РАДА ПО ВИВЧЕННЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Підкамінний Ігор Миколайович

УДК 502.58:332.12

РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ТЕХНОГЕННО–ЕКОЛОГІЧНОЇ

БЕЗПЕКИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Спеціальність 08.10.01 – розміщення продуктивних сил

і регіональна економіка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України.

Науковий керівник: | доктор географічних наук, професор Степаненко Анатолій Васильович, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, головний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: | Доктор економічних наук, професор Заїнчковський Анатолій Олександрович, Український державний університет харчових тех-нологій Міністерства освіти та науки України, завідувач ка-федри економіки і права;

Кандидат економічних наук Коржунова Наталія Володимирівна, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, старший науковий співробітник.

Провідна установа: | Науково–дослідний економічний інститут, відділ проблем регіональної економіки, Міністерство економіки України, м.Київ.

Захист відбудеться 24 лютого 2000 року о 14 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.160.01 Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України за адресою: 01032, м.Київ, буль-вар Т.Шевченка, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Ради по вивченню продук-тивних сил України НАН України за адресою: 01032, м.Київ, бульвар Т.Шевченка, 60.

Автореферат розісланий 21 січня 2000р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор економічних наук, професор |

Бандур С.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Структурна перебудова економіки держави на галузевому та територіальному рівнях відкривають нові можливості для оптимізації розвитку та розміщення всіх складових продуктивних сил. Про-блема їхнього розвитку охо-плює увесь комплекс економічних, соціальних і екологічних аспектів функ-ціонування господарства, ефективного використання ресурсно–виробни-чого та управлінського потенціалу, територіальної ор-ганізації виробництва з урахуванням екологічної безпеки. Господарський комплекс України має регіональні диспропорції у розміщенні виробництва, роз-селенні населення, екологічному стані територій. Екологічно та потенційно небезпечні виробництва скла-дають галузі, що є базовими для країни, а їхня висока трудомісткість спричинює міцний зв’язок із системою розселення населення. Здійснення реструктуризації економіки України та її регіонів потребує докорінних перетворень також і в системі суспі-льних від-носин у сфері екологічної безпеки, що вимагає врахування наявних про-порцій розвитку та розміщення техногенно небезпечних виробництв, екологічного стану територій, що склався внаслідок масш-табної антропогенної діяльності на території України на протязі бага-тьох десяти-літь.

У зв’язку з цим посилюється необхідність вивчення суспільно–економічних проце-сів і явищ, що відбуваються в регіонах країни, сучасного стану тери-то-ріальної організації екологічно та потенційно небезпечного вироб-ництва, районування території України за техногенними факторами екологічних небезпек для населення, оптимізації управління техногенно–екологічною безпекою на регіональному рівні.

Дисертаційна робота ґрунтується на досвіді теоретико–методологічних і практичних розробок вітчизняних і закордонних науковців щодо розвитку та розміщення продуктивних сил, екологічної безпеки людини, охорони природного середовища. Дослідженню проб-лем розвитку та розміщення продуктивних сил з урахуванням техногенно–екологічної безпеки присвячені роботи Б.М.Данили-шина, М.І.Долішнього, Д.Джонса, С.І.Дорогунцова, А.Б.Качинського, Р.Кіні, Б.Коммонера, В.А.Котляревського, В.С.Кравціва, І.Кузьміна, Н.Лінда, В.А.Легасова, В.Маршалла, І.А.Махутова, Я.Б.Олійника, М.М.Паламарчука, Д.Пірса, Б.М.Порфірєва, В.Г.Сахаєва, А.В.Степаненка, В.М.Трегобчука, В.Я.Шевчука, Г.Уатта, А.М.Федорищевої.

Сучасні дослідження, в більшості випадків, присвячені вивченню законів і закономірностей глобальної взаємодії суспільства та довкілля, раціональному використанню, відтворенню та охороні природних ресурсів, оптимальному розміщенню та функціонуванню промислових підприємств. Проте в цих роботах не достатньо розглядаються питання забезпечення безпеки людини від негативних наслідків господарської діяльності в умовах ринкової економіки, не повною мірою відображається регіональний аспект управління безпекою населення та територій, удосконалення розвитку та розміщення продуктивних сил в умовах трансформації регіональної економіки. Недостатня дослідженість в Україні регіональних проблем техногенно–екологічної безпеки населення, необхідність наукового обгрунтування напрямів і механізмів регулювання функціонування екологічно та потенційно небезпечними підприємствами для ефективного забезпечення техногенно–екологічної безпеки населення в регіонах України, зумовили ви-бір теми дисертаційної роботи, визначили мету, завдання, структуру та зміст дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Основу дисертаційної роботи складають результати досліджень, які проведені автором в межах плану науково–дослідних робіт Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України. Автор брав безпосередню участь в таких з них: Державна програма соціально–економічного розвитку Полісся, що виконувалась РВПС України згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 28.04.94р. №252; 4.2.1.4.56 Наукове забезпечення регіонального регулювання техногенно–екологічної безпеки населення та стійкості економіки України при можливих техногенних аваріях, катастрофах та стихійних лихах; 4.2.1.2.54 Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2001–2010рр. (розділ “Техногенно–природна безпека”); 3.1.5.61 “Наукові засади управління техногенно–екологічною безпекою на основі комп’ютерного моделювання надзвичайних ситуацій антропогенного і природного походження в Україні та її регіонах”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка наукових засад регіональної техногенно–екологічної безпеки населення, виявлення її регіональних особли-востей за основними техногенними факторами для удосконалення регіонального управління техногенно–екологічною без-пекою населення. Для досягнення зазначеної мети в роботі були поставлені такі задачі:

