КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 340.14

МУРАШИН Олександр Геннадійович

АКТИ ПРЯМОГО НАРОДОВЛАДДЯ

У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

Спеціальність 12. 00. 01. теорія та історія

держави і права; історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної академії

внутрішніх справ України.

Науковий консультант:

академік Академії правих наук України, доктор юридичних наук, професор

Копєйчиков Володимир Володимирович

професор Національної академії внутрішніх справ України

Офіційні опоненти:

академік Академії правих наук України, доктор юридичних наук, професор

Цвік Марк Веніамінович,

професор національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого

член-кореспондент Академії правих наук України, доктор юридичних наук, професор

Рабінович Петро Мойсейович,

професор Львівського державного університету ім. Івана Франка

академік Української академії політичних наук, доктор юридичних наук, професор

Бабкін Володимир Дмитрович,

провідний науковий співробітник Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Провідна установа:

Національний університет внутрішніх справ МВС України (м. Харків)

Захист відбудеться 4 червня 2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 64.

Автореферат розісланий 4 травня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.В. БУРЛАЙ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес становлення в Україні громадянського суспільства, побудови демократичної, соціальної, правової держави зумовлює поступове перетворення українського народу з об’єкта державного управління на пріоритетний суб’єкт влади. Конституція України визнала і закріпила установчу владу українського народу, який здійснює її не тільки через органи державної влади та місцевого самоврядування, а й безпосередньо (ст.5), що свідчить про визнання великої ролі прямого народовладдя. Через його інститути народ як самоврядний феномен самостійно може вирішувати найважливіші проблеми суспільного і державного життя.

Одночасно пряме волевиявлення громадян є найбільш демократичним засобом прийняття рішень (актів), що мають певне юридичне значення. Особисті й соціальні інтереси громадян тут органічно поєднуються. Звідси випливає особливе значення, авторитет актів прямого народовладдя, а також їх місце у правовій системі.

Кількість наукових праць, що тією чи іншою мірою стосуються актів прямого народовладдя, досить обмежена. Місце цих актів у правовій системі взагалі не було предметом комплексного, системного, самостійного дослідження. Розглядалися лише окремі питання, пов’язані з актами безпосереднього народовладдя. Втім процес їх прийняття залишається неефективним, оскільки діяльність суб'єктів безпосередньої демократії значною мірою нормативно невпорядкована, а робота з підготовки проектів нормативних актів стосується лише окремих видів актів прямого народовладдя, а не їх системи взагалі, й просувається вкрай повільно. Це, зокрема, стосується референдуму, виборів. Так, рішення, що були прийняті всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 р., досі не імплементовані до законодавства України. Однією з причин такої ситуації є недосконалість законодавства про всеукраїнський референдум. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” 1991 р., який свого часу відіграв важливу роль у становленні референдумів в Україні, нині застарів і не відповідає положенням чинної Конституції. Що ж до прийняття актів виборів, то нині українське суспільство остаточно ще не визначилося з типом виборчої системи і поки що не має стабільного виборчого законодавства.

Будь-який вид організаційної діяльності суб’єкта прямого народовладдя відбувається у певних процесуальних рамках, має свою особливу процедуру та певні етапи. Чим досконаліша така процедура, тим ефективніше вказані суб’єкти впливають на розвиток суспільних відносин. Щодо процедури у сфері правотворчості суб'єктів прямого народовладдя, то без встановлення її певного порядку i чіткого втілення у життя неможливо своєчасно, з наукових позицій впливати на неї, підвищувати її ефективність, утверджувати засади законності у прямій правотворчій дiяльностi.

Акти прямого народовладдя застосовуються і здійснюють свій регулюючий вплив на суспільні відносини в умовах, коли соціальна дійсність активно розвивається. Цей вплив не є стабільним і рівномірним, він змінюється за характером, інтенсивністю і межами. Тому не можна будь-які прояви реалізації актів безпосередньої демократії вважати доказами ефективності або недостатності їхніх результатів. Тільки створення системи науково обгрунтованої оцінки дасть можливість судити про це з відносною впевненістю.

