НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ПРОМИСЛОВОСТІ
УДК 658.562.6.018
Чернега Оксана Богданівна
УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ
В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ
Спеціальність 08.06.01 – Економіка підприємства
і організація виробництва
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора економічних наук
Донецьк – 2001
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано в Інституті економіки промисловості НАН України (м. Донецьк).
Науковий консультант – доктор економічних наук, професор
Поклонський Федір Юхимович, Інститут економіки промисловості
НАН України, провідний науковий співробітник відділу економічних проблем охорони праці
Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор
Савельєв Євген Васильович, Тернопільська державна академія народного господарства Міністерства освіти і науки України
(м. Тернопіль), завідувач кафедри міжнародної економіки, фінансово-кредитних відносин і маркетингу
доктор економічних наук, професор
Орлов Олівер Олексійович, Технологічний університет Поділля Міністерства освіти і науки України (м. Хмельницький), завідувач кафедри економіки та менеджменту
доктор економічних наук, професор
Акмаєв Анатолій Ісайович, Донбаський гірничо-металургійний інститут Міністерства освіти і науки України (м. Алчевськ), завідувач кафедри економіки та управління
Провідна установа – Національна гірнича академія України Міністерства освіти і науки України (м. Дніпропетровськ), кафедра менеджменту
Захист відбудеться 21 червня 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.151.01 в Інституті економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, Донецьк, вул. Університетська, 77.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, Донецьк, вул. Університетська, 77.
Автореферат розісланий 20.05. 2001 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.М. Кузьменко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Критична ситуація в економіці України, яка склалася в останнє десятиріччя, поки що не переборена. І хоча в 2000 р. спостерігалось суттєве зростання обсягів виробництва в промисловості, неможливо впевнено констатувати, що ці зміни стійкі, тривалі, носять необоротний характер. Пошук шляхів і методів виходу з економічної кризи продовжується на тлі невиправдано низької конкурентоспроможності національної економіки. Згідно з даними експертів Всесвітнього економічного форуму Україна посідала у 1999 р. 59 місце за рівнем конкурентоспроможності серед 60 країн, на частку яких припадає більше 95% світового виробництва, торгівлі і нових капіталовкладень. І з того часу ситуація принципово не змінилася.
Уповільнений розвиток світової економіки в 90-ті роки (темп приросту глобального валового продукту в 1991-1995 рр. знизився до 2,7%, а в 1998 р. склав лише 1,8%), викликаний структурними і кон’юнктурними коливаннями, загострення конкуренції, часткове завантаження потужностей в промисловості розвинутих країн світу, стартовий стан економіки України при переході до ринкових відносин, відсутність досвіду управління в умовах конкуренції ускладнюють адаптацію українських товаровиробників до вимог світового ринку. Однією з найголовніших проблем залишається низька конкурентоспроможність вітчизняних підприємств. Її радикальне підвищення потребує розвитку державних важелів впливу на економіку та реорганізацію механізмів управління на кожному виробництві.
Радянські економісти в своїх дослідженнях неодноразово порушували проблеми конкурентоспроможності. Але в силу ідеологічних настанов, які не дозволяли об’єктивно оцінювати конкурентоспроможність підприємств і держави в цілому, головна увага приділялася розв’язуванню задач оцінки конкурентоспроможності продукції та створення умов для її підвищення. Визначати конкурентоспроможність підприємств і розробляти механізми удосконалення управління в умовах концептуального монополізму (обумовленого надмірною спеціалізацією й усуненням паралелізму), централізованого директивного господарювання і товарного дефіциту було досить важко.
В останнє десятиріччя, що пройшло під знаком переходу до ринкових методів господарювання, з’явилися грунтовні роботи вітчизняних економістів, присвячені питанням управління підприємством в умовах конкуренції. Ряд теоретичних і прикладних проблем уже знайшли своє вирішення. Однак зберігається суттєвий дефіцит досліджень, в яких проблеми вдосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством розглядаються як перманентний процес, який дозволяє впливати на чинники, що формують стійку конкурентоспроможність продукції і виробничої системи в динамічному середовищі. Розробка цілісної концепції цього вдосконалення – важливе завдання, вирішення якого є підгрунтям успіху вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому ринках, підвищення ефективності економічної системи в цілому. Указане і визначило необхідність і актуальність дисертаційного дослідження.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в Інституті економіки промисловості НАН України (м. Донецьк) у відповідності з планами науково-дослідних робіт за темою “Науково-методичні основи забезпечення пропорційного розвитку промислових комплексів регіону” (1997–2000 рр., номер державної реєстрації 0198V005736). Автором досліджено і розроблено теоретичні і методичні підходи щодо удосконалення механізмів управління якістю на підприємствах регіону.
Дисертаційна робота також базується на результатах досліджень, виконаних на кафедрі “Організація виробництва” Донецького державного технічного університету Міністерства освіти і науки України відповідно до теми “Удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством” (1999-2002 рр., номер державної реєстрації Н–20-99). Автором виконано аналіз особливостей формування системи виробничого менеджменту на підприємствах Донецької області та розроблено напрями її удосконалення.
Мета і задачі дослідження. Мета роботи – наукове обгрунтування концепції удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством в умовах конкуренції і розробка методичних і організаційних аспектів підвищення його конкурентоспроможності у динамічному середовищі.