·

· обгрунтувати виділення основних техногенних факторів, здатних ініціювати екологічну загрозу на-селенню та навколишньому природному середо-вищу;

· виявити регіональні особливості формування антропогенного на-вантаження на довкілля та населення України;

· виконати регіональний аналіз і діагностику техногенно–екологічної не-безпеки для насе-лення, на основі яких здійснити районування території України за основними техноген-ними фак-торами екологічної небезпеки;

· розробитити напрями стратегічного управління техногенно–екологічною безпекою на регіональному рівні;

· детермінувати економічні механізми для регулювання діяльності екологічно та потенційно небезпечних підприємств для ефективного забезпечення техно-генно–екологічної безпеки населення в регіонах України;

· розробити прогноз техногенно–екологічної безпеки населення на перспективу та визначити основні напрями державної регіональної політики з урахуванням забезпечення техногенно–екологічної безпеки населення на період до 2010 року.

Наукова новизна одержаних результатів. В процесі дослідження отриманно сукупність теоретичних і методологічних положень, а також рекомендацій щодо регіонального управління техногенно–екологічною безпекою населення в ринкових умовах господарювання:

·

· ідентифіковано основні техногенні фактори, що ініціюють екологічну загрозу населенню, в тому числі вперше обґрунтовано фактор біологічної небезпеки, на основі яких здійснено класифікацію потенційно небезпечних підприємств;

· вперше розмежовано поняття “екологічно небезпечні (агресивні) виробництва” та “потенційно небезпечні виробництва”;

· виявлено регіональні особливості техногенно–екологічної безпеки населення на основі чого виконано районування території України;

· розроблено наукові засади стратегічного управління техногенно–екологічною безпекою на регіональному рівні;

· обгрунтовано пропозиції по використанню економічних механізмів регулювання функціонування екологічно та потен-ційно небезпечних виробництв для ефективного забезпечення техно-генно–екологічної безпеки насе-лення в регіонах України;

· запропоновано методичні підходи до прогнозування техногенно–екологічної безпеки та основні напрями державної регіональної політики з обгрунтуванням превентивних заходів по забезпеченню техногенно–екологічної безпеки населення в регіонах України.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані наукові результати утворюють підгрунтя для подальших теоретичних і практичних досліджень проблем забезпечення техногенно–екологічної безпеки населення та довкілля, обгрунтування механізмів і напрямів оптимізації управління техногенно–екологічною безпекою населення на регіональному рівні в умовах ринкового господарювання, закладають методологічні основи комплексної регіональної оцінки техногенно–екологічної безпеки, прогнозування розвитку економіки регіонів України з урахуванням ризику надзвичайних ситуацій техногенного характеру. Практичну цінність мають рекомендації щодо розробки нормативно–правових документів і регіональних заходів з питань техногенно–екологічної безпеки. Результати дослідження можуть бути використані при розробці державних і регіональних програм запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, визначенні регіональних екологічних пріоритетів при розробці програм соціально–економічного розвитку областей України.

Одержані результати дисертаційного дослідження були використані Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи при розробці стандартів ДСТУ 3891–99 “Безпека у надзвичайних ситуаціях. Терміни та визначення основних питань” та ДСТУ 3900–99 “Безпека у надзвичайних ситуаціях. Основні положення”, а також Програми запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру на 2000–2003 роки (довідка №04–6733/22 від 29.12.1999р.); Інститутом економіко–правових досліджень НАН України при розробці проекту Закону “Про основи комплексного розвитку вугільної промисловості на поточний період і до 2050 року” та проекту Положення “Про правонаступників соціальних зобов’язень вугільних підприємств, що ліквідуються” (довідка №299/314 від 9.07.1999р.), Радою по вивченню продуктивних сил України НАН України при підготовці наукових доповідей і записок, основними з яких є “Наукові засади управління техногенно–природною безпекою населення та забезпечення стійкості економіки України при можливих надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру” та “Оцінка масштабів соціально–економічних наслідків від надзвичайних ситуацій техногенного і природного походження” (довідка №25/26–4–12 від 17.01.2000р.).