Один із найважливіших напрямів досліджень актів безпосередньої демократії полягає у вивченні властивостей, які виявляються при порівнянні цих актів з іншими у механізмі правового регулювання з метою забезпечення результативності правового впливу на суспільні відносини.

Важливим аспектом дослідження є результати використання правозастосовчих актів прямого народовладдя в реалізації правових норм. Вони дають підстави для висновків не тільки про стан правозастосовчої діяльності суб’єктів безпосередньої демократії, а й про якість нормативно-правового регулювання відповідних суспільних відносин. Удосконалення саме цих актів, практики правозастосування одна з необхідних умов зміцнення правової основи державного і суспільного життя, неухильного дотримання законності.

В Україні актам, що приймаються колективними суб'єктами прямого народовладдя, до останнього часу не приділялася належна увага. Окремі питання прийняття і реалізації цих актів досліджували В.Д.Бабкін, І.П.Бутко, Ф.Г.Бурчак, А.П.Заєць, М.І.Козюбра, А.М.Колодій, В.В.Ко-пєйчиков, М.І.Корнієнко, Л.Т.Кривенко, П.Ф.Мартиненко, Є.В.Назарен-ко, М.П.Орзіх, В.Ф.Погорілко, П.М.Рабінович, В.М.Селіванов, О.Ф.Скакун, М.І.Ставнійчук, А.П.Таранов, В.Я.Тацій, В.М.Тодика, Є.А.Тихонова, В.Л.Федоренко, О.Ф.Фрицький, М.В.Цвік, В.М.Шаповал, Ю.С.Шемшученко, Л.П.Юзьков та інші вчені.

Деякі властивості, види, ознаки актів безпосереднього народовладдя за радянської доби розкриті у працях Г.В.Барабашева, А.О.Безуглова, М.В.Вітрука, Л.Д.Воєводіна, В.А.Дорогіна, Д.Л.Златопольського, В.Т.Кабишева, А.І.Кіма, В.Ф.Котока, В.С.Кудінова, Й.Д.Левіна, О.М.Лучина, В.В.Маклакова, М.Н.Марченка, А.О.Мішина, Р.А.Сафа-рова, В.М.Суворова, Ю.Г.Судніцина, І.П.Трайніна, С.В.Троїцького, І.Є.Фарбера, М.А.Шафіра та інших.

Сучасні зарубіжні вчені також приділяють певну увагу проблемам актів прямого народовладдя. Зокрема, в Російській Федерації це дістало відображення в працях Ю.О.Веденєєва, В.І.Васильєва, Ю.А.Дмитрієва, А.І.Ковлера, В.В.Комарової, О.О.Кутафіна, І.А.Старостіної, А.Я.Сливи, Б.О.Страшуна, Ю.О. Тихомирова та інших дослідників.

Отже, коли досягнення юридичної науки стали необхідною передумовою здійснення державно-правової реформи на засадах Конституції України, назріла необхідність поглибленого вивчення юридичної природи, місця і ролі актів прямого народовладдя у правовій системі. Таким чином, актуальність дослідження теоретичних і практичних проблем актів прямого народовладдя пов'язана, по-перше, з необхідністю вироблення єдиної, цілісної концепції актів прямого народовладдя як результату функціонування різних інститутів безпосередньої демократії; по-друге, з потребою визначення місця актів прямого народовладдя у правовій системі й у системі нормативних актів; по-третє, з вимогою вдосконалення чинного законодавства про прийняття актів прямого народовладдя з метою приведення його у відповідність до положень Конституції України 1996 р., ратифікованих міжнародно-правових актів; по-четверте, з потребою узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду прийняття і реалізації актів прямого народовладдя, виявлення як позитивних, так і негативних тенденцій у розвитку цих процесів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження обрана згідно з державними планами та програмами Верховної Ради України (Державно-правова реформа в Україні), “Основними напрямами наукових досліджень у галузі держави і права на 1998 2000 роки”, затвердженими загальними зборами Академії правових наук України 19 березня 1998 р., планами прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995 2000 рр. (Рішення Колегії МВС України від 28 червня 1995 року № 4КМ/2) і планами науково-дослідних робіт та тематичними планами Національної академії внутрішніх справ України на 1996 2000 рр.

