КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

ЛИЛЬО Тарас Ярославович

УДК 070. 15: 659. 3

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ КОМУНІКАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

І ПРОЦЕСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ

У ПОСТКОМУНІСТИЧНОМУ СВІТІ

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ—2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доктор політич-них наук, професор Лось Йосип Дмитрович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Шкляр Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародної журналістики

доктор історичних наук, Романюк Мирослав Миколайович, Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника НАН України, заступник директора з наукової роботи, керівник Науково-дослідного центру періодики.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет (Міністерство освіти і науки України), кафедра журналістики

Захист дисертації відбудеться 08.10. 2001 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 07.09.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук СИДОРЕНКО Н. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність звернення до проблеми узгодження пріоритетів глобалізації комунікаційного простору і процесу національної ідентифікації в посткомуністичному просторі зумовлена:

1) необхідністю визначення позитивного та негативного потенціалу комунікаційної інтеграції, ідеології глобалізації в посткомуністичному просторі, де сильно поляризувалися зовнішні пріоритети;

2) потребою наукового осмислення шансів локальних (національних) інформаційних систем вийти зі становища інформаційного маргінала й на рівноправних засадах інтегруватися в глобальний комунікаційний процес;

3) віртуалізацією глобального комунікаційного процесу, зокрема тим, як вона впливатиме на статус інформаційного суб'єктивізму націй, характер міжнаціонального діалогу;

4) монополізацією інформаційного простору лідерами інформаційної революції;

5) кризою політичних ідентичностей після “холодної війни”, що спричинило підвищений інтерес до колективних ідентичностей, насамперед національної;

6) загрозою локальним національно-культурним ідентичностям з боку поширення технологічної цивілізації та уніформізму індустрії розваг, що сприяє відродженню мислення в етнічних поняттях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з розробленою факультетом журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка науковою програмою “Українська журналістика у міжнародному контексті: історичний та теоретичний аспекти” та цільовим дослідженням “Українська журналістика і світовий інформаційний порядок”, розробленим кафедрою зарубіжної преси та інформації факультету журналістики. Ці теми широко висвітлюються у курсах лекцій з дисциплін “Націологія та інформація”, “Зарубіжна преса (історія, теорія функціонування, сучасна практика)”, “Теорія культури і масової комунікації”, та у лекціях зі спецкурсів “Робота відділу міжнародної інформації”, “Публіцистика і тенденції розвитку світу”, “Радіо “Свобода”: структура, проблематика передач, форми вираження змісту”, “Сучасні ЗМІ Польщі”.

Мета й наукові завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є проведення теоретично-методологічного аналізу глобалізаційних процесів у комунікаційній площині з огляду на інтереси посткомуністичних націй. Виходячи з цього, у дисертації поставлено такі завдання:–

простежити, як глобалізація комунікаційного простору впливає на національні ідентифікаційні системи в посткомуністичному просторі, зокрема, які ідентичності домінують в інформаційному суспільстві при реалізації віртуального комунікаційного процесу;–

комплексно проаналізувати можливості адекватної взаємоідентифікації нації та зовнішнього світу з огляду на тенденцію до монополізації геоінформаційного простору, гедонізації діяльності ЗМІ та семантизації транснаціональними медіа-структурами національних реальностей;–

виявити причини і наслідки інформаційного редукціонізму інформаційної мобільності націй після радикальних ідеологічних трансформацій в умовах нової інформаційної парадигми світу;–

визначити умови, за яких глобалізація сприятиме не зоднорідненню, а позитивній конвергенції культур;–

проаналізувати взаємозв'язок між інформаційним зростанням, віртуалізацією комунікаційного процесу та міжнаціональним примиренням.

Об'єктом дослідження є природа (ідеологія) глобалізації комунікаційного простору, її гомогенізаційний потенціал, а також специфіка процесів національної ідентифікації в посткомуністичному просторі. Предметом дослідження є вплив інформаційної глобалізації на національну самототожність у посткомуністичному світі, а також умови адекватної інформаційної присутності нації як комунікаційної спільноти в глобальному медіа-просторі. Хронологічні межі дослідження охоплюють останнє десятиріччя ХХ століття, починаючи від падіння Берлінської стіни (а з нею й інформаційної завіси) і появи у 1989 році на сторінках журналу “National Interest” статті Френсіса Фукуями “Кінець історії?” – до резонансних антиглобалізаційних протестів у Празі, Сіетлі, Вашингтоні, Ліоні 1999 – 2000 років, коли проблеми глобалізації вийшли за межі академічних рамок її визначення.

Методи дослідження. У дисертації використовуються такі наукові методи: конкретно-історичний аналіз – у дослідженні генези глобалізаційних тенденцій, системний та порівняльно-типологічний (аналіз специфіки редукціонізму інформаційної мобільності нації в американському та українському суспільствах), загальнонауковий – під час наукового розгляду протиріч та узгоджень між природою глобалізації комунікаційного простору і процесів національного самоствердження у посткомуністичному світі. Вони застосовуються для визначення актуальності та креаційного потенціалу медіареальності. Використовується також контент-аналіз для повнішої аргументації висновків.