Особистий внесок здобувача. Автор самостійно виконав комплексне дослідження проблем забезпечення техногенно–екологічної безпеки населення та регулювання функціонування екологічно та потенційно небезпечних підприємств на регіональному рівні. Здобувачем розроблено також наукові засади, напрями та механізми регіонального управління техногенно–екологічною безпекою населення в ринкових умовах господарювання.

Апробація результатів дисертації. Основ-ні результати наукового дослідження до-повідались і обговорювались на 6 науково–практичних конфе-ренціях: Основні напрями забезпечення безпеки населення та стійкості функціонування господарства України при загрозі виникнення природних та техногенних катастроф (Київ, 10–12 грудня 1996р.), Регіональна політика України: наукові основи, методи, ме-ханізми (Львів, 21–23 травня 1998р.), Екологія міст і рекреаційних зон (Одеса, 25–26 червня 1998р.), Суспільно – географічні проблеми розвитку про-дуктивних сил України (Київ, 17–18 травня 1999р.), Екологія, техноло-гія, економіка водопроводу та каналізації (Ялта, 18–22 травня 1999р.), “Екологічні проблеми регіону: суть та шляхи вирішення” (Полтава, 25–26 листопада 1999р.).

Публікації. За результатами досліджень опубліковано 11 робіт за-гальним обсягом 3,0 друк. арк.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Дисертацію викладено на 180 сторінках комп’ютерного тексту, що містить 10 рисун-ків і 9 таб-лиць на 22 сторінках, 178 найменувань використаних джерел на 17 сторінках.

Основний зміст дисертаційного дослідження

Перший розділ Теоретико–методологічні засади тех-ногенно–екологічної безпеки присвячено викладенню теоре-тико–методологічних положень екологічної безпеки та її складової – техно-генно–еко-логічної безпеки. Проаналізовано зміст понять екологічна без-пека, техногенно–екологічна безпека, техногенні фактори екологічної небезпеки, екологічно небез-печні (агресивні) підприємства, потенційно небезпечні підприємства. Здійснено ідентифікацію техногенних фак-торів екологічної небезпеки, на основі якої розроблено класифікацію небезпечних підприємств. Розкрито сутність і методичні підходи до регі-ональної оцінки техногенно–екологічної небезпеки для населення.

Питання забезпечення власної захищеності завжди були го-лов-ними в життєдіяльності лю-дини. Тому із зміною суспільних відносин, політичного устрою або ступеня зовнішніх і внутрішніх загроз еволюціонує й пріоритетність завдань і аспектів безпеки. На даному етапі розвитку суспільства під поняттям “безпека” розуміють стан захищеності окремої особи, суспільства та держави від надмірної небез-пе-ки та різноманітних загроз. В де-мократичних країнах пріоритетна безпека суспільства, оскільки її соціаль-ними об’єктами є права та свободи всіх груп насе-лення, що досягається наявністю суспільних інститутів, суспільної свідомості та норм, що гаран-ту-ють захист інтересів всього населення країни.

Екологічна безпека, що з другої половини ХХ століття набула особливої актуальності, є своєрід-ним способом за-хисту та збереження людини й довкілля від впливу різно-манітних реальних і потенцій-них еко-логічних за-гроз. Зростання прак-тичної діяльності людини супроводжується під-вищенням рівня концен-трації про-мислового виробництва та споживання ма-теріальних і енергетичних ресурсів, що зумовлює збільшення екологічної не-безпеки техногенного характеру для людини, яка проявляється внаслідок виникнення надзвичайних ситуацій (рис.1).

Рис.1. Надзвичайні ситуації техногенного характеру та

їхні наслідки у 1998 році

Техногенні фактори екологічної небезпеки є скла-до-вими процесів і явищ, ініційованих промисловими джерелами небезпеки та характеризують-ся не-безпечною фізичною, хімічною та біологічною дією. Вони створюють ризик пов-ного або часткового зруй-нування середо-вища проживання лю-дини, рослинного та тва-ринного світу внаслідок не-контро-ль-ованого роз-витку небезпечних видів діяльності, використання небезпеч-них ус-таткування та технологій, дії техно-генних і при-родних ката-строф. До та-ких факторів узагальнено віднесено: радіаційну не-без-пеку, хімічну небез-пеку, гідроди-намічну небезпеку, вибухо–по-жежну небезпеку та біологічну небез-пеку.