Для досягнення поставленої мети були вирішені такі теоретичні, методичні і практичні задачі:
встановлено періоди розвитку конкурентної боротьби суб’єктів господарювання і виконано аналіз конкурентоспроможності як соціально-економічної категорії;
проаналізовано основні закономірності розвитку і глобалізації світового ринку;
досліджено особливості інтеграції промислових підприємств України в систему міжнародного поділу праці, виявлено основні проблеми у проходженні адаптаційних процесів;
оцінено вплив державної економічної політики на рівень конкуренто-
спроможності економічних агентів;
проаналізовано основні елементи діючого організаційно-економічного механізму управління підприємством, а саме організаційні структури управління, процеси управління якістю продукції і витратами на її виробництво;
досліджено особливості розробки стратегії господарської діяльності підприємства, підходи до забезпечення екологічної безпеки процесів і продукції;
визначено можливості і встановлено чинники удосконалення організацій-но-економічного механізму управління підприємством;
установлено особливості формування організаційної культури на підприємствах України та її вплив на розвиток виробничих відносин, запропоновано шляхи вдосконалення організаційного клімату;
проаналізовано еволюційні етапи розвитку організаційних структур управління підприємствами і розроблено алгоритм удосконалення діючих структур управління і принципів організації виробничих процесів;
досліджено еволюцію, принципи і методи управління якістю продукції у вітчизняній і зарубіжній практиці;
обгрунтовано пропозиції щодо розвитку системи управління якістю продукції на промисловому підприємстві, підготовки до сертифікації на відповідність міжнародним стандартам, а також практичні рекомендації з післясертифікаційного розвитку;
розроблено методичні рекомендації по удосконаленню системи управління витратами на виробництво продукції;
виконано класифікацію часових параметрів діяльності виробничої системи та запропоновано основні методи їх оптимізації;
встановлено напрями розвитку системи екологічного менеджменту.
Об'єкт дослідження – процеси управління промисловими підприємствами в умовах конкуренції, а також сукупність теоретичних, методологічних і практичних проблем організації сучасного виробництва.
Предмет дослідження – теоретичні і прикладні аспекти удосконалення організаційно-економічного механізму управління середніми і великими підприємствами України, націленого на підвищення їх конкурентоспроможності .
Методи дослідження. У процесі формування методологічних основ оцінки системи управління підприємством в умовах конкуренції використовувались методи економічного аналізу і синтезу, вибіркового обстеження, експертної оцінки; при розгляді концептуальних основ державної політики в сфері конкурентоспроможності підприємств – методи статистичного аналізу економічних показників та графічного моделювання; при розробці концепції удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством – методи аналогів, сценаріїв, експертної оцінки, інтерв'ювання, вибіркового обстеження; при розгляді проблем реформування організаційних структур управління підприємствами та розвитку систем управління якістю продукції - методи екстраполяції, процесного аналізу, організаційного й інформаційного моделювання; при дослідженні напрямків удосконалення системи управління конкурентоспроможністю продукції – економіко-математичні і програмно-цільові методи.
Наукова новизна одержаних результатів. У результаті дослідження науково обгрунтовано нову цілісну концепцію перманентного удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством, що передбачає налагодження його основних елементів на досягнення високої конкурентоспроможності соціотехнічної системи шляхом випуску продукції, яка повністю задовольняє споживачів.
У ході досліджень були одержані такі нові наукові результати:
сформульовано організаційно-економічні особливості конкурентоспроможного підприємства, серед яких: націленість на задоволення потреб споживачів та їх свідоме формування; основа виробничого планування – синхронізація попиту і пропозиції; використання ресурсозберігаючих і адаптивних технологій та устаткування; розвинуті субпідрядні відносини; горизонтальна операційна координація; “нуль дефектів”; постійні безперервні поліпшення процесів і продуктів;
запропоновано принцип оцінки конкурентоспроможності економічних систем, що виражає соціальний характер цієї категорії і враховує відмінні характеристики об'єкту певного рівня, відповідно з ним на рівні держави узагальнюючий показник конкурентоспроможності – рівень життя населення; на рівні підприємства – соціально-економічні параметри діяльності (частка продажів на внутрішньому і зовнішньому ринках, динаміка обсягів продажів і прибутку, рентабельність, рівень доходів робітників і власників, безпека праці);
виявлено зовнішні фактори, що впливають на рівень конкурентоспроможності підприємства, серед яких виділено локальний (близький) і глобальний (далекий) рівні; на локальному (близькому) рівні визначальну роль відіграють: політична, соціальна і законодавча стабільність; можливість довгострокового планування ділової активності; державна політика у сфері освіти, науки, інвестування, підтримки інновацій; на глобальному (далекому) рівні – відкритість ринків ресурсів і збуту;
встановлено, що класичні парадигми управління, які передбачали створення ефективної виробничої системи шляхом максимального поділу праці персоналу, в сучасних умовах відроджуються у новій якості - поділу процесів між підприємствами на принципах спеціалізації, що грунтуються на порівняльних перевагах; тепер вони використовуються з метою підвищення конкурентоспроможності при формуванні сітьових організаційних структур, транснаціональних корпорацій, впровадженні малогрупової організації праці;
обгрунтовано, що створення довгострокової конкурентної переваги підприємства можливо внаслідок досягнення ключових компетенцій в продукції на підставі специфічного поєднання показників: якість, ціна, часові й екологічні характеристики, яке конкурентам важко відтворити одночасно;