Наукова новизна результатів дисертації. У роботі запропоновано якісно новий підхід до аналізу комунікаційного аспекту глобалізації, проблем адаптації її впливу на національні інформаційні простори. На відміну від переважно безкритичного трактування глобалізаційних процесів, зумовленого поляризацією ідеологічних альтернатив, дане дослідження цілісно детермінує потенціал комунікаційної глобалізації з точки зору національних пріоритетів. У роботі акцент зроблено на дисфункціях об'єкта дослідження – протиріччях і побічних наслідках глобалізаційного процесу для національних інформаційних систем. Уперше на макрорівні проаналізовано шанси посткомуністичних націй як комунікаційних суб'єктів в умовах глобалізації інформаційного простору, а також значення інформації в поцесах національної самоорганізації; визначено основні способи редукції інформаційної мобільності нації. У роботі було розвинуто теоретичні напрацювання про національні медіа-стереотипи та семантизацію глобальними ЗМІ національних образів. Автор уперше вводить поняття “медіа-самодостатності” деяких зовнішньополітичних впливів, зокрема на українське суспільство, “кризи макротексту”, як наслідок гіпертекстового домінування у глобальній комп'ютерній мережі.

Рівень наукової розробки проблеми. Незважаючи на те, що термін “глобалізація” запроваджений у науку ще в шістдесятих роках ХХ століття, а у вісімдесятих він ставиться у центр концептуальних побудов, учені насамперед визначали потенціал глобалізації в економічному, технологічному, ідеологічно біполярному контекстах. Саме цей кут зору, який обрано для дослідження – адаптація інформаційними системами посткомуністичних держав кон'юнктури сучасної геоінформаційної ситуації – є об'єктивно новим з огляду на зміни, що сталися за останні десять років. Водночас у цій роботі зроблено спробу проаналізувати запропоновану проблему, залучивши напрацювання теорії комунікативістики, політології, культурології та соціології. Вагомий внесок у вивчення особливостей сучасного глобального комунікаційного процесу зробили українські вчені С. Вовканич, А. Москаленко, В. Шкляр, Й. Лось, В. Іванов, О. Зернецька, Я. Дашкевич, а також Л. Землянова (РФ), Є. Олендзкі (Польща), Ю. Габермас (Німеччина), Т. Глобан-Клас (Польща), Дж. Сарторі (Італія), Р. Качмарек (Польща), С. Кара-Мурза (Росія), К.-Ж. Бертран (Франція), Ф. Шлезінгер (США) та ін. Крім того, автор спирався на праці зарубіжних політологів: Ф. Фукуями, С. Гантінгтона, З. Бжезінського, Д. Сакса – США, Е. Гобсбавма – Великобританія, Е. Сакакібари – Японія, в яких визначено основні парадигми і напрямки глобалізаційних тенденцій, суб'єкти політики і геополітики в сучасному світі, засади його інтеграції та дезінтеграції, зокрема в комунікаційній площині.

Джерела. В основі дисертаційного дослідження – аналітичні статті з проблем глобалізації таких українських та зарубіжних журналів, як “Філософська і соціологічна думка”, “Універсум”, ”Сучасність”, “Foreign Affairs”, “National Interest”, “The Economist”, “Time”, “Newsweek”, “Polityka”, “Wprost”, “Наш современник”, “Новый мир”, “Кур'єр ЮНЕСКО“, газет “День”, “Дзеркало тижня”, “Столичные новости”, “Financial Times”, “Le Mond”, “The Times”, “Rzeczpospolita”, “TV Wizja publiczna”, “Известия”. Зазначені періодичні видання репрезентують як позицію країн-лідерів інформаційної революції, тобто, як правило, апологетичні щодо глобалізації погляди, концепції, так і позицію противників глобалізаційного процесу, наприклад в Україні, Російській Федерації чи Польщі. У роботі використовуються матеріали “Радіо “Свобода”, Сі-Ен-Ен, каналу “1+1”, ГРТ.

Теоретичною базою для цієї роботи стали такі ґрунтовні дослідження: “Основи масово-інформаційної діяльності” А. Москаленка, Л. Губерського та В. Іванова , “Нація, інтелект, інформація” С. Вовканича, “Мас-медіа і утвердження демократії” В. Шкляра, “Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності” В. Різуна, “Націологія” І. Суздальцева, “Теорія комунікації” та “Інформаційні війни” Г. Почепцова, “Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини” О. Зернецької, “Теорія і методика журналістської творчості” В. Здоровеги, “Преса української еміграції в Німеччині” М. Присяжного, “Орієнтир: засоби масового порозуміння” Й. Лося, “До проблеми глобалізації” “Радіожурналістика: засади функціонування” В. Лизанчука, Я. Дашкевича, “Шляхи та манівці інформаційної епохи ХХІ століття”, Т. Петріва та І. Слісаренка, а також праці зарубіжних учених: “Нація і глобалізація” Е. Гобсбавма, “Велика шахівниця” З. Бжезінського, “Народи, нації та комунікація” К. Дойча, “Інформаційний вік: економіка, суспільство і культура” М. Кастеллса, “Медіа і масова комунікація. Теорії та аналізи преси, радіо, телебачення й Інтернету” Т. Гобана-Класа.