На цій основі в роботі виділено техногенно небезпечні виробництва, які здійс-нюють негативний вплив на людину та довкілля шляхом рег-ламентного або аварійного впливу на них техногенних факторів екологічної небезпеки. Ці підприємства спричинюють як накопичення в обмеже-ному просторі різноманітних хімічних елементів, вплив яких в малих дозах на імунну та генну систему людини невідомий, так і існування ри-зику ура-ження людини небезпечними дозами шкідливих речовин або опромінення внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

В залежності від шляхів здійснення та-кого впливу виділено два типи техно-генно небезпечних вироб-ництв: екологічно небезпечні (агресивні) та потен-ційно небезпеч-ні.

Екологічно небезпечні (агресивні) виробництва видо-бувають і пере-робляють при-родно–мінеральну сировину, виробляють і споживають у ве-ликих кількостях паливо, енергію, різноманітні речовини та матеріали. На сьогодні у процесі регламентного функціонування вони не здатні забезпе-чувати їхнє 100% використання, часто перевищу-ють норми гранич-но допустимих викидів (скидів) шкідливих речовин у довкілля. Наслідками такого впливу є хронічні отруєння населення, що відрізняються великою кількістю симптомів захворювання та забруднення природного середовища, що спричинює екологічні обмеження для господарської діяльності.

Потенційно небезпечні виробництва у процесі свого нормального функціонування не завдають шкоди здоровю населення та довкіллю. Але на своїх промислових майданчиках вони мають джерела екологічної небезпеки (ємності, агрегати, прилади, ко-мунікації, гідродинамічні споруди), що вміщують (утримують) радіа-ційно–, хімічно–, біологічно– і ви-бухо–пожежонебезпечні матеріали та ре-човини, аварії на яких можуть призвести до їхнього викиду (виливу) за межі підприємств і завдати уражаючий вплив на населення, яке про-живає навколо таких підприємств.

За факторами еко-логічної небезпеки, що супроводжують господарську діяльність, потенційно небезпечні виробництва поділено на 5 видів:

·

· хімічнонебезпечні об’єкти, які зберігають на своїх промислових ділян-ках або використовують у ви-робничій діяльності сильнодіючі отруйні речо-вини (хлор, аміак, фосген тощо);

· гідродинамічнонебезпечні об’єкти – це гідротехнічні споруди напір-ного фронту: греблі, дамби, пере-мички, шлюзи, накопичувачі рідких відходів тощо;

· вибухопожежонебезпечні об’єкти, які зберігають на своїх промислових ділянках або вико-ристовують у виробничій діяльності легкозаймисті та ви-бухові речо-вини (нафту та нафтопродукти, природний газ, вугілля, дере-вину, мучний пил тощо);

· біологічнонебезпечні об’єкти, які збері-гають на своїх промислових ділян-ках або використову-ють у виробничій діяльності мікроскопічні орга-ніз-ми або продукти біологічного синтезу (віруси, бактерії, гриби, алергени, вакцини, ферменти, частини ДНК тощо).

Характерною рисою підприємств, що мають технічні системи, які будуються у великих кількостях, є ризик втрати статичної надійності, внаслідок чого можуть виникати надзвичайні ситуації із значними матеріальними втратами. Тому з кінця 70–х років ХХ століття у всьому світі розробляється політика "прийнятного" ризику технологій, сут-ність якої полягає в досягненні настільки низького рівня еко-логічного ри-зику техногенного характеру, що на нього задля отримання певних соціальних і ма-теріальних благ може піти суспільство. Така полі-тика є підгрунтям техногенно–екологічної безпеки, оскільки вона спря-мована на розвязання екологічних проблем, що пов’язані з господарською діяльністю людини та функціонуванням техно-сфери.

Для районування території України за факторами екологічних небезпек техногенного характеру для населення та визначення їхніх регіональних масштабів використано методичні положення, згідно яких розраховано регіональний коефі-цієнт екологічної небезпеки для населення (Кteh) за кожним техногенним факто-ром. При таких розрахунках регіональний коефіцієнт береться у взаємовідношенні із чисельністю населення в сумарній зоні ймовірного ураження в цілому по країні, що показує масш-таби ймовірного ураження населення регіону відносно населення країни.

У другому розділі Регіональний аналіз техногенно–екологічної небезпеки для населення України охарактери-зовано сучасний стан і регіональні особливості антропогенного навантаження та потенційної техногенно–екологіч-ної небезпеки для населення України. Проведено районування території України за факторами радіаційної, хімічної та гідродинамічної небезпеки для населення та зроблено експертну оцінку ймовірних втрат населення в регіонах внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

На основі проведених досліджень встановлено, що в Донецькому та Придніпровському економічних районах існує найбільш складна екологіч-на ситуація, що обумовлена високим індустріальним розвитком цих територій і найви-щою в країні щільністю населення. В цих регіонах питомі показники викидів шкідливих речовин в атмо-сферне повітря на душу насе-лення в 2–3 рази перевищують загальнодержавний показник і в 3–4 рази – скиди стічних вод у поверхневі водойми. Значне техногенне навантаження на населення існує також у Карпатському, Східному та Центральному економіч-них районах. А найменше – в Подільському, Поліському та Причорноморському економічних районах.

В процесі дослідження встановлено, що найбільшу радіаційну небезпеку для населення України становлять промислові об’єкти, що входять у склад НАЕК Енергоатом, НВО Схід ГЗК та УкрДО Радон. Їхня діяльність в Дні-пропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Львівсь-кій, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Харківській і Хмельниць-кій областях призводить як до радіоактивного забруднення те-риторій навколо цих підприємств, так і існування ризику неконтрольова-ного розповсюдження радіонуклідів внаслідок аварій на них. При виник-ненні радіаційних аварій тільки на АЕС України під уражаючий вплив їхніх наслідків в зону М, де очікувана доза опромінення на-селення за перший рік після аварії може скласти до 50 рад, можуть по-трапити тери-торії 18 областей України за-гальною площею близько 411,6тис.км2, на яких проживає населен-ня у кількості понад 23,3млн.чол. Для населення Поліського та Центрального економічних районів також ініціюють небезпеку близько 800 тимчасових пунктів локаліза-ції радіоактивних відходів (могильників) і об’єкт Укриття, що розташо-вані в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення насе-лення, з яких можуть мігрувати радіонукліди повітря-ним і водним шляхом. Крім того, близько 2,5млн.чол. проживає на радіоак-тивно забруднених територіях чорнобильського походження, які у випадку споживання радіаційно забруднених продуктів харчування та питної води наражаються на ризик внутрішнього опромінення.

Досліджено, що 1818 підприємств України, що розташовані в усіх областях країни, ініціюють ризик хімічного ураження населення, оскільки аварії на них можуть призвести до хімічного забруднення території сумар-ною пло-щею понад 65,7тис.км2. В імовірних зонах хімічного забруднення проживає понад 24,3млн.чол. Встановлено також, що у великих містах України розміщено 40 хімічнонебезпеч-них підприємств, аварії на яких можуть призвести до ви-киду в довкілля отруйних хімічних речовин на відстань понад 10км. Міні-мальна площа хімічного забруднення території при аваріях на цих об’єктах становитиме 157км2, а максимальна – 10048км2. В кожній з імовірних зон хімічного забруднення місцевості внаслідок аварій на та-ких підприємствах проживає від 52,4 до 1587тис.чол.

Дослідження ризику гідродинамічних аварій засвідчило, що в Україні є 35 водосхо-вищ, що розташовані в 17 областях, які становлять загрозу для населення. Зруйнування їхніх гребель спричинить катастрофічне затоплення значних територій і евакуацію з численних населених пун-ктів понад 1,6млн.чол. Проведена експертна оцінка ймовірних масштабів евакуації населення із потенційно затоплюваних територій внаслідок про-риву гребель дозволила класифікувати небезпечні водосховища на 3 групи: надзвичайно небезпечні (необхідно буде евакуювати з небезпечної зони понад 30тис.чол.), особ-ливо небезпечні (від 10 до 30тис.чол) та небезпечні (до 10тис.чол.).

Аналіз проведених розрахунків показує, що на ризик ураження внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру наражається 100% населення в 8 областях (Волинській, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Чернігівській), від 98,3 до 50% – у 11 областях (Вінницькій, Донецькій, Житомирській, Івано–Франківській, Кі-ровоградській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській), від 50 до 9,3% – у 5 областях (Автономній Республіці Крим, Закарпатська, Луганська, Львівсь-кій, Полтавській) і тільки в Чернівецькій обл. – 0,4% населення (табл.1).

Таблиця 1

Частка населення, яке проживає в зонах імовірного виникнення

надзвичайних ситуацій техногенного характеру (на 1.01.1998р.)

Регіони України | Населення регіонів, тис.чол. | Населення, яке проживає в зонах імовірного ураження внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру, %

З викидом радіоактивних речовин у довкілля | З викидом СДОР у довкілля | З катастрофічним затопленням території

АР Крим і м.Севастополь | 2555,0 | 0,0 | 48,8 | 1,2

Вінницька обл. | 1847,1 | 42,7 | 13,9 | 4,0

Волинська обл. | 1067,9 | 100,0 | 6,0 | 0,0

Дніпропетровська обл. | 3775,4 | 95,8 | 88,2 | 10,5

Донецька обл. | 5064,4 | 0,0 | 75,0 | 1,8

Житомирська обл. | 1457,1 | 72,0 | 23,8 | 0,0

Закарпатська обл. | 1288,2 | 0,0 | 7,7 | 1,6

Запорізька обл. | 2042,5 | 90,6 | 60,6 | 21,0

Івано–Франківська обл. | 1463,6 | 0,0 | 61,5 | 1,0

Київська обл. і м.Київ | 4493,3 | 100,0 | 68,3 | 1,4

Кіровоградська обл. | 1997,8 | 80,8 | 3,4 | 1,9

Луганська обл. | 2706,4 | 0,0 | 38,4 | 0,0

Львівська обл. | 2739,6 | 5,8 | 35,7 | 0,0

Миколаївська обл. | 1322,5 | 94,4 | 47,4 | 2,4

Одеська обл. | 2547,8 | 50,3 | 84,9 | 1,7

Полтавська обл. | 1708,3 | 14,9 | 8,4 | 12,0

Рівненська обл. | 1192,2 | 98,8 | 14,6 | 1,0

Сумська обл. | 1369,8 | 42,8 | 53,5 | 0,0

Тернопільська обл. | 1168,4 | 66,9 | 8,6 | 0,0

Харківська обл. | 3024,4 | 0,0 | 91,6 | 0,0

Херсонська обл. | 1246,8 | 44,1 | 43,7 | 8,5

Хмельницька обл. | 1485,7 | 84,1 | 3,2 | 0,0

Черкаська обл. | 1478,7 | 66,5 | 26,6 | 3,5

Чернівецька обл. | 938,5 | 0,0 | 0,0 | 0,4

Чернігівська обл. | 1318,5 | 97,7 | 16,4 | 0,0

За результатами проведених розрахунків регіонального коефіцієнту техногенно–екологічної небезпеки для населення (Кteh) здійснено районування території країни за факторами потенційних радіаційної, хімічної та гідродинамічної небезпек для населення, яке дозволило поділити області України на 4 групи: з загрозливим рівнем небезпеки (Kteh›1,5), із значним рівнем небезпеки (Kteh=1,4–1,0), із задовіль-ним рівнем небезпеки (Kteh=0,9–0,1), з незначною або відсутньою небезпекою (Kteh‹0,1).

Районування території України за фактором потенційної радіаційної небезпеки для населення показує, що: загрозливий рівень небезпеки мають Житомирська, Київська, Рівненська та Хмельницька облас-ті; значний рівень небезпеки – Дніпропетровсь-ка, Черкаська, Чернігівська, Миколаївська, Волинська, Запорізька, Кірово-градська, Сумська, Тернопільська та Вінницька області; задовільний рівень небезпеки – Одеська, Херсонська, Полтавська та Львівська області; відсутня небезпека – в Донецькій, Закарпатській, Івано–Франківській, Луганській, Харківській, Чернівецькій областях і в Автоном-ній Республіці Крим.

Районування території України за фактором потенційної хімічної небезпеки для населення показує, що: загрозливий рівень небезпеки мають Харківська, Дніпропетровська, Одеська та Донецька області; значний рівень небезпеки –  Київська, Івано-Франківська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим; задовіль-ний рівень небезпеки – Миколаївська, Херсонська, Луганська, Львівська, Черкаська, Житомирська, Чернігівська, Вінницька, Тернопільська, Полтавська, Закарпатська та Волинська облас-ті; незначна небезпека – в Хмельницькій області та відсутня небезпека – в Чернівецькій області.

Районування території України за фактором потенційної гідродина-мічної небезпеки показує, що: загрозливий рівень небезпеки мають Запорізька, Полтавська, Дніпропетровська та Херсонська облас-ті; значний рівень небезпеки – Вінницька та Чер-каська області; задовільний рівень небезпеки – Миколаївська, Кіровоградська, Донецька, Одеська, Закарпатська, Київська, Автономна Республіка Крим, Рівненська, та Чернівецька області; незначна небезпека в Іванр–Франківській області та відсутня – у Волинській, Житомирській, Луганській, Львівській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Хмельницькій і Черні-гівській областях.

Третій розділ Управління техногенно–екологічною безпекою населення України на регіональному рівні присвячено розробці напрямів регіо-нального стратегічного управління техногенно–екологічною безпе-кою, шляхів оптимізації регулювання небезпечних видів діяль-ності в регіонах, а також розробці основних напрямів державної регіональної полі-тики з урахуванням аспекту техногенно–екологічної безпеки.

Головними завданнями регіонального стратегічного управління тех-ногенно–екологічною безпекою в ринковій економіці є максимально ефек-тивне використання механізмів правового, адміністративного та економіч-ного регулювання небезпечних видів діяльності. Це забезпечує вплив дер-жави на поведінку суб’єктів небезпечної діяльності в інтересах всього насе-лення, зменшення масштабів техногенно–екологічної небезпеки, швидку мінімізацію негативних екологічних наслідків надзвичайних ситуацій і компенсацію шкоди, що може бути завдана.

Обгрунтовано необхідність функціонування територіальних підсистем Єдиної державної системи запобігання та реагування на надзвичайні ситуації, які здатні забезпечити взаємодію та координацію діяльності органів місцевого самоврядування, територіальних спеціалізованих державних органів, громадських органі-зацій для стратегічного управління техногенно–екологічною безпекою на-селення в Україні. Саме їхня чітка скоординована різнобічна діяль-ність в регіонах зможе забезпечити необхідний рівень техногенно–екологічної безпеки населення країни.

Для ефективного управління техногенно–екологічною безпекою на регіональному рівні також необхідно впроваджувати в практичну діяльність регіо-нальні програми техногенно–екологічної безпеки на дов-гостроковий період, мінімізувати загальнодержавні видатки на забезпечення техногенно–екологічної безпеки за рахунок де-легування частини функцій на обласні (місцеві) бюджети та бюджети підприємств для посилення їхньої відповідальності за стан техногенно–екологічної безпеки в регіонах. Встановлено, що оптимальне застосування економічного регулювання небезпеч-них видів діяльності створить економічні умови за яких небезпечні підпри-ємства будуть фінансово зацікавлені здійснювати природоохо-ронні заходи та впроваджувати ефективні технічні системи про-тиаварійного за-хисту облад-нання. В залежності від мети виділено такі групи економічних механізмів: обмежу-вальні, стимулюючі та ті, що перерозподіляють ризик.

На сьогодні в Україні широкого розповсюдження набули, переважно, обмежувальні економічні механізми (різноманітні платежі та штрафи), що опосередковано впливають на діяльність небезпечних підпри-ємств, знижуючи мас-штаби їхньої екологічно небезпечної діяльності або прибу-ток. Перспек-тивним є, з урахуванням місцевих особливостей регіонів та населених пунктів, запро-вад-ження органами місцевого самовря-дування місцевих екологічних податків для підприємств, що регулярно перевищують нормативи викидів (скидів) шкідливих речовин у довкілля або викори-стовують екологічно небез-печні технології, матеріали та ре-човини.

Але місцеві органи влади повинні використовувати й стимулю-ючі економічні механізми (субсидії, до-тації, пільгові кредити та позики тощо), що спри-ятиме багатьом підприємствам запроваджувати приро-до-охоронні заходи, підвищувати рівень техногенної безпеки, здійснювати суспільно корисну та природоохоронну діяльність, впроваджувати у вироб-ництво екологобез-печні технології, матеріали та речовини, не втрачаючи при цьому економічного ефекту від такої діяльності.

Обгрунтовано механізм перерозподілу ризику в стратегічному управлінні екологічною безпекою, що широко використовується у світі. Він являє собою державне, неза-лежне та взаємне страхування небезпечних видів діяльності. Його суттєвою особливістю є можливість утворення стра-хового фонду, здатного компенсувати ймовірну шкоду ще до виникнення шкідливого або не-безпечного впливу на населення, об’єкти економіки, природне се-редовище.

Для фінансового забезпечення здійснення заходів щодо підтримки оптимального рівня техногенно–екологічної безпеки населення у 2001–2005 роках необхідно в країні витрачати від 1,8 до 2,2млрд.грн., в першу чергу, на капітальні вкладення в підвищення технічної надійності підприємств атомної енергетики та промисловості, хімічних і целюлозо–паперових комбінатів, очисних споруд комунального господарства, сховищ колективного захисту населення від уражаючих наслідків техногенних ава-рій, сховищ радіоактивних від-ходів тощо. Вказані заходи можуть спричинити зниження ризику виникнення надзвичайних ситуацій техноген-ного характеру до 10-5 випадку в рік.

На реалізацію заходів з підвищення техногенно–екологічної безпеки населення у періоді 2006–2010 років необхідно виділяти 3,3–4,2млрд.грн. В результаті їхнього здійснення зможе знизитись ри-зик виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру до 1,510-5, а також на 30–40% зменшаться втрати від їхньої дії. Впровадження таких заходів може стати підгрун-тям для подальшого системного планування захисту населення, об’єктів економіки та природного середовища від наслідків техногенних аварій і ка-тастроф.

Головними завданнями щодо мінімізації негативних наслідків Чор-нобильської катастрофи на період 2001–2010 роки є: перетворення об’єкту Укриття в екологічно безпечну систему; збирання, переробка та поховання радіаційних відходів, що знаходяться в численних сховищах (могильниках) в зоні відчуження та безумовного (обов’язкового) відсе-лення населення; здійснення переселення громадян із забруднених земель та будівництво житла для потерпілих громадян І–ої категорії; забезпечення постійного радіоекологічного моніторингу технічного стану Чорнобильсь-кої АЕС, об’єкту Укриття, сховищ радіоактивних відходів і територій, що до них прилягають; проведення регулярного медичного обстеження насе-лення, проживаючого на радіоактивно забруднених територіях; створення та впровадження у вітчизняне виробництво широкої низки радіопротектор-них речовин і продуктів; повернення земель у господарське використання.

ВИСНОВКИ

Дослідження регіональних особливостей техногенно–екологічної безпеки населення України дозволило зробити низку висновків і сформу-вати на їхньому підгрунті напрями удосконалення її управління на регіональному рівні. В його межах отримано наступне:

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

Анотація

Підкамінний І.М. Регіональні аспекти техногенно–екологічної без-пеки населення України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.10.01 – Розміщення продуктивних сил і регіо-нальна економіка. – Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, Київ, 2000.

Дисертація присвячена регіональним проблемам забезпечення тех-ногенно–екологічної безпеки населення України. Обгрунтовано теоретико–методологічні основи техногенно–екологічної безпеки. Виділено основні техногенні фактори екологічної небезпеки. Досліджено особливості регіо-нального формування техногенного навантаження на населення України. Проведено районування території України за факторами радіаційної, хіміч-ної та гідродинамічної небезпеки для населення. Обгрунтовано напрями ре-гіонального стратегічного управління техногенно–екологічною безпекою. Запропоновано економічні механізми регулювання розвитку та діяльності небезпечних підприємств. Сформульовано основні напрями державної полі-тики по управлінню техногенно–екологічною безпекою та здійснено еко-номічну оцінку заходів, спрямованих на підвищення рівня техногенно–еко-логічної безпеки України до 2010 року.

Ключові слова: техногенно–екологічна безпека, населення, небезпеч-ні підприємства, розміщення, регіон, надзвичайна ситуація техно-генного характеру, ураження, шкода, втрати, управління.

Аннотация

Подкаменный И.Н. Региональные аспекты техногенно–экологичес-кой безопасности населения Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата экономичес-ких наук по специальности 08.10.01 – Размещение производительных сил и региональная экономика. – Совет по изучению производительных сил Украины НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертационное исследование посвящено региональным пробле-мам обеспечения техногенно–экологической безопасности населения Украины. Углублены теоретико–методологические основы техногенно–экологической безопасности, обоснована сущность понятий экологическая безопасность и техногенно–экологическая безопасность, их место и роль в системе национальной безопасности. Подчёркнута при-оритетность этого вида безопасности на региональном уровне в современном обществе. Рассмот-рены техногенные факторы экологической опасности, произведена их иден-тификация по возможным последствиям для населения и окружающей природной среды вследствие чрезвычайных ситуаций техногенного харак-тера. На основе наличия на промышленных площадках и в технологичес-ких системах предприятий потенциальных источников экологической опа-сности, проведена классификация таких предприятий на радиационно–, хими-чески–, гидродинамически–, биологически– и взрыво–пожароопасные. Ис-следованы стратегии обеспечения техногенно–экологической безопасности – политика абсолютной безопасности и политика приемлемого риска, указана необходимость перехода к последней. Рассмотрены методические подходы к экспертной оценке потенциальной экологической опасности техногенного характера на уровне промышленных объектов и регио-нов. Исследованы региональные особенности формирования техногенной нагрузки (посредством загрязнения атмосферного воздуха и естественных водоёмов) на население Украины, которые свидетельствуют об острой эко-логической ситуации в Донецком и Приднепровском экономических райо-нах. Произведено районирование территории Украины за факторами радиа-ционной, химической и гидродинамической опасности для населения на уровне областей. Определены наиболее опасные промышленные объекты Украины, инициирующие радиационную, химическую и гидродинамическую опас-ность для населения. Произведена экспертная оценка возможных потерь среди населения при потенциальных чрезвычайных ситуациях техноген-ного характера на радиационно–, химически– и гидродинамическиопасных обьектах на уровне областей и экономических районов. Обоснованы на-правления регионального стратегического управления техногенно–эколо-гической безопасностью, основными из которых являются организацион-но–административное, правовое и экономическое. Рассмотрена роль местных органов государственной власти в обеспечении техногенно–экологической безопасности в