в Україні відбувається скорочення обсягів інвестиційної діяльності за всіма джерелами інвестування. Однак падіння обсягів інвестування – це лише частина інвестиційної проблеми. Адже процеси оновлення та зростання економіки визначаються не лише розмірами інвестицій та темпами їх здійснення, а й їх структурою та якістю.
Як показує дослідження, спад інвестиційної активності в Україні загрожує інвестиційній безпеці держави і є наслідком формування несприятливого інвестиційного клімату в її економічному середовищі. Інвестиційний клімат, що склався на сьогодні у вітчизняній економіці, продовжує стримувати розвиток інвестиційної діяльності в країні насамперед тому, що потреба народного господарства в інвестиціях й досі з технологічної не трансформувалася в економічну.
Недоінвестування реального сектора економіки України потребує визначення потенційних інвестиційних джерел та створення умов для їх трансформації в реальні. Потенційні джерела інвестицій на макрорівні можна розподілити на зовнішні (іноземні) та внутрішні (національні). Останні формуються за рахунок національних заощаджень – доходів держави, підприємств, населення, не використаних на поточне споживання. Економічний зміст зовнішніх або іноземних інвестицій полягає в тому, що вони, як правило, є результатом заощаджень, здійснених в інших державах. На мікрорівні (на рівні підприємства) потенційні джерела інвестиційних ресурсів (з організаційно-фінансової точки зору) можуть формуватися за рахунок власних (внутрішні джерела), позичених і залучених (зовнішні джерела) коштів.
У розділі 2 “Джерела зростання інвестицій в національній економіці України” проведено ґрунтовний аналіз формування джерел інвестування та підвищення їх ефективності в оновленні виробництва і забезпеченні економічного зростання.
Визначальною складовою національних заощаджень є заощадження суб’єктів господарювання. Останні належать до традиційних джерел інвестування і складаються з амортизаційних відрахувань та прибутку підприємств.
Амортизаційні відрахування підприємств є одним із основних джерел інвестування, роль яких у відтворювальному процесі постійно зростає, бо це об’єктивна тенденція, викликана зростанням виробничого потенціалу. Адже чим більший обсяг основного капіталу, тим більше коштів необхідно для щорічного його відшкодування. Проте амортизаційні кошти поступово втрачають свою роль: від стабільних 60 % у 80 –ті роки вони скоротилися до 15 % у середині 90-х років, що було пов’язано із заниженням реальної вартості основного капіталу, неповною і несистематичною його індексацією, направленням амортизаційних відрахувань до державного бюджету, введенням понижуючих коефіцієнтів.
Тому з 1 липня 1997 р. був введений новий порядок визначення і нарахування амортизації, в якому зроблений перехід від економічної концепції, що діяла в директивній економіці, до функціонування двох концепцій – економічної і податкової.
Нині економічна концепція менше цікавить державу, об’єктом її уваги стала переважно амортизація податкова.
В Україні відбувся повний відрив нарахування амортизації від реального зношування активів у конкретних умовах їх експлуатації.
Головний недолік нової системи амортизації полягає в її антиінвестиційній спрямованості. Недоліками діючої системи амортизації є також відсутність гнучкості у застосуванні методів амортизації (підприємствам нав’язали прискорену амортизацію), затвердження єдиного механізму списання вартості основного капіталу для всіх підприємств без врахування їх специфіки, невиправданий розподіл основного капіталу на три групи, різний порядок обліку основного капіталу за групами основного капіталу.
Не зміцнюють інвестиційну спрямованість амортизації жорсткі обмеження, покладені на використання прискорених методів амортизації чинним законодавством. В цих методах зацікавлені головним чином стабільно працюючі підприємства, які активно здійснюють інвестування за рахунок внутрішніх і залучених джерел фінансування. Разом із тим для підприємств, які не адаптувалися до ринкових умов і мають складний фінансовий стан, доцільно застосовувати прямолінійне нарахування амортизації. Прискорена амортизація в таких умовах стає невигідною для підприємства.
Критичний аналіз діючої системи амортизації свідчить про необхідність її подальшого вдосконалення. Система амортизації, яка міститься в стандарті бухгалтерського обліку №7 (СБО 7) “Основні засоби”, має певні переваги, а також недоліки, що перейшли з попередньої системи та новостворені.
Перевагою системи амортизації (СБО 7) насамперед є те, що нині підприємствам надано право вибирати будь-який метод нарахування амортизації з п’яти запропонованих у стандарті: прямолінійний, виробничий, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний. Три останніх є методами прискореної амортизації.
Діюча в Україні система амортизації не відповідає вимогам структурної перебудови економіки. Вона веде не до збільшення, а до скорочення амортизаційних ресурсів в цілому і, зокрема амортизаційних ресурсів, спрямованих на інвестиційні цілі.
Для підвищення ролі амортизації в інвестиційному процесі необхідна подальша амортизаційна реформа, яка б сприяла економічному зростанню.
Основне місце у складі внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів підприємства належить прибутку, що залишається в його розпорядженні: він формує переважну частину його власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, а, відповідно, і зростання ринкової вартості підприємства.
Прибуток є джерелом фінансових ресурсів на макро- і мікрорівнях і тому відображає суперечності між державними інтересами, що спрямовані на успішне розв’язання фіскально-розподільчих завдань, та розвитком виробничої сфери, яка, насамперед, представляє інтереси безпосередніх учасників виробничого процесу – суб’єктів господарювання і конкретних громадян.
Прибуток як важлива категорія ринкових відносин виконує такі функції: характеризує економічний ефект, отриманий в результаті діяльності підприємства (відображає кінцевий фінансовий результат), визначає можливості підприємницьких структур у задоволенні потреб розширеного відтворення (відтворювальна функція), є одним з джерел формування бюджетів різних рівнів.
На сьогодні прибуток як джерело інвестицій (на макроекономічному рівні) в країні практично не використовується. Його спрямовують у масштабах всієї економіки на поповнення оборотного капіталу та на інші цілі, а не на нагромадження основного капіталу.
Вітчизняна економіка нині є низькоприбутковою. Більше того, її прибутковість падає, а натомість зростає збитковість, що негативно впливає на розвиток інвестиційної діяльності в країні. Низькі показники прибутку та рентабельності здебільшого пов’язані з погіршенням фінансового стану вітчизняних підприємств, що обумовлено загальною економічною кризою та зростанням витрат виробництва. Протягом останніх років в Україні катастрофічно загрозливими темпами зростає частка збиткових підприємств в загальній кількості функціонуючих суб’єктів господарювання (у 1995 р. вона становила 22 %, а у 1999 р. – 56%).
Підприємства як основна ланка мікрорівня економіки України зазнали найбільш суттєвого впливу з боку інфляції. В умовах високої інфляції вони насамперед намагалися розв’язувати короткострокові тактичні завдання, результатом чого стало зниження їх сукупного попиту на інвестиційні товари.
На сьогодні прибуток є джерелом самофінансування інвестицій лише на окремих високорентабельних підприємствах. За нинішніх умов неефективної податкової системи, масової збитковості виробництва і масових неплатежів прибуток як джерело інвестицій у країні в цілому є набагато меншим порівняно з амортизаційним фондом. Лише з підвищенням рентабельності виробництва роль прибутку як інвестиційного джерела зростатиме.
Масштабні структурні перетворення у вітчизняній економіці неможливі без відповідного фінансового забезпечення, що в умовах диверсифікації джерел мобілізації інвестиційних ресурсів обумовлює неминуче підвищення ролі банківських установ як безпосередніх учасників здійснюваних перетворень. Однак це можливо лише за умови суттєвої переорієнтації банківської діяльності з переважно короткострокових операцій на фінансовому ринку на кредитування реального сектора економіки. Адже кредит в умовах ринкових відносин в значній мірі забезпечує структурні перетворення та економічне зростання підприємств, що мають реальні програми виходу з кризового стану, здійснюють випуск конкурентоспроможної продукції як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринків.
Активне кредитування банками того чи іншого виробництва є своєрідним показником стану справ у відповідній галузі економіки. За підсумками 1996-1999 рр. виробнича діяльність понад половини підприємств України була збитковою, а переважна їх кількість мала прострочену заборгованість. За таких умов не кожен банк готовий і спроможний ефективно здійснювати надзвичайно ризиковані кредитні операції, що позначається на показниках обсягу та структурі кредитної діяльності банківського сектора в цілому.
Підвищена фінансова нестабільність суб’єктів реального сектора економіки та пов’язані з цим високі ризики вкладень суттєво послаблюють зацікавленість банків у довгострокових інвестиціях. Водночас вони відчувають труднощі при розміщенні своїх активів. Така ситуація вказує на наявність суперечностей між тенденціями розвитку банківської системи та реального сектора.
Низька інвестиційна активність вітчизняних банківських установ також пов’язана з тим, що фінансовий потенціал більшості з них є недостатнім для інвестиційного забезпечення великих проектів та програм. Лише великі стійкі банки можуть витримувати тривале вилучення значної частини своїх активів в умовах виробничого інвестування. Зростання ж частки довгострокових кредитів певною мірою стримується особливістю структури банківських пасивів : власні кошти банків порівняно невеликі, а залучені мають переважно короткостроковий характер.
У 1991 – 1999 рр. кредитна діяльність вітчизняних банків, незважаючи на нарощування абсолютних обсягів, характеризувалася різким зниженням темпів зростання залишків заборгованості. Протягом 90-х рр. простежувалася чітка тенденція до уповільнення темпів зростання загальних залишків заборгованості (1992 р. – у 28 разів, 1993 р. – у 15 разів, 1994 р. – у 4 рази, 1995 р. – у 2,6 рази, 1996 і 1997 рр. – у 1,3 рази, 1998 р. – у 1,2 рази, 1999 р. – у 1,3 рази). При цьому частка кредитів, виданих комерційними банками суб’єктам господарювання, у загальному обсязі наданих усіма банками України кредитів теж мала тенденцію до зниження – з 65,5 % у 1991 р. до 54,1 % у 1999 р.
Однак протягом 1991 – 1999 рр. в структурі банківського кредитування народного господарства України відбулися також певні позитивні зміни, зокрема зросла частка довгострокових кредитів в загальному обсязі наданих кредитів суб’єктам господарювання. Але їх вплив на реформування національної економіки, реструктуризацію промисловості є, на жаль маловідчутним, адже в грошовому вираженні це зростання є мізерним, воно не в змозі активізувати інвестиційну діяльність в країні. Це свідчить про те, що банківський кредит в Україні досі не став широковикористовуваним інвестиційним ресурсом.
В умовах, коли ринок довгострокових банківських кредитів майже не виконує своїх функцій, порятунком для вітчизняної економіки, яка конче потребує інвестицій, можуть стати інші фінансові інструменти, що досі в Україні застосовувалися у незначних обсягах. Одним з найперспективніших з них є лізинг.
Лізинг є найбільш придатним фінансовим інструментом для інвестування під час перехідного періоду, зокрема в умовах глибокої і масштабної структурної перебудови економіки.
В основі лізингу лежить ідея: для того, щоб одержувати прибуток на новому обладнанні, зовсім не обов’язково бути його власником, достатньо мати право на його використання. Тому ця форма інвестицій дає можливість підприємствам швидше оновлювати матеріально-технічну базу, користуватися новою технікою та передовою технологією, випробовувати нову техніку, покривати сезонні потреби у спеціальних технічних засобах на час фактичної їх експлуатації.
Нині в Україні є не лише передумови для швидкого розвитку лізингу, а й гостра потреба у його впровадженні. Адже основний капітал на вітчизняних підприємствах спрацьований, на ньому практично неможливо швидко і якісно виготовляти конкурентоспроможну продукцію. Основою діяльності вітчизняних лізингових компаній, за умов їх підтримки з боку держави, повинен стати фінансовий лізинг.
Однак нині обсяги лізингового бізнесу в Україні залишаються незначними. Розвиток економіки України в значній мірі залежить від обсягів її інвестування, яке може здійснюватися за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел інвестиційних ресурсів. За роки економічної кризи обсяги внутрішніх ресурсів в країні різко скоротилися, що призвело до покладання великих надій на іноземні інвестиції. Однак останні, всупереч очікуванням, поки що не відіграють важливої ролі у фінансуванні структурної перебудови національної економіки. Аналіз обсягів надходження прямих іноземних інвестицій в Україну за 1995 – 1999 рр. показує, що вони здійснювалися у незначних обсягах, а це свідчить про хибність сподівань на їх активність на початковому етапі реформування вітчизняної економіки.
На сьогодні обсяги іноземних інвестицій не відповідають реальним потребам економіки України. В галузевому розрізі іноземні інвестиції зосереджуються в галузях, які забезпечують гарантований швидкий прибуток завдяки високій оборотності капіталу.
Залучення іноземних інвестицій в економіку України багато в чому залежить від стану її інвестиційного середовища, який визначається дією багатьох факторів. Іноземні інвестори серед основних перешкод їх діяльності в Україні називають: законодавчу нестабільність, незадовільний стан транспортної інфраструктури і телекомунікаційної системи, непослідовність дій уряду при виконанні взятих на себе зобов’язань, часто неправомірне втручання місцевих органів влади в діяльність інвесторів, високий рівень корупції, особливо в органах, що здійснюють контрольні функції на місцях та видають необхідні дозволи, нерозвиненість фондового ринку.
Активізація іноземного інвестування є наслідком пожвавлення вітчизняної економіки та появи позитивних тенденцій у відродженні виробництва, а це означає, що зростання рівня капіталоутворення в Україні має відбуватися насамперед за рахунок національних заощаджень, завдяки активізації процесу їх конвертації в інвестиції. Іноземні ж кошти, незважаючи на їх важливу роль в інвестиційному процесі, мають другорядне значення, бо вони надходитимуть у вітчизняну економіку лише за умов досягнення останньою певної макроекономічної стабільності та зростання виробництва.
ВИСНОВКИ
У дисертації зроблено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми щодо активізації інвестиційної діяльності в Україні. Результати проведеного дисертаційного дослідження дають можливість зробити такі висновки і пропозиції:
1. Доведено, що в широкому розумінні інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою наступного його зростання. Однак інвестиції – це не просто технічний процес, а широке коло економічних відносин, що охоплюють сфери виробництва та обміну. Інвестиції як економічна категорія представляють собою складну систему зв’язків і відносин з приводу вкладання капіталу з метою його збереження та примноження, отримання прибутку і досягнення максимального соціального ефекту.
2. Пропонується класифікація інвестицій за такими ознаками: за об’єктами вкладення коштів, за строками інвестування, за характером участі в інвестуванні, за формами власності інвестицій, за джерелами фінансування, за ступенем ризику та регіональною ознакою. При цьому основною ознакою класифікації інвестицій є перша, яка передбачає їх поділ на реальні та фінансові. Виділення у вітчизняному законодавстві, крім реальних і фінансових інвестицій, ще й реінвестицій є неправомірним, оскільки останні не належать до форм інвестицій, тому що вони характеризують не об’єкт вкладення коштів, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій.
3. Дослідження затяжної інвестиційної кризи в Україні показує, що для виходу з неї потрібні масштабні інвестиції, які дозволять не лише зупинити спад економіки і пожвавити виробництво, а й створити умови для проведення глибокої структурної перебудови народного господарства країни, здійснити оновлення основного капіталу. Для цього визначені потенційні інвестиційні джерела як на макро, - так і на мікрорівні. На макрорівні їх можна розподілити на внутрішні (національні) та зовнішні (іноземні), а на мікрорівні (на рівні підприємства) вони можуть формуватися за рахунок власних (внутрішні джерела), позичених і залучених (зовнішні джерела) коштів.
4. Встановлено, що амортизаційні відрахування підприємств є одним з основних джерел інвестування, але їх роль у відтворювальному процесі за останні роки значно зменшилася. Вони не забезпечують навіть простого відтворення основного капіталу. Фактично відбулося руйнування амортизаційної системи. Не сприяє зміцненню інвестиційної спрямованості амортизації діюча система амортизації, яка була введена з 1 липня 1997 р. В ній відбувся повний відрив нарахування амортизації від реального зношування основного капіталу. Доведено, що діюча в Україні система амортизації веде не до збільшення, а до скорочення амортизаційних ресурсів в цілому і, зокрема, амортизаційних ресурсів, спрямованих на інвестиційні цілі. Для підвищення ролі амортизації в інвестиційному процесі необхідна подальша амортизаційна реформа, яка б сприяла економічному зростанню.
5. Підкреслено, що основне місце у складі внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів підприємства належить прибутку, який залишається в його розпорядженні. Однак нині вітчизняна економіка є низькоприбутковою. Більше того, її прибутковість падає, а натомість зростає збитковість, що негативно впливає на розвиток інвестиційної діяльності в країні. Показано, що за нинішніх умов господарювання прибуток як джерело інвестицій в країні в цілому є набагато меншим порівняно з амортизаційним фондом. Тому проблема формування і ефективного розподілу прибутку залишається найбільш актуальною і потребує вирішення для забезпечення самофінансування підприємств.
6. Обґрунтовано, що структурні перетворення у вітчизняній економіці потребують суттєвої переорієнтації банківської діяльності з переважно короткострокових операцій на кредитування реального сектора економіки. Але підвищена фінансова