Практичне значення результатів дисертації. Цілісне розуміння негативних і позитивних наслідків глобалізації допоможе адекватно вибудувати стратегію інтеграції національних систем ЗМІ, розвинути національний сегмент Інтернету. Результати дослідження можуть бути використані у курсах “Націологія та інформація”, “Зарубіжна преса (історія, теорія функціонування, сучасна практика), а також спецкурсів “Робота відділу міжнародної інформації”, “Публіцистика і тенденції розвитку світу”, “Радіо “Свобода”: структура, проблематика передач, форми вираження змісту” та ін.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат й опубліковані наукові статті, в яких викладені основні положення наукової роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні основи дисертаційної роботи були викладені у низці публікацій автора, вміщених у наукових та періодичних виданнях. Три перші статті, що подані у списку опублікованих праць за темою дисертації, надруковані у фахових виданнях. Окремі положення дисертаційного дослідження використані автором як основа для виступів на Загальноукраїнській науково-практичній конференції “Національна журналістика і європейський вибір України” (Львів, 13 – 14 квітня 2000 року), на шостій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України “Українська періодика: історія і сучасність (11 – 13 травня 2000 року), факультетських конференціях; апробовані під час семінару незалежного культурологічного часопису “Ї” на тему “Глобалізація та антиглобалізація” (листопад 2000 року), а також читання лекцій з курсу “Націологія та інформація”, спецкурсу “Робота відділу міжнародної інформації”, ведення семінарських занять з курсу “Зарубіжна преса (історія, теорія функціонування, сучасна практика)” на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Також результати дослідження були апробовані під час стажування в Інституті журналістики Варшавського університету (червень 1999 року, травень 2000 року) та польському тижневику “Polityka” (Варшава, травень 2000 року), особистих розмов з професором Ж.-К. Доріго (Інститут журналістики, Страстбург), доктором економічних наук Степаном Вовканичем (Інститут регіональних досліджень НАН України), доктором Міхалом Гайлевічем (Інститут журналістики Варшавського університету), професором Віславом Владикою (редактор відділу політики тижневика “Polityka”, Варшава), Сабіною Штьор (перший заступник посла, прес-аташе посольства Німеччини в Україні), доктором Ігорем Суздальцевим (Інститут націології, Нью-Йорк), Стеліосом Еллінадісом (Перший канал грецького телебачення ЕТ-1).

Структура дисертації. Мета і завдання дослідження, його концепція визначили структуру дисертації, яка складається з вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 259 найменувань, додатків. Обсяг дисертації – 186 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її новизну, особливості, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету й завдання, хронологічні межі, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів, рівень наукової розробки проблеми, практичне значення результатів дослідження, з'ясовано розробленість основної тематики в науковій літературі, подано характеристику джерельних основ, показано обґрунтованість дисертаційних положень.

У першому розділі “Геоінформаційна ситуація в контексті ідеологічної лабільності” проаналізовано геоінформаційне середовище з огляду на політичні зміни, що сталися у світі впродовж останнього десятиріччя та його вплив на комунікаційну суб'єктивність посткомуністичних націй.

У параграфі “Ідеологія глобалізації і посткомунізм” з'ясовано генезу явища глобалізації. Акцент зроблено на її ідеологічній природі, гомогенізаційному потенціалі щодо процесів національної ідентифікації в посткомуністичному світі. З'явилася небезпека спрощення множинності світу глобалізації, адже – “це світ чіткого та все нерівнішого розподілу благ та життєвих шансів, розмитих і водночас дуже неврівноважених співвідношень сил і влади, це світ чітко виражених антагоністичних й ідеологічних відмінностей, які мають велике значення в процесі пошуку ідентичності”.

Система глобальних ЗМІ спричинила прискорення культурного обміну. Під час цих контактів можуть зникнути традиційні форми життя і способи мислення, середовищем утвердження яких в індустріальну епоху були національні держави. Сьогодні ж глобалізацію можна трактувати як вихід (не тільки як реальність, але і як можливість) інформаційних процесів за межі територіальних держав і їх національних юрисдикцій.

У дисертаційному дослідженні систематизовано основні підходи до визначення глобалізації різними ученими. Жоден з дефінітивних варіантів, запропонований М. Закером, Ф. Фукуямою, А. Жюксом, Г. Кісінджером, не є самодостатнім. Інакше кажучи, глобалізація не базується на своїй, якісно новій ідеології, а є ідеологічним, світоглядним продовженням впливів тих сил, які можна вважати відносними переможцями “холодної війни”. Глобалізація та лібералізація фактично розглядаються як два елементи одного феномену. Підтвердженням є спроби ліберальних ЗМІ надати антиглобалізаційним протестам ознак так званих некоректних ідеологій.

Сьогодні в рамках поняття “глобалізація” можна розрізнити два різні процеси. Один є глибоким і тривалим, інший – поверховим і випадковим. Перший передбачає поширення нових технологій, засадничо впливає на економіку, культуру. Він ще потребує належного вивчення, але можна сподіватися, що його наслідком не буде культурна гомогенізація. Суть другого процесу – в характерній для Заходу експансії, яка пропагує насамперед через міжнародні економічні інституції неоліберальну модель ринкової економіки. З огляду на таку тенденцію, помітною стає деяка структурна схожість між неолібералізмом та марксизмом. Тому в дослідженні відзначено певну нелогічність характерних для посткомуністичної ситуації спроб спростити всі ідентифікаційні альтернативи до вибору між ліберальним напрямком і поверненням до комунізму, тоталітаризму.