Мета та завдання дослідження. Основна мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб дослідити юридичну природу актів прямого народовладдя, їх місце у правовій системі, виробити практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавства про ці акти та шляхи підвищення ефективності їх реалізації.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:

визначити загальне поняття акта прямого народовладдя та його характерні ознаки;

дослідити місце і роль актів прямого народовладдя у правовій системі;

сформулювати принципи прямої правотворчості (колективних суб'єктів прямої демократії) у правовій державі. Дослідити сутність принципу демократизму як пріоритетного принципу в здійсненні цієї форми правотворчості;

визначити поняття прямого правотворчого процесу та особливості його основних стадій;

розробити основні вимоги ідеальної моделі акта прямого народовладдя у демократичному суспільстві;

дослідити вплив громадської думки на зміст актів прямого народовладдя та варіанти впливу громадської думки, що відображена в них, на суспільну діяльність;

розробити критерії класифікації актів прямого народовладдя;

визначити поняття актів референдуму, виборів, відкликання, наказу виборців, петиції, страйку та здійснити їх класифікацію;

виходячи із соціального призначення акта виборів як найбільш поширеного акта прямого народовладдя, дослідити його основні функції у регулюванні суспільних відносин;

дослідити юридичну природу місцевих актів прямого народовладдя, локальних (зокрема, про проведення страйку), визначити їх функції;

дослідити юридичні особливості підзаконних нормативних і правозастосовчих актів безпосередньої демократії;

визначити критерії ефективності дії актів прямого народовладдя, засоби та умови її забезпечення.

Об'єктом дослідження є правові відносини, що виникають у сфері здійснення прямого народовладдя колективними суб'єктами прямої демократії, а його предметом акти прямого народовладдя як результат функціонування інститутів безпосередньої демократії.

Методи дослідження. Враховуючи проблеми дослідження, дисертант виходив з необхідності комплексного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження; з єдності соціально-правового і гносеологічного, об'єктивності, історизму, конкретності істини. Застосовувалися такі філософські категорії, як можливість і дійсність, форма і зміст, сутність і явище, простір і час, ціле й частина, а також закони діалектики: єдності й боротьби суперечностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення заперечення та ін. В дисертації використані загальнонаукові методи: опис, спостереження, порівняння, логічний аналіз і синтез, системний. При визначенні поняття акта прямого народовладдя, змісту окремих його видів автор застосував структурно-функціональний, інституційний аналіз, який дав змогу концептуалізувати акт прямого народовладдя з усіма властивими йому ознаками. При аналізі різних видів актів прямого народовладдя в Україні та інших країнах автором було застосовано формально-логічний, порівняльно-правовий методи. Для аналізу акта виборів, акта референдумів, місцевих актів прямого народовладдя також застосовувався еволюційно-історичний метод.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. В дисертації вперше у вітчизняній юридичній літературі комплексно і системно досліджується проблема актів прямого народовладдя, розглядається їх місце у правовій системі, тобто створена юридична теорія актів прямого народовладдя.

На теоретичному рівні всебічно характеризується акт прямого народовладдя, показані його специфіка та відмінності від інших правових актів, здійснений аналіз ролі цих актів у механізмі правового регулювання, досліджені питання їх ефективності.