встановлено, що національний менеджмент повинен засновуватися на особливостях національної ідеології і морально-культурних цінностей суспільства та об’єднувати риси азіатської ділової етики з англосаксонською моделлю менеджменту на підставі досягнення консенсусу між прагненням співробітників до індивідуалізму і здібністю до колективної праці, що має забезпечуватися використанням малогрупової організації виробництва і розвитком (в межах, що контролюються) міжособистісної конкуренції;
доведено, що стійкою конкурентною перевагою і об’єктом управління є організаційна культура, яка ґрунтується на загальнолюдських цінностях з урахуванням особливостей і менталітету взаємодії даної групи людей; вона є базисом організаційної структури управління підприємством, визначає стиль і методи менеджменту, формує імідж виробника;
обгрунтовано, що необхідність вдосконалення організації виробничих процесів обумовлюється зміною ринкових вимог і націленістю на індивідуалізацію попиту; досягненнями науково-технічного прогресу, які дозволяють в межах однієї виробничої системи на базі блочно-модульного способу виробництва і використання уніфікованих і стандартизованих вузлів випускати широкий спектр модифікованої продукції; розвитком особистості робітника, яка формує підвищені вимоги до процесів праці;
доведено, що підвищення гнучкості організаційної структури управління підприємством і посилення відповідальності і зацікавленості персоналу передбачає: виділення самостійних госпрозрахункових підрозділів (для підприємств вторинного сектору економіки) із збереженням вертикально інтегрованими процесів розробки стратегії й управління фінансами, а горизонтально інтегрованими – маркетингу, досліджень, виробництва, постачання, збуту; розвиток коопераційних зв’язків у випадку недоцільності виконання певних виробничих функцій в мережах підприємства; формування стратегічних альянсів;
встановлено, що розвиток підходів до управління якістю продукції з метою забезпечення такого її рівня, якого вимагає замовник, засновується на використанні як зовнішніх стандартів, так і внутрішніх, що формуються самим колективом і засновані на власних знаннях, досвіді, груповій праці та партнерстві;
розроблено класифікацію і методи оптимізації таких часових параметрів господарських процесів, як: строки платежів та постачання продукції, тривалість виробничих та інвестиційних циклів, терміни виходу на ринок з новою продукцією, швидкість прийняття управлінських рішень і адаптації до зміни зовнішнього середовища;
запропоновано концептуальні положення розвитку екологічного менеджменту, що ґрунтуються на переважно ринкових стимулах і передбачають використання як інформаційної бази даних екологічного обліку, побудованого на визнаних бухгалтерських принципах.
Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці пропозицій по вдосконаленню організаційно-економічного механізму управління промисловим підприємством. Рекомендації щодо здійснення перебудови організаційної структури управління підприємством і створення сучасної системи управління конкурентоспроможністю продукції сприяють зростанню ефективності діяльності вітчизняних товаровиробників.
Використання методичних підходів, спрямованих на стимулювання підвищення якості продукції на державному і регіональному рівнях шляхом розробки спеціальних програм її підтримки і впровадження премій за якість, є одним із відправних моментів зростання конкурентоспроможності підприємств України.
Результати досліджень знайшли відображення у ряді матеріалів, направлених органам державного управління. Серед них: доповідна записка Міністерству палива та енергетики України “Особливості дотування вугільної промисловості і напрямки удосконалення держпідтримки”, матеріали якої використовуються при розробці стратегії розвитку вугільної промисловості (лист від
13 квітня 2000 р. №05/30-506); наукова доповідь Державному комітету України з питань регуляторної політики і розвитку підприємництва “Механізм формування системи якості на підприємствах України”, 2000 р.
Практичні рекомендації по вдосконаленню організаційно-економічного механізму управління підприємством в умовах конкуренції були використані Сніжнянським машинобудівним заводом (лист від 3 лютого 2000 р. №01-384), ВАТ “Силур” (лист від 28 грудня 1999 р. № 03-576), ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод” (лист від 11 січня 2000 р. №01-112), Донецькою філією українсько-латвійського товариства “Автоінвестстрой” (лист від 20 лютого 2000 р. №29).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є особисто виконаною науковою працею, в якій викладено авторський підхід до вирішення наукової проблеми підвищення ефективності управління підприємством в умовах конкуренції. Внесок автора в колективні опубліковані роботи конкретизовано в списку публікацій.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і одержані результати досліджень обговорювались на регіональній науково-практичній конференції “Стратегия управления социально-экономическим развитием региона на период до 2010 года (Донецкая область - 2010)” (Донецьк, 1999 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми та перспективи розвитку економіки України в умовах ринкової трансформації” (Дніпропетровськ, 1999 р.); міжнародній науковій конференції “Проблеми теорії і практики становлення соціально орієнтованої ринкової економіки” (Харків, 1999 р.); міжнародному науково-практичному семінарі “Специальные экономические зоны и их влияние на социально-экономическое развитие региона” (Донецьк, 1998 р.).
Публікації. За результатами виконаних досліджень опубліковано 44 наукові роботи (з них 3 індивідуальні монографії) загальним обсягом 96 д. а., з яких автору належить 53 д. а.
Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, 6 розділів і висновків, викладених на 377 сторінках, списку використаних джерел, який містить 298 найменувань, 28 рисунків і 59 таблиць, 1 додатка.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Розділ 1. Методологічні основи оцінки системи управління підприємством в умовах конкуренції. Промислове підприємство – основний ланцюг і найважливіший складовий елемент господарства кожної держави, який дозволяє забезпечити її економічну і політичну безпеку, обумовлює рівень життя населення і сприяє його підвищенню. Ринкова економіка передбачає, що головною рушійною силою розвитку підприємств є конкуренція. Суперництво на ринку, активна позиція товаровиробників виступають як прогресивні сили, що задають темп перетворенням.
Однією з найбільш повних характеристик результативності економічних процесів і основою для оцінки системи управління в умовах конкуренції є рівень конкурентоспроможності. Він характеризує стан об’єкту дослідження і визначає його місце в ієрархічній системі йому подібних. Трактування поняття конкурентоспроможності, чинники, причини і наслідки високого (низького) рівня змінюються залежно від об'єкту аналізу, серед яких виділяють держави, підприємства і продукцію. Але у будь-якому випадку ясно визначено, що конкурентоспроможністю потрібно управляти і застосовувати особливі підходи і методи впливу для досягнення запланованих результатів.
Конкурентоспроможність підприємства – це суб’єктивна і відносна категорія, яка фіксує результати порівнювання виробничих систем і наслідків їх функціонування, тобто оцінює здатність задовольнити потреби на підставі встановлення ринкової привабливості продукції. Значна частка суб’єктивних чинників, що враховуються при визначенні конкурентоспроможності, ускладнює процеси управління, примушує розробляти багатомірні системи впливу на господарську систему, застосовувати аналітичне моделювання ситуації. Організаційно-економічний механізм управління підприємством в ринкових умовах повинен засновуватися на поведінській тракторці поняття “конкуренція” як боротьби за максимальне задоволення споживачів.
Підходи до оцінки чинників конкурентоспроможності змінюються протягом часу. Виконана у роботі періодизація відображає особливості головних історичних етапів конкурентної боротьби. Зокрема, виділено три періоди: домонополістичного, монополістичного і державно-монополістичного, транснаціонального капіталізму.
У період домонополістичного капіталізму рівень конкурентоспроможності економічних систем обумовлювався забезпеченістю факторами виробництва, тобто ресурсним потенціалом держави, а основним методом конкурентної боротьби виступала цінова конкуренція.
У період монополістичного і державно-монополістичного капіталізму він визначався можливістю залучення інвестиційних ресурсів із збереженням цінової конкуренції як головного інструменту боротьби за покупця.
Сучасний етап транснаціонального капіталізму – це період інноваційної конкуренції, заснованої на створенні і використанні знань. Головним методом досягнення ключових компетенцій є застосування наукоємних технологій. Сучасна конкуренція передбачає поєднання цінового суперництва в рамках існуючих стандартних технологій з неціновою конкуренцією, яка базується на використанні новітніх технологій, сировини і матеріалів, методів управління та організації виробництва, що дозволяють диференціювати продукцію і наближати її до індивідуальних потреб.
Виконане дослідження показало, що:
рівень конкурентоспроможності держави як економічної системи характеризує положення, яке займає країна у світовій економіці і міжнародному поділі праці, він визначається конкурентоспроможністю окремих організацій, що виробляють товари чи надають послуги, та базується на сукупності створених і підтриманих владою умов для вдосконалення виробничих відносин і продуктивних сил; як соціально-політичної системи - характеризує рівень привабливості держави для людини на підставі особистої оцінки якості життя, системи соціально-культурних і духовних цінностей, що панують у суспільстві, можливостей інтелектуального і фізичного розвитку;
конкурентоспроможні підприємства укріплюють позиції держави і
повинні розглядатися як пріоритетні об'єкти її промислової політики;
держава в сучасних умовах має можливість посилювати свій вплив на рівень конкурентоспроможності виробників, тому що здатна стимулювати розвиток, оперуючи головним важелем – підтримкою фундаментальних і прикладних досліджень та надаючи імпульс до оволодіння досягненнями НТП;
конкурентоспроможність підприємства вимірює здатність задовольняти попит певних груп споживачів при умові забезпечення достатнього для нормального інтелектуального і фізичного розвитку рівня заробітної плати співробітників; її слід визнати високою, якщо підприємство досягає балансу між достатньою дохідністю активів і вкладеннями в інноваційні проекти, бере участь у вирішенні соціальних проблем.
Протягом багатьох століть держава відігравала суттєву, а в деяких випадках головну роль у формуванні рівня конкурентоспроможності товаровиробників. Розвиток постіндустріальної світової економіки, коли визначальними чинниками виступають інноваційні переваги, приводить до поступової трансформації державних функцій. Можливості держави у регулюванні господарських процесів, у підтримці високого рівня конкурентоспроможності національних підприємств скорочуються пропорційно зростанню мобільності капіталу, ресурсів, інформації. Історія інтернаціоналізації економіки налічує декілька століть, але тільки у кінці ХХ цей процес створення безмежного соціально-економічного простору, який одержав назву глобалізації, став чітким, яскраво вираженим і активним. Поступово глобалізація замінює конкуренцію між країнами і регіонами на конкуренцію між підприємствами, залучаючи до міжнародного поділу праці широке коло господарюючих суб'єктів, що примушує товаровиробників приділяти особливу увагу удосконаленню системи управління.
Ефективність процесу управління визначається точністю оцінки базисного стану об'єкту і виділення чинників, що чинять вплив на його розвиток. Для визначення взаємозв'язку між чинниками і підсумковими показниками для економічного об'єкту будь-якого рівня запропоновано алгоритм (рис.1).
Рис. 1. Взаємозв’язок між чинниками конкурентоспроможності, конкурентними характеристиками і рівнем конкурентоспроможності
У відповідності із запропонованим алгоритмом були встановлені фактори конкурентоспроможності, конкурентні переваги та оціночні показники конкурентоспроможності підприємства. Серед головних оціночних показників успішності конкурентної боротьби відокремлені: частка у світовому і національному виробництві; динаміка обсягів продажів; норма прибутку на вкладений капітал; рівень оплати праці; виконання соціальних обов’язків перед суспільством. Пропорційне зростання показників свідчить про реальне підвищення конкурентоспроможності. Розрив у темпах зміни соціальних і економічних показників на користь останніх відображає тільки уявне зростання.
Конкурентоспроможність виробників формується під впливом багатьох чинників. Серед них запропоновано виділити два рівня зовнішнього впливу: глобальний і локальний. Глобальний рівень утворює міжнародне оточення, сприятливість якого можна оцінити ступенем відкритості зовнішніх ринків збуту, можливостями одержання відсутніх ресурсів, у тому числі технологічних, фінансових, інтелектуальних.
Локальний рівень формується соціально-економічним середовищем у державі, що визначає особливості розвитку бізнесу, а також політичною стабільністю, яка забезпечує ефективність правових, законодавчих і фінансових інститутів. Важливе значення мають також галузеві особливості управління, конкуренції, продукту, споживачів і постачальників.
У результаті дослідження досвіду вітчизняних та зарубіжних підприємств, аналізу статистичної інформації були встановлені внутрішні характеристики виробничої системи, що гарантують високий рівень її конкурентоспроможності. Серед них технологічно-операційні параметри (використання новітніх виробничих і інформаційних технологій, унікальних методів організації виробничих процесів, наявність нових виробничих потужностей, вільний доступ до необхідних ресурсів, вигідне розташування, розвинута інфраструктура) та організаційно-управлінські характеристики (досвід і професіоналізм менеджерів, розвинута система збуту, широкі зв’язки зі споживачами і постачальниками, імідж виробника конкурентоспроможної продукції, здатність виробничої системи перейти від традиційної стратегії прогресу на основі диференціації продукції і зниження витрат до інноваційного розвитку).
Конкурентоспроможність підприємства є функцією певного набору конкурентних характеристик, які оцінюються експертним шляхом і взаємодіють мультиплікативним чином. Набір цих характеристик може бути нескінчено довгим. Ідеальний варіант буде досягнено, якщо
n m
К = f (хq) = П ai / bi П cj / dj = 1.
i=1 j=1
У зв’язку з тим, що важливість параметрів неоднакова для різних категорій показників, потрібно враховувати важливість кожного з них. Тоді
n m n+m
К = f (хq) = П ai / bi П cj / dj П vq / 100 max,
i=1 j=1 q=1
де К – рівень конкурентоспроможності підприємства; хq – q-та конкурентна характеристика; q – кількість конкурентних характеристик (параметрів); аi - коефіцієнт в балах по i - му параметру, що максимізується; bi - максимальний коефіцієнт по i - му параметру; i = 1…n – кількість параметрів, що максимізуються; cj – мінімальний коефіцієнт по j-му параметру, що мінімізується; dj – коефіцієнт в балах по j-му параметру; j = 1…m – кількість параметрів, що мінімізуються; Vq – важливість q-го параметру (q=1…m+n),%.
Між конкурентоспроможністю підприємства і виробленої продукції існує тісний взаємозв'язок. Конкурентоспроможна продукція – необхідна, але недостатня умова конкурентоспроможності підприємства. У той же час конкурентоспроможне підприємство – це виробництво, яке випускає конкурентоспроможну продукцію. В результаті аналізу досліджень, присвячених проблемам конкурентоспроможності продукції, результатів соціологічних опитувань, на підставі теорії споживчої поведінки виявлено, що основними показниками конкурентоспроможності продукції є: якість, ціна, часові й екологічні характеристики. Тому зростання конкурентоспроможності нерозривно пов'язано з утворенням системи управління, націленої на оптимізацію цих параметрів.
Розділ 2. Концептуальні основи розвитку державної політики підвищення конкурентоспроможності підприємств. У сучасному світі для досягнення стійкого економічного зростання і вирішення громадських проблем на підставі підвищення конкурентоспроможності національних товаровиробників держава розробляє і втілює у життя спеціальну економічну політику. Вона побудована на системі пріоритетів, які залежать від типу змішаної економіки і відбивають ступінь державного втручання в господарські процеси. Цю політику запропоновано розглядати у двох напрямах: стимулюючому і захисному. Перший напрям пов’язаний з удосконаленням інституціонального клімату на основі проведення інноваційної, інвестиційної, податкової, грошово-кредитної, конкурентної та інших політик, що мають сприяти розвитку виробництва. Другий напрям державного впливу передбачає тимчасову підтримку, а також захист національних виробників від активних дій зарубіжних конкурентів з метою надання їм можливості пристосуватися до економічних змін і поліпшити найважливіші аспекти діяльності.
Завдання, які стоять перед постсоціалістичними країнами та іншими державами, що здійснюють поточні зміни, різноманітні. Комплекс заходів щодо дерегулювання, макроекономічного поліпшення, удосконалення демократичних засад у розвинутих країнах світу суттєво відрізняється від системної трансформації, в яку втягнено Україну. Спільним для всіх держав є те, що у 90-ті роки рівень конкурентоспроможності товарів і організацій, промислової системи розглядається в контексті національної безпеки. У свою чергу це передбачає реалізацію особливої стратегії, спрямованої на створення умов для зростання конкурентоспроможності товаровиробників.
Проведені дослідження дозволили встановити, що існуючі відмінності в державних стратегіях викликано різнорівневістю завдань, що мають бути вирішені, неоднаковістю конкурентних переваг і інструментів, які використовуються для досягнення запланованих результатів. Стратегія розвинутих країн будується за принципом “і-і”, що забезпечує одночасно і сприяння НТП, і збільшення обсягів фінансування досліджень, і удосконалення освіти, і вирішення соціальних проблем. Стратегія держав з перехідною економікою змушено розроблюється за принципом ”або-або”, тому що фінансовий стан не дозволяє приділити увагу всім сферам, а соціальні гарантії визначаються економічними можливостями країни.
Стратегія зростання конкурентоспроможності підприємств в перехідний період повинна будуватися на детальному аналізі ситуації в промисловості країни. Виконаний аналіз динаміки виробництва та експорту важливіших видів продукції промисловості України дозволив виділити 3 групи галузей за рівнем конкурентоспроможності:
конкурентоспроможні на зовнішньому ринку (металургійна промисловість, частково хімічна, машинобудівна, харчова, галузі воєнно-промислового комплексу), розвиток яких залежить від зовнішньоекономічної стратегії держави, антимонопольної і протекціоністської політики, кон'юнктури ринку;
конкурентоспроможні на внутрішньому ринку (харчова, фармацевтична, металургійна, машинобудівна, будівельних матеріалів), для яких важливе зростання платіжоздатного попиту, контроль над діяльністю природних монополій, тимчасовий зважений протекціонізм;
неконкурентоспроможні на внутрішньому ринку через високий рівень міжнародної конкуренції, слабість суміжних галузей, недовіру споживачів до цієї вітчизняної продукції (технічна продукція для споживчого ринку, ряд підгалузей легкої промисловості), для розвитку яких необхідно здійснювати спеціальні програми відновлення виробництва.
Аналіз обсягів і динаміки ринку наукоємної продукції, реєстрації об’єктів інтелектуальної власності, особливостей державної підтримки підприємств, що впроваджують інновації, розподілу та обсягів фінансування науково-технічних робіт, законотворчої бази в сфері інновацій, діяльності інноваційного фонду України, особливостей створення та впровадження інноваційних проектів в промисловості держави та Донецької області дозволяє стверджувати, що майже всі галузі промисловості України потребують інноваційної та інвестиційної підтримки з боку держави: деякі внаслідок існуючого відставання у науковій сфері і труднощів із втіленням досягнень НТП, що приводить до програшу в технологічній конкуренції, інші в силу необхідності концентрації значних ресурсів (інтелектуальних і фінансових), що не в змозі зробити виробники самостійно (наприклад, високотехнологічні галузі).В силу незначних інновацій і інвестицій у виробництві поки що спостерігається погіршення соціально-економічних показників розвитку держави (рис. 2).
Державна підтримка має находити відбиття у сукупності заходів інституціонального характеру, в першу чергу в сфері наукової та інвестиційної діяльності, а також наданні тимчасової протекції вітчизняним виробникам, під якою розуміється субсидіювання, стимулювання і заходи, які дозволяють захистити виробників від зовнішніх впливів, насамперед від імпорту аналогічної продукції інших країн.
Економічні наслідки субсидіювання галузі промисловості чи окремого товаровиробника відображено на рис.3. Криві DD1 і SS1 є кривими внутрішнього попиту і пропозиції на продукцію, вироб
ництво якої субсидіює держава.
Рис. 2. Індекси соціально-економічних показників розвитку України
(в % до 1994 р.)
Припустимо, що її ціна на зовнішньому ринку складає С2 (розглядається ринок покупця). А в зв’язку з низькою ефективністю виробництва продукції, яке субсидіює держава, внутрішня ціна дорівнює С3. Тоді розмір субсидій складає R (в даному випадку передбачається, що субсидіювання проводиться до рівня світових цін). Площа прямокутника AEQ3Q2 являє собою суму коштів, що залишилися в національній економіці внаслідок збереження виробництва в країні. Площа прямокутника AEFG – розмір державних субсидій. Ефективність субсидіювання визначається співвідношенням площ прямокутників AGFE і AEQ3Q2.
Хоча виробники товару, що субсидіюється, одержують вигоди від стабільної підтримки пропозиції, і з’являється можливість уникнути втрат споживання невигідних для держави товарів-замінників, загалом дія субсидій зменшує ефективність економіки. Трикутник AEF відображає втрати в економіці, оскільки виробництво в захищеній субсидією галузі відволікає на себе ресурси, які б могли використовуватися в інших (незахищених) сферах, що мають більш високу ефективність виробництва.
Як показав розгляд нормативно-правових актів, в Україні використовуються різні види державної підтримки виробників, серед них: пряме субсидіювання; регулювання зовнішньої торгівлі; надання податкових пільг і можливостей одержання кредитів під гарантії держави; особливі принципи підтримки малого і середнього бізнесу та інші. Згідно з статистичною інформацією найбільші кошти в останні роки виділяються на підтримку сільського господарства
Рис. 3. Економічні наслідки субсидіювання
і вугільної промисловості (наприклад, за підсумками 1999 р., понад 80% коштів, що було виділено на підтримку промисловості та енергетики, надійшло на фінансування вугільних підприємств).
Виконаний аналіз механізму державного протекціонізму в Україні як одного з чинників, що сприяє становленню структурної конкурентоспроможності, та зіставлення встановлених особливостей з підходами, які використовуються розвинутими країнами світу і деякими економічними союзами (зокрема ЄС) для підтримки конкурентоспроможності виробників, свідчать про його недосконалість. Переважно здійснюється пряме субсидіювання, деякі галузі стали об’єктом субсидіювання на регулярній основі, контроль за використанням бюджетних коштів недостатньо ефективний, вибір підприємств, що дотуються, слабо обгрунтовано, майже не підтримуються галузі новітніх технологій. Це потребує вдосконалення протекціоністської політики. Серед головних напрямів вдосконалення виділено необхідність здійснювати протекціоністські заходи в рамках промислової політики, а саме, в першу чергу, забезпечити виконання тих державних програм, що віднесені до рангу пріоритетних (в сфері енергозбереження, космічних та інформаційних технологій, охорони навколишнього середовища та інших), і обов’язково встановлювати часові та фінансові обмеження процесів підтримки на етапі розробки основних її положень (наприклад, в Законі “Про надра” обмеження відсутні). Підвищення ефективності протекціоністської політики сприятиме зростанню конкурентоспроможності національних виробників.
Розділ 3. Концепція удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством в умовах конкуренції. XXI століття вже одержало свою назву, його називають століттям новітніх технологій. Як показав аналіз особливостей сучасної конкуренції, перемога підприємств у конкурентній боротьбі буде визначатися лідерством у тій чи іншій технологічній сфері, у переліку яких важливе місце займає менеджмент.
При обгрунтуванні інноваційного характеру процесів управління була використана запропонована Й. Шумпетером класифікація можливих комбінацій ресурсів, що дозволяють підприємству забезпечити у майбутньому значний запас конкурентоспроможності. Серед них: створення нового товару або послуги; створення нового методу виробництва; відкриття нового ринку збуту; використання нового джерела або виду сировини; впровадження нових принципів організації виробництва і діяльності підприємства.
Технологічні інновації через їх дорожнечу, неможливість передбачити віддачу у деяких випадках, значні строки реалізації, а також у зв’язку зі складним фінансовим станом багатьох вітчизняних підприємств стають основою зростання конкурентоспроможності обмеженого кола товаровиробників. Тому ставка на виробничу стратегію, націлену на вдосконалення менеджменту і застосування інноваційних концепцій в управлінні, стає превентивним заходом, що дозволяє зберегти виробничий потенціал і досягти успіху на основі використання “м'яких” факторів конкурентоспроможності, таких як організаційна культура, можливості підприємства у встановленні контактів із споживачами, імідж, кадрова політика, мобільність, соціальна відповідальність.
Зараз вітчизняні виробники знаходяться у складному становищі. Тривалий розвиток в умовах централізовано-директивного господарювання, повільна трансформація економічних відносин, слабість і деформованість ринкових інститутів, низька етика бізнесу та організаційна культура, напружені виробничі відносини, специфічні ринкові вимоги в зв’язку з низьким платіжоспроможним попитом стають серйозним гальмом у процесах адаптації новітніх досягнень і хоча б фрагментарному використанні сучасних управлінських концепцій.
Проведене дослідження історії розвитку менеджменту, особливостей його еволюції та принципів реалізації головних положень в практичній діяльності в різних країнах дозволило обгрунтувати, що сучасне ефективне управління – це синтез європейських і американських теорій і японської управлінської практики. Було встановлено взаємозв'язок базових управлінських теорій із новітніми концепціями, такими як TQM (Total Quality Management – всебічний менеджмент якості), JT (Just in Time – точно в час), Kaizen (непрепинні поліпшення), BRP (Buseness Process Reengineering – реінжиніринг), ETQM (Environmental TQM – всебічний менеджмент якості в сфері охорони навколишнього середовища). На підставі розгляду головних особливостей цих концепцій доведено, що усі вони мають багато спільного у філософії і стратегії втілення, використовуваних інструментах, підкреслюють: головну роль керівництва і важливість його зобов'язань, необхідність участі всього колективу в реалізації наміченого, орієнтацію на замовника, доцільність формування системи управління процесами, обов'язковість постійного вдосконалення. Це частини цілого, основані на ідентичних положеннях, які використовуються на різноманітних підприємствах світу, але в кожному випадку мають національне забарвлення, яке і формує особливості національного менеджменту. Тобто сучасний ефективний менеджмент як процес управління враховує національну специфіку виробничих відносин і рівень розвитку продуктивних сил.
Унікальна своєрідність України, на яку потрібно спиратися при створенні національного менеджменту, полягає в особливостях багатокультурної національної ідеології, що формувалася під впливом православної релігії та тривалого розвитку в межах селянської общини. Їх фундаментальні цінності і переконання чинять важливий, але не завжди оцінюваний вплив на поведінку людей, тому в українському менеджменті можливо досягти консенсусу між прагненням до індивідуалізму і здатністю до колективної праці. Це створює усі передумови для об’єднання рис азіатської ділової етики, що базує розвиток виробництва на підставі спільної діяльності малих груп, члени яких мають високий рівень ціннісно-орієнтаційної єдності, з англосаксонською моделлю менеджменту, яка орієнтується на індивідуальні якості співробітників і міжособистісну конкуренцію. Формування груп співробітників, що мають тісні соціально-психологічні зв’язки, і призначення їх керівниками яскравих лідерів, які прагнуть до підвищення свого соціального статусу, сприятиме досягненню інтересів підприємства. Розвиток подібної системи управління, яка має змогу використовувати всі результати інтернаціоналізації менеджменту, орієнтованого в деяких випадках на особистість, а в деяких - на групи, спирається на обов’язкову перебудову системи підбору і системи навчання кадрів.
В зв’язку з тим, що система менеджменту підпадає під вплив нестабільного зовнішнього середовища, стратегічною задачею управління підприємством в Україні поки що виступає досягнення швидкої окупності вкладень і здійснення одноразових проектів по удосконаленню окремих напрямів виробничої діяльності (тобто переважно використовується англосаксонська модель менеджменту). Але вже зараз потрібно здійснювати перебудову менеджерських підходів, орієнтуючи їх на досягнення сталого довгострокового зростання на підставі удосконалення організаційно-економічного механізму управління на принципах непрепинного поліпшення.
Управління конкурентоспроможністю полягає у цілеспрямованому впливі на чинники, що її формують. Запропонована у роботі концепція перманентного удосконалення організаційно-економічного механізму управління підприємством передбачає розвиток нематеріальних конкурентних переваг: стратегії, організаційної культури і структури управління як чинників, що визначають ефективність виробничих процесів створення продукції та результативність діяльності співробітників, ураховують вплив зовнішніх чинників (рис.4).
На підставі аналізу виробничих особливостей різних галузей промисловості у роботі
Рис. 4. Головні напрями управлінського впливу, які націлено
Система управління персоналом повинна базуватися на постійному вдосконаленні формальних і неформальних методів. Серед формальних важливе значення мають організаційні структури управління, що відбивають систему підпорядкованості та відповідальності; принципи організації виробництва; діючі положення стосовно оплати праці, просування по службі, ротації тощо. Неформальні методи цілком базуються і визначаються організаційною культурою.
На відміну від існуючих трактовок організаційної культури, які окреслюють її тільки як систему корпоративних цінностей, символів і неформальних процедур (Р.Уотерман, Е.Корес, Н.Яничиєвич та інші), проведені дослідження дозволили запропонувати таке її трактування: організаційна культура – це унікальний прояв синтезу відносно статичних глибинних психологічних особливостей індивідуумів окремих національностей з правилами, принципами, постулатами діяльності груп людей, обмежених рамками підприємства. Саме тому вона відзначається низькими адаптаційними здібностями та відсутністю елементів революційного характеру в процесі розвитку.
Для розробки конкретних рекомендацій щодо вдосконалення організаційного клімату було обстежено 112 підприємств Донецької області. Аналіз анкет дозволив установити, що в них панує директивний стиль управління (на 90% підприємств тип організаційної культури можна віднести до авторитарного, або диктаторського, тільки в 10% випадків виявлено демократичний тип організаційної культури); основною визнається спрямованість на розв’язання проблем свого робочого місця, а не підприємства в цілому; вирішення конфліктів зводиться до поступок і погоджень; не заохочуються ініціативи.
Організаційна культура – кількісно невимірне явище. Розробити програму щодо її вдосконалення у загальновизнаному варіанті (цілі, строки, забезпеченість ресурсами, виконавці, відповідальність) неможливо. Ті дії, які в інших управлінських випадках сприймаються як лозунги, відносно організаційної культури стають єдиними управлінськими інструментами. У таких випадках підходять слова: поліпшити, сприяти, підтримувати, прагнути тощо. Дуже висока концентрація ціннісних понять, що проявляються в кліматі організації, покладають максимальну відповідальність за її розвиток на керівників, які мають можливість і власним прикладом, і адміністративними важелями підтримувати все позитивне і перешкоджати негативним тенденціям.
Запропонована умовна послідовність дій щодо вдосконалення організаційної культури, яка складається з трьох етапів:
1-й етап - обстеження клімату організації, оцінка стану організаційної культури (цінностей, норм, стилю поведінки);
2-й етап - формування уявлення про те, яким повинно бути підприємство як структура, що забезпечує певний рівень прибутку і досягнення соціальних поліпшень (зростання добробуту виробників, зацікавленості і задоволеності виробничими функціями, збереження здоров’я, визначення заслуг особи);
3-й етап - визначення напрямів стратегічних змін для подолання негативних і розвитку позитивних тенденцій та їх послідовне здійснення.
На третьому етапі здійснюється фізичне втілення сформованого уявлення про цінності та особливості подальшого розвитку, що передбачає:
проголошування у деклараціях відношення до споживачів, суспільства, співробітників, реалізація їх у кадровій політиці, нормативних документах, що регулюють права і обов’язки, стандартах діяльності суспільних і професійних об’єднань;
створення відповідної системи підбору, виховання і розвитку кадрів;
подолання негативних проявів існуючої організаційної культури на підставі залучення до участі виробничих і громадських проблем максимальної кількості співробітників у результаті розвитку горизонтальної операційної координації та використання групової організації виробництва і праці.
Стратегічний підхід до управління, що забезпечує прямий зв’язок між цілями підприємства і моральним кліматом, основаним на повазі та інформаційній відкритості, дозволяє сформувати унікальну конкурентну перевагу, яка стає чинником довгострокового зростання.
Розділ 4. Методичні рекомендації щодо