Характер комунікаційної глобалізації дає підстави констатувати, що існує небезпека підміни глобалізаційного процесу гегемонізмом. Антитезою до такого “глобалізму” виступає “демократичний глобалізм”, основою для якого є демократія та паритетний діалог культур. У дисертації показані протиріччя, що виникають у такому поділі. Оптимальним місцем утвердження демократичних цінностей є національна держава, а їхнім гарантом – національні уряди, які у ХХ сторіччі не змогли адекватно реагувати на виклики з боку наднаціонального капіталу, а тепер й інформаційної глобалізації. Як наслідок, демократія перетворюється в ілюзорне поняття, бо уряди обирати можна, а капітал – ні.

Глобалізація може виявити конструктивний потенціал лише тоді, коли вона не відбуватиметься на односторонніх, монологічних засадах, не посилюватиме в планетарному масштабі нерівність та напруженість, а зможе виражати всю поліфонію світу. Саме тоді рух до самовизначення вписуватиметься в загальний плин до глобалізації.

У першому параграфі роботи належну увагу зосереджено на відношенні понять глобалізація/універсалізація. Доведено, що глобалізація світового інформаційного простору не означає автоматичної глобалізації універсальних цінностей. Навпаки, інтереси, на які спирається глобалізація, часто підмінюють загальнолюдські цінності. “Глобалізм стосується техніки, ринку, подорожей та інформації; універсалізм має справу з такими цінностями, як права і свободи людини, культура і демократія. Видається, що глобалізм є невідворотний, натомість універсалізм регресує”.

Сучасні тенденції до глобалізації необхідно оцінювати цілісно, принаймні у двох площинах. Перша – пов'язана з власне об'єктивними впливами глобалізації на різні рівні дійсності (національний, регіональний, міжнародний). Друга стосується когнітивних вимірів досліджуваного процесу, коли суспільство створює власні ідентифікаційні системи і за їхньою допомогою детермінує зміст глобалізації. Під час наукового дослідження цієї проблеми необхідно брати до уваги обидві площини, незалежно від ступеня їх збіжності.

У другому параграфі першого розділу – “Сучасна інформаційна парадигма і взаємоідентифікаційний процес” доведено, що ідеологічні зміни кінця вісімдесятих – початку дев'яностих років ХХ сторіччя підтверджують визначальні можливості інформації загалом – геоінформаційної ситуації зокрема, щодо геополітики, геодетерміністичні принципи якої зазнали суттєвої корекції під впливом комунікаційної глобалізації.

Якщо в процесі національної ідентифікації потік інформації обмежується національними системами і є наслідком інформаційної мобільності, інформаційного відтворення націй, то в контексті глобалізаційних процесів інформація насамперед виступає як зовнішній (наднаціональний) фактор впливу на націю, її комунікативне поле. В ідентифікаційному процесі важлива не тільки готовність (здатність) національного організму виявити інформаційну мобільність, а й контекст (умови) її реалізації, тобто геоінформаційна ситуація світу, зокрема напрямок інформаційних потоків, їх характер та інтенсивність.

У роботі увага акцентується на тому, що в сучасних умовах ідентифікація – це не тільки поняття, що означає “систему ідей і уявлень, а також відповідних установок і почуттів людей стосовно своєї нації в її етнічних, культурних і політичних вимірах”, а й двоєдиний процес: самоусвідомлення і самовияву (статус присутності) національного організму у світі та усвідомлення світовою спільнотою його унікальності. Тобто процес пошуку ідентичності скерований і до внутрішнього, і до зовнішнього світу.

Зовнішній ідентифікаційний вектор є вторинним, але дуже важливим. Як казав Берклі: бути – означає сприйматися (esse est percipi). Інакше кажучи, сущим є лише той, кого сприймають. З огляду на обставини, для українців такий ідентифікаційний стереотип має особливе значення, бо кожен українець бачить себе очима тих, які на нього дивляться. Відтак перед внутрішніми інформаційними потоками постало особливе завдання реставрувати націоцентризм в ідентифікаційному процесі як умову інтеграції/взаємоінтеграції на паритетних засадах.

Інформаційна глобалізація, основою для якої стали новітні комунікаційні технології, почала випереджати національний комунікаційний інтегралізм, суб'єктивізм посткомуністичних націй, а горизонтальні інформаційні потоки створили серйозну конкуренцію вертикальним, які є визначальними в процесі національної ідентифікації.

Основна проблема, що з'явилася у такому контексті, полягає не у створенні механізмів ізоляції, а в захисті від інформаційної квазівестернізації, яка легко впливає насамперед на близькі в цивілізаційному плані культури, до яких належить і пострадянська Євразія. У роботі зазначено складність завдання, оскільки в пострадянській ситуації згадане інформаційне вторгнення звично пов'язують з деідеологізацією (декомунізацією) й абсолютно ігнорують факт нової ідеологізації суспільств. Як наслідок, посткомуністичне суспільство виснажується орієнтацією, спричиненою спрощено-контрастним розумінням світу, зведенням його перспективи до радикальних альтернатив поза національними системами. Крах такого онтологічного та ідеологічного проектів, з одного боку, і характер пропозиції, яка стала доступною посткомуністичній людині після зруйнування інформаційної завіси і мала заповнити вакуум, – з другого, спричинив ситуацію, коли під впливом низькопробної масової культури Заходу й за умов неспроможності національних середовищ запропонувати свій масовий телепродукт відбувається “інформаційний рецидив”. Його суть у ностальгії за масовою культурою часів СРСР, зокрема в повторному переживанні найпопулярніших радянських фільмів, які, незважаючи на своє пропагандистське призначення, все-таки за своєю ментальністю ближчі посткомуністичному глядачеві, ніж американські бойовики.