Здійснено критичний аналіз національного і зарубіжного законодавства щодо процедури прийняття і реалізації актів прямого народовладдя та їх гарантій. Розроблено конкретні пропозиції, організаційно-правові рекомендації щодо вдосконалення відповідного законодавства України. В результаті здійсненого дослідження одержано нові результати, які прямо або опосередковано здатні впливати на процес вдосконалення державно-правової практики.

1. Визначені характерні ознаки акта прямого народовладдя, що відрізняють його від інших правових актів, прийнятих представницькими органами і посадовими особами.

2. Створено авторську концепцію актів прямого народовладдя як правових актів, що є результатом функціонування інститутів прямої демократії, які містять у собі формально обов'язкову, безпосередньо виражену волю населення Під терміном “населення” маються на увазі усі колективні суб'єкти прийняття актів прямого народовладдя..

3. Визначено місце і роль актів прямого народовладдя як статичного елементу в правовій системі.

4. Сформульовано положення про принципи прямої правотворчості. Виділені найважливіші складові принципу демократизму як пріоритетного принципу.

5. Дано визначення прямого правотворчого процесу, проаналізовані основні його стадії та притаманні їм етапи. Сформульовані пропозиції щодо їх оптимізації в умовах проведення в Україні правової реформи.

6. Вперше обгрунтовані вимоги до ідеальної моделі акта безпосереднього народовладдя в умовах демократичного суспільства з урахуванням світового і вітчизняного досвіду.

7. Вдосконалені критерії класифікації актів прямого народовладдя.

8. Запропоновані власні визначення поняття актів референдуму, виборів, відкликання, наказу виборців, петиції, рішення про страйк та здійснена наукова класифікація цих актів.

9. Виходячи із соціального призначення акта виборів, вперше досліджені його основні функції у регулюванні суспільних відносин.

10. Виявлені юридична природа місцевих, локальних (зокрема, про проведення страйку) актів прямого народовладдя та функції, що здійснюються ними.

11. Розкрито юридичні особливості нормативних підзаконних та правозастосовчих актів прямого народовладдя.

12. Визначені критерії ефективності дії актів прямого народовладдя, засоби та умови її забезпечення.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого дослідження проблем теорії демократії і актів прямого народовладдя, моделей і видів цих актів; сприяють виникненню нових підходів у прямій правотворчій діяльності; створюють основу для підвищення ефективності механізму прийняття і реалізації актів прямого народовладдя; зміцнення гарантій їх здійснення; запобігання випадків прийняття суб'єктами безпосередньої демократії незаконних актів.

Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані в подальших дослідженнях теоретичних проблем реалізації Конституції України, при розробці проектів нових законів про всеукраїнський референдум, про місцеві референдуми та інші форми безпосереднього волевиявлення територіальної громади, про порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання, концепції підвищення правової культури суб'єктів прямого народовладдя і т. ін. Висновки і пропозиції також можуть бути використані в науково- дослідній, освітній, виховній роботі правовому вихованні населення, формуванні високої правової культури та правосвідомості громадян.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором у публікаціях, виступах на 14 конференціях, зокрема міжнародних: “Європа Японія Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” (Київ, 17 20 жовтня 2000 р.); “Систематизація законодавства в Українi: проблеми теорії i практики” (Київ, жовтень 1999 р.); “Державно-правова реформа в Українi” (Київ, листопад 1997 р.); “Право та культура: теорія i практика” (Київ, травень 1997 р.); “Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку адміністративних районів” (Тернопiль, квітень 1997 р.); “Проблеми методології сучасного правознавства” (Київ, жовтень 1996 р.); “Концепція розвитку законодавства України” (Київ, травень 1996 р.); “Колізії у законодавстві України: проблеми теорії i практики” (Київ, жовтень 1995 р.) та загальноукраїнських: “Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи” (Київ, червень 1997 р.); “Ідеологія державотворення в Українi: історія i сучасність” (Київ, листопад 1996 р.); “Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти” (Київ, березень 1995 р.); “Правова система України: теорія i практика” (Київ, жовтень 1993 р.); “Актуальні проблеми формування правової держави” (Харків, жовтень 1990 р.); “Правові проблеми економічної реформи в СРСР” (Київ, травень 1990 р.). Тези виступів опубліковані.

Наукові результати, отримані дисертантом, який був членом робочої групи по підготовці проекту Закону України “Про загальноукраїнський та місцеві референдуми”, реалізовані ним при розробці цього законопроекту, при підготовці пропозицій щодо вдосконалення розділу ХІ Конституції України “Місцеве самоврядування”, проекту Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

Положення дисертації використовуються в навчальному процесі при читанні курсів “Теорія держави і права”, “Конституційне право України”, “Конституційне право зарубіжних країн”, спецкурсу “Актуальні проблеми теорії держави і права” в Національній академії внутрішніх справ України.

Публікації. Основні положення дослідження викладені у 40 публікаціях, включаючи монографію, наукові статті у фахових наукових виданнях в Україні та за кордоном.

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 420 сторінок складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (388 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її основні методи, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень і структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

Перший розділ “Правові засади актів прямого народовладдя та їх місце у правовій системі” присвячений дослідженню юридичної природи актів прямого народовладдя, принципам та особливостям їх прийняття.

Автор обгрунтовує положення про те, що акт прямого народовладдя є правовим актом, що передбачає належним чином (словесно-докумен-тально) оформлене зовнішнє вираження волі колективних суб'єктів безпосередньої демократії, яке фіксує результат їх правомірної діяльності, тобто юридично значущий, змістовний елемент правової системи (юридична норма, правозастосовчий припис і т.ін.), котрий увійшов у правову тканину в результаті їх правотворчої, правозастосовчої та іншої діяльності (акт-документ). Його прийняттю завжди передує інший акт, що являє собою вираження волі, дію колективних суб'єктів прямої демократії, спрямовану на досягнення юридичного ефекту, тобто юридичний факт, що є підставою тих чи інших юридичних наслідків (акт-дія).

Виходячи з власних теоретичних розробок, автор дійшов висновку, що актам прямого народовладдя як результату функціонування інституту прямого народовладдя поряд з іншими притаманні окремі ознаки цих інститутів. Отже, акт прямого народовладдя являє собою результат функціонування інституту прямої демократії; прийнятий безпосереднім волевиявленням громадян; воля, що виражена в акті, співпадає з волею суб’єкта її виявлення; містить волю особливого кола суб’єктів політичних відносин, суб’єктів права його прийняття. Мета актів здійснення волі громадян від їх імені. Рішення (акт) присвячене питанням, які цей суб’єкт має право безпосередньо вирішувати або брати участь у їх вирішенні.

Виділені ознаки дали змогу визначити акти прямого народовладдя як правові акти, що є результатом функціонування інститутів прямої демократії і містять у собі безпосередньо виражену волю населення щодо розв'язання певних питань державного і суспільного життя у вигляді прийнятих ним владних настанов.

Дослідження юридичної природи актів прямого народовладдя (акт-документ) дає можливість стверджувати, що юридична сила актiв прямого народовладдя знаходить свій вияв: у обов’язковій відповідності кожного акта принципам i нормам конституції, у суворій вiдповiдностi законам; у визнанні обов’язкової підпорядкованості між існуючими видами актiв; у встановленні ієрархічної пiдпорядкованостi актів суб’єктів прямого народовладдя, що займають вище чи нижче місце; у визначенні підстав i меж прийняття того чи іншого акта, його основного змісту тощо. Формула "на основі та на виконання закону", "відповідно до закону, указу, постанови" i т. ін. виражає цей правовий зв’язок. У разі визнання правового акта таким, що порушує законність, він втрачає юридичну силу (призупинення акта, скасування акта, визнання акта недійсним, визнання таким, що втратив юридичну силу самого акта i пов’язаних з ним інших актів та породжених ними юридичних наслідків).