У дослідженні проаналізовано проблему порушення рівноваги в сфері комунікації – розрив між невеликою групою розвинутих й інформованих країн та переважною більшістю держав, які відчувають труднощі в розвитку і більший або менший брак інформації. Перша група генерує 80 відсотків загального обсягу світової інформації, що припадає головно на п'ять великих агентств (Асошіейтед Прес, Ройтер, ІТАР-ТАРС, Франс Прес, Дойче Прес Агентур), котрі присвячують менше 25 відсотків цього обсягу проблемам другої групи. За таких умов інформаційні потоки стають селективні, а інформаційна палітра світу бідніє. Нівелювання інформації відбувається в різних формах, але дедалі частіше його суть зводиться не до фальшування фактів, а до селекції і оцінки подій з перспективи лідерів інформаційної революції. Як наслідок, на маргінес комунікаційного процесу потрапляють альтернативні ідеї та цінності.

У третьому параграфі першого розділу – “Інформаційна мобільність нації та її редукціонізм” доведено, що “холодна війна” замаскувала плюралізм національних проблем у Європі, фокусуючи увагу на контрастності транснаціональних мілітаризованих інтересів двох світів. Як наслідок, блокується інформаційна мобільність нації – екзистенційні “якості народу, що відображають свідомість і активність саморозвитку його як нації шляхом збереження традиційних та створення на їхньому ґрунті нових знань, тобто шляхом одночасного соціального руху знань (інформації) по вертикалі (від генерації до генерації) та по горизонталі (на рівні однієї генерації чи особи)”. Якщо критерії правди ставляться не в пізнавальний (історичний), а в ситуативно-креаційний, прогресивістський контекст, правда розпадається на фрагменти, позбавляється метафізичного, цілісного визначення, перетворюється на погано ідентифіковану історичну істоту, а то й зовсім вилучається з історичного ідентифікаційного контексту. Цим скористалися тоталітаризми ХХ сторіччя, кожен з яких пропонував і реалізовував будівництво “раю” на землі з “інформаційного нуля”, тобто на вихолощенні історичної пам'яті.

Упродовж останніх років помітною стає криза системного розуміння інформаційної мобільності нації, як наслідок її часової редукції (reduction з aнгл. – cкорочення, обмеження). У роботі визначено дві основні причини (напрямки) згаданої редукції: по-перше, узурпація ідеї прогресу (прогресивізму) ліберальним середовищем Заходу, по-друге, затяжний ретроспекціоністський характер відродження посткомуністичних націй. Історичний ідентифікаційний вектор є для України органічним. Таким чином, вона займає свої позиції – позиції своєї культури за часів Київської Русі. Саме тому в ідентифікаційній системі необхідно насамперед наголошувати не на зовнішньоорієнтаційному векторі (геополітиці), а на культурополітиці та хронополітиці, на самототожності українців з певним часом минулого і майбутнього. За інших обставин домінуватиме орієнтаційна (горизонтальна), а не самоорганізаційна (вертикальна) модель ідентифікації.

Інформаційна спадковість відбувається в спільному інформаційному полі, яке створюється потужною мережею ЗМІ. У цьому контексті значення українських мас-медіа незначне. В Україні є гостра потреба в кількох потужних ЗМІ, які б поєднували діахронний (національно-регенераційний) та синхронний (національно-модернізаційний) вектори інформаційної мобільності. Такі видання мали б інтегрувати українську реальність на психо-інформаційному макрорівні, “з'єднати всю Україну, бути політиком і дидактиком водночас, відкривати нас вселюдськості, а світ наближати до нас”.

Ще одним різновидом часового редукціонізму інформаційної мобільності націй є спроба звести призначення національної ідеї до ситуативного рівня, надати їй суто прагматичного характеру – адаптувати її до емпіричного бут-тя народу або до одного з аспектів соціального буття, наприклад, економічного відродження.

Водночас у посткомуністичній ситуації важливо усвідомити національну ідею як духовно-практичне двобіччя, тобто не впасти в іншу крайність – тотальний ретроспекціоністський ідеалізм, апеляцію до “золотого віку” в історичному часі, не беручи до уваги актуальність проспектного використання інформаційного потенціалу. “Це правило нашої історії: коли український політичний реалізм й ідеалізм розсварені розійдуться, звироднюються і один, і другий. Тоді реалізм уподібнюється, пристосовується, асимілюється з чужими силами. А ідеалізм анархізується і розсипається дрібними струмочками, розгублюючи великі жертви, окуплені посвятою. Це епохи руїни”.

Редукціонізм інформаційної мобільності нації створює умови, в яких важливо не зрозуміти стан людини, її цілісний ідентифікаційний контекст, а пристосувати світ до часткових знань про неї. Сприятливим для цього середовищем є кіберпростір, оскільки саме комп'ютерна ейфорія здатна спричинити нігілістське ставлення до систематизованих знань про суспільство і культуру задля принципів спонтанності, випадковості, відносності, фрагментарності навколишнього світу, які корелюються з мозаїчністю слуховізуальної електронної бліп-культури.

У другому розділі “Криза макротексту” увага акцентується на тому, як глобалізація комунікаційного простору, запровадження новітніх інформаційних технологій та домінування відеообразів, гедонізація інформації впливають на статус знання, ідентифікаційний процес нації. У першому параграфі другого розділу – “Інформація і знання (гіпертекстова ідентичність)” проаналізовано одне з основних протиріч століття, що минуло – роз'єднання функціональних та фундаментальних цілей і навіть домінування перших над другими. Ми живемо в епоху ефективних розмов, мовних та комунікаційних дій. Відтепер ідеться про оптимізацію функціонування інформаційної системи, її ефективність. Цьому сприяють і глобалізаційні процеси, сутністю яких є “перетворення людства в єдину структурно-функціональну систему”. Кількісно-інформаційні параметри витісняють на узбіччя якісно-фундаментальні цінності, за котрими стоїть знання, тобто тексти “високого порядку”, під якими розуміють “словесні твори, авторські та анонімні, які лежать в основі людської цивілізації”. Макротекст – це ідея як текст, що відзначається позачасовою деонтологічністю, аксіологічною актуальністю, прагненням до істини, рівнем постановки проблеми.

З інформатизацією суспільства та запровадженням високоточних технологій знання змінює свій статус. Тепер воно базується на ефективній комунікації, налаштованій на реальні результати. Текст втрачає енергетичну пружність, стає анемічним, “пливе”, персонажі перетворюються в голови, які розмовляють, глибина стає поверховістю.

Сьогодні, коли головним носієм тексту став екран – телевізора чи комп'ютера, “величезний надлишок інформації (“шум”) і величезна швидкість її отримання призвели до появи нового типу читання без діалогу, читання-споживання. Виник потік “мікроподій”, який спричинив кризу “макротексту”, що пояснює світ і суспільство. Швидке зростання кількості новин, радіо- і телеповідомлень, а також комп'ютерної інформації створили умови “інформаційного фундаменталізму”, в яких людина змушена сприймати факти і події односторонньо, не маючи змоги побачити повну картину.

Нові комунікаційні технології спроможні вихопити особу зі спільноти. Через індивідуалізацію і прагматизацію процесу комунікації індивід абстрагується від групової, спільнотної ідентичності і позбавляється можливості брати участь в обговоренні загальнонаціональних проблем.

У другому параграфі цього розділу – “Інформаційний відеогедонізм і локалізація ідентичностей” доведено, що візуальні форми мовлення мають значно більший асиміляційний потенціал, ніж друковані ЗМІ. Під їхнім впливом на маргінес витісняються традиційні форми і функції вербальної інформаційності, що допомагала людям збагнути власну ідентичність в національних параметрах.

Індивід потрапляє у пастку нової ідентичності – homo videns (людина зображення), для якої не існує те, що вона не бачила (non vidi, ergo non est). З огляду на тенденцію до локалізації телепродукту така людина ототожнює себе в параметрах подій і цінностей містечкової ідентичності, побудованої з візуальних фрагментів.

Водночас у сучасних друкованих ЗМІ міжнародна інформація подається несистемно. ЗМІ виявляють схильність до сенсаційності та провінційності, відмовляються від диференційованої журналістики та повідомлень з-за кордону. Причин кілька. Перша – у прагматизації (гедонізації) призначення новин. Про такі новини американці кажуть так: “news you can use” (дослівно: новини, які можна використати). Другою причиною є комерціалізація мас-медіа. Серед політичних пріоритетів сьогоднішніх ЗМІ переважають ситуативні, вузьконаправлені завдання, пов'язані з конкретними політичними фігурами.

Телебачення сприяє тому, що “людина зображення” не проектує себе на карту світу, її полінаціональну парадигму, а на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити. Споживач свідомо не рефлексує на текст. Його реакція обмежується пасивним сприйняттям символів, на тлі яких просто задовольняється інтерес до фрагментарних повідомлень, що полегшують реципієнту симулювати власну обізнаність. Як наслідок, такі традиційні інститути, як сім'я, релігія, нація та їхні цінності підпорядковуються характеру нових ЗМІ і перетворюються у вторинні “медіа-інститути”.

У третьому розділі “Медіа-реальність і національна реальність: проблема узгодження” аналізуються способи семантизації глобальними ЗМІ (зокрема на мовному рівні) національних реальностей, ступінь медіа-самодостатності деяких тенденцій, подій, а також взаємозв'язок між віртуалізацією комунікаційного процесу, інтенсивним інформаційним зростанням та міжнаціональним примиренням. У першому параграфі цього розділу – “Медіа-семантизація національної реальності” досліджуються креаційні можливості медіа-реальності, тобто реальності, створеної за допомогою новітніх комунікаційних технологій. Актуальність цієї проблеми для посткомуністичних народів зумовлена тим, що їхній інформаційний простір слабоінтегрований, як наслідок, центри інформування часто зміщені за межі України. Та головне тут – процес, під час якого дійсність поглинається й освоюється самостійним світом мас-медіа, після чого єдиною дійсністю стає дійсність ЗМІ, а не та, що є насправді. Інформаційне існування та “правдивість” подій забезпечуються тим, що її підхоплюють численні газети, радіо й телебачення.

Нова медіа-реальність, що з'явилася в результаті глобалізації інформаційних потоків, змінює принципи не тільки матеріального, а, насамперед, духовного життя людей, перетворюючи їхню психологію, менталітет, філософські уявлення про час, простір, світ та місце і статус національного у ньому. Уже на суто функціональному рівні комунікаційна глобалізація уможливлює медіатизацію національних реальностей, адже ЗМІ стають транснаціональними посередниками. Вони сягають не тільки домашнього затишку людини, але й її свідомості, формують її думки та інколи – поведінку. Вплив медіа-реальності може виявитися суттєвим ще й тому, що людина завжди мала потребу розпізнавати саму себе у змісті комунікаційного середовища. Це насправді одна з найглибших чуттєвих потреб: люди хочуть розпізнати себе, свої думки і спосіб життя у пропонованих через медіа образах реальності. Крім того, відбір змісту масової комунікації випливає з людської потреби підтримки і зміцнення власної колективної ідентичності: за допомогою того, що споживач бачить, слухає і читає в ЗМІ, він, між іншим, хоче зміцнити свої зв'язки з суспільною групою, до якої належить і таким чином підтвердити визнані спільні цінності та ідентичність.

З розвитком телебачення й, особливо, комп'ютерних технологій медіа-реальність отримала якісно новий вимір і нові експансіоністські можливості як стосовно людини, так і щодо національних інформаційних систем загалом. Одним з наслідків цього є спроба тотальної семантизації національної реальності, під час якої одні народи перетворюються у символи агресивності та дестабілізації “нового світового порядку”, а інші стають уособленням жертви. Особливо показовими у цьому контексті є роль ЗМІ в югославському, іракському випадках. Українці відчули силу глобальних ЗМІ після показу таких медіа-провокацій як фільм “СС у Великобританії” (Ай-Ті-Ві), “Фальшиве (потворне) обличчя свободи” (Cі-Бі-Ес), публікацій про творчість Тараса Шевченка у “Вашінгтон пост” і т. ін.

У зв'язку з розвитком телекібертехнологій креаційні можливості медіареальності зросли. На сьогодні потужні ЗМІ ефективніше визначають, ініціюють суспільні зміни і громадську думку, ніж рішення суду чи прийняті парламентом закони. Водночас, не зважаючи на певну самодостатність характеру медіавпливу на реальність, він перебуває у фарватері ідеологічних стратегій, є засобом успішного їх поширення. Сила медіа-семантизації особливо помітна у тих суспільствах, де недостатньо розвинутий національний інформаційний простір. Для послаблення негативних стереотипів посткомуністичним суспільствам, зокрема Україні важливо перехопити інформаційну ініціативу в загальнонаціональному масштабі.

У другому параграфі “Віртуальна реальність як місце між національного примирення чи ескалації антагонізму?” розглянуто популярну в епоху інформаційної революції, особливо в посткомуністичних, перехідних суспільствах формулу причинно-наслідкового зв'язку між кількістю інформації, віртуалізацією комунікаційного процесу і гуманізацією міжнаціональних відносин, зменшенням людської агресивності.

Оскільки історично склалося так, що більшість війн ведеться за володіння землею, віртуальна атериторіальність, релятивізація кордонів національних держав і, як наслідок, послаблення геодетерміністичного принципу в процесі національної ідентифікації мали б сприяти міжнаціональному примиренню. У контексті дослідження вжито поняття “геодетермінізм” на позначення певного зв'язку між появою, утвердженням, поведінкою національних спільнот і територією (землею).

З одного боку, Інтернет є продовженням волі людини, сповненням її таємної туги за досконалістю, її потреби заспокоєння різних бажань, з іншого – Інтернет існує як світ у собі, що не піддається людському контролю. З певними застереженнями його можна наводити як один з прикладів самоорганізації, яка диктує нові ідентифікаційні умови.

Природа комп'ютерної павутини передбачає згромадження людей, які ніколи не зустрінуться реально. Кіберпростір є єдиним місцем, де вони можуть спілкуватися без побоювань. З огляду на свої функціональні можливості, віртуальна комунікація мала б допомогти народам зрозуміти ідеї, які пов'язують їх в одну спільноту, збагнути рівень наших відмінностей з огляду на їх важливість. Але консенсус ускладнюється псевдоплюралізмом комунікаційного середовища, патогенна і корисна інформації отримують однакові можливості для свого поширення.

У віртуальних умовах індивід може сповна реалізувати свої інформаційні потреби, оскільки в глобальній мережі обміну інформації нема об'єктивно впорядковувального (обмежувального) начала. У суб'єкта комп'ютерної комунікації виникає ефект “психологічної анонімності” – особистого захисту від зовнішнього контролю. Зниження національних і соціально-нормативних бар'єрів підсилює значення індивідуально-психологічних складових комунікації. Виникає проблема контролю за достовірністю і конструктивністю інформації. Інтерактивність заохочує миттєві відповіді, притлумлює роздуми та дає вихід демагогії, егоманії, образам і ненависті. Тому дуже сумнівно, що представники двох ворожих етнічних чи релігійних груп у віртуальному спілкуванні будуть обмінюватися інформацією, що сприятиме примиренню.

Сучасна техніка легко надає злу віртуальну форму і відчужений зміст. Вона дає ефект об'єктивації зла. Свою присутність у віртуальному просторі людина визнає настільки, наскільки їй це вигідно. Експресія і масштаб віртуального зла (вбивство, насилля) затінюють зло реальне. Віртуальним злом можна захоплюватися, водночас демонструючи свою непричетність до нього.

Методи зловживання інформаційною свободою особливо небезпечні в посткомуністичній ситуації, де переважає довір'я до всіх технологічних новинок. Проблема ускладнюється ще й тим, що віртуальне насильство втрачає свою суть, оскільки розглядається як самодостатнє явище, на відміну від реальності, де воно раціоналізоване в тому розумінні, що служить короткотерміновим цілям.

Якщо умовою гуманізації міжлюдських стосунків, міжнаціонального примирення є правда, а не маргіналізація національного фактора, послаблення його суб'єктивності в комунікаційному процесі, то можливості найпотужніших технологій у цьому контексті не мають вирішального значення. Як відомо, сила навіть найнепривабливішої істини однакова: що з пожовклого манускрипту, що з майкрософтівського монітора. Технологічний розвиток і стан людства – не тотожні.

Умовою міжнаціонального взаєморозуміння є правда, а не фальшиве і водночас технічно досконале толерування. Віртуалізація глобального комунікаційного процесу не тільки не вирішує конфліктів, а й за умови цифрового кодування психологічних, історичних, геодетерміністичних складових національної ідентичності може ускладнити процес примирення. Крім того, згортання (локалізація) ворожості можлива на тому ж онтологічному рівні, на якому конфлікт зародився і триває.

Для посткомуністичних суспільств, які об'єктивно не належать до інформаційно розвинутих, більшість образ пов'язані з історичною аргументацією. В такій ситуації умовою примирення є позначений національною ідентичністю реальний конструктивний діалог без віртуального маскування проблем. Саме в межах міжнаціонального спілкування можна з'ясувати генезу конфліктів, її зв'язок (чи його відсутність) з національним характером. У третьому параграфі третього розділу – “Мова глобального комунікаційного процесу і мовна визначеність національної дійсності” доведено, що в епоху інформаційної глобалізації найстабільнішою є мова і її комунікативні можливості підтримувати в людях національну ідентичність навіть в умовах, коли вони не мають чітко означеної території для спільнотного проживання, тобто коли не спрацьовують геодетерміністичні принципи ідентифікації. У світі, що кориться культурній гомогенізації за посередництвом ідеології модернізації і сили глобальних медіа, мова як безпосереднє вираження культурного стає засобом захисту культурного виживання, останнім бастіоном самоконтролю, сховищем для ідентифікаційного значення. У цьому випадку нація втілюється в спільнотних образах мови, під час чого першою категорією є “ми”, другою – “нас”, третьою – “вони”.

З огляду на сучасні комунікаційні тенденції важливо не лише з'ясувати природу зв'язку між мовою і нацією, її детерміністичні можливості щодо національної реальності, важливість мовного фактору в процесі національної ідентифікації, а й, що найактуальніше, поставити його (процес) в контекст гіпотез про так звану глобальну мову (global tongue), симптоми появи якої тісно пов'язують з глобалізацією (віртуалізацією) комунікаційного простору.

Проблема актуалізувалася з появою глобальної мережі WWW, яка обслуговується за допомогою латинського алфавіту й переважно англійською мовою. З 17 найуживаніших мов світу в Інтернеті найпоширенішою є англійська. 82 відсотки сторінок глобальної комп'ютерної мережі – англомовні. На другому місці – німецька мова (4%), далі – японська (1,6%), французька (1,5%) та іспанська (1,1%). У реальності пропорції є такими: англійська є основною мовою для 320 мільйонів людей (8 відсотків населення світу), 70 відсотків з яких проживають у США та Великобританії. Ще 57 мільйонів розмовляє англійською посередньо, наприклад, у таких країнах, як Гамбія, Ліберія і Ямайка. Натомість іспанська є головною мовою для двадцяти країн, нею розмовляють 400 мільйонів осіб.

Електронна глобальна комунікація впливає на мову кількома способами. По-перше, вона змінює принцип використання мови. Інтернет ускладнює не тільки лінгвістичну присутність нації у глобальному комунікаційному процесі, а й прагматизує використання мови, тобто робить акцент на функціональному призначенні мови – засобу комунікації. По-друге, стимулює потребу створення глобальної мови, на яку претендує англійська. Всесвітня комп'ютерна мережа посилює позиції цієї мови і, таким чином, сприяє тенденції до нівелювання національних ідентичностей. По-третє, вона впливатиме на використання інших національних мов. Бурхливий розвиток транснаціональної монополізації електронних ЗМІ ускладнює захист національно-мовної самобутності інформаційної діяльності. Єдина глобальна мова відкриває могутній інформаційний канал, дуже ефективний засіб впливу на світогляд, свідомість, а отже, й на політичні, економічні, культурні процеси у світі, особливо у посткомуністичному просторі.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в з'ясуванні специфіки впливу комунікаційної глобалізації на національні ідентифікаційні системи в посткомуністичному світі. У науковій роботі зроблено такі найголовніші висновки:

1. Глобалізація не є ідеологічно нейтральним процесом і, як правило, сприяє поширенню цінностей масової культури, що може призвести до гомогенізації національних реальностей, особливо у посткомуністичному світі, в якому нації об'єктивно потрапили в умови інформаційного виживання. В комунікаційній площині глобалізація є продовженням впливу тих сил, які можна вважати