Щодо актів прямого народовладдя як різновиду правового акта, то, на думку дисертанта, вони є ланкою "правового ланцюга" у правовій системі — правова культура, правова свідомість, настанови, правові потреби, принципи, правоцiлеположення, правотворчість, правова норма, юридичні дії i стан. Періодично відновлюючи цей "правовий ланцюг", акти прямого народовладдя виступають як один з його можливих імпульсів, виконуючи роль його мети та засобу.

У дисертації розглядається правотворчість колективних суб'єктів прямого народовладдя. Автор доводить, що пряма правотворчість це особлива форма правотворчості, якій притаманні свої принципи, методи, особливості правотворчого процесу.

У ході дослідження цього питання дисертант виходив з того, що для прийняття нормативних рішень, в яких реально втілювалася б воля кожного, має застосовуватися єдиний демократичний спосіб голосування. Отже, це феномен, якому притаманні такі ознаки: свідома діяльність громадян; ця дiяльнiсть здійснюється безпосередньо; здійснюється у складі певного колективного суб’єкта прямого народовладдя; вона спрямована на вираження власної волі; виражена воля стає юридично значущим нормативним актом, який входить до загальної системи правових актів (якщо вона була безпосередньо спрямована на створення певних правових норм). Виходячи з вищезазначених ознак, автор робить висновок, що цей феномен пряма правотворчість, тобто особлива форма, або вид, діяльності колективних суб’єктів безпосереднього народовладдя, яка полягає у встановленні, а також зміні або скасуванні правових норм.

Водночас пряма правотворчiсть знаходить своє вираження у певних організаційних формах, які дають змогу чіткіше встановити, якi саме колективні суб’єкти безпосередньої демократії i в якому порядку створюють правові норми в суспільстві. Оскільки право офіційна форма регулювання відносин, то організаційне оформлення прямої правотворчості є її неодмінною ознакою. Пряма правотворчiсть, зрештою, являє собою офіційну організаційно оформлену діяльність колективних суб’єктів безпосередньої демократiї, що спрямована на створення правових норм.

Діяльність колективних суб’єктів безпосередньої демократiї щодо створення правових норм є процесом, що здійснюється на основі певних принципів: демократизму; законності; гуманізму; наукової обгрунтованості; системності й узгодженості; наступності; своєчасності; ретельності; юридично-технічної досконалості.

У дисертації показано, що найважливішими характеристиками принципу демократизму, як пріоритетного принципу прямої правотворчості слід вважати: самостійність суб’єктів безпосередньої правотворчості самостійне та остаточне вирішення питань у межах наданої законом компетенції без будь-якого попереднього дозволу; безпосередня участь громадян у розробці та прийнятті актів; колективність колективне вивчення стану справ, збирання та аналіз різних матеріалів для підготовки актів і їх прийняття; гласність відкритий характер такої діяльності, широка та систематична інформація про неї. Гласність у прямій правотворчості, зокрема, виконує такі функції: гносеологічну (пізнавальну), оскільки надає можливість отримувати повну інформацію про прийняті правові акти та про проекти, що прийматимуться колективними суб’єктами прямого народовладдя; комунікативну функцію, оскільки передбачає в процесі прямої правотворчості необхідність налагодження ефективного спілкування між усіма суб’єктами політичної системи; стабілізуючу функцiю, оскiльки сприяє налагодженню порозуміння мiж усiма зацікавленими сторонами i т. ін.

Розглядаючи прямий правотворчий процес як юридично встановлену процедуру діяльності суб’єктів прямого народовладдя щодо надання юридичної сили безпосередньо вираженій волі громадян, порядок формування i закріплення такої волi у загальнообов’язкових юридичних приписах, упорядковану систему стадій діяльності по встановленню, зміні чи скасуванню правових норм, дисертант доходить висновку, що він містить дві основні стадії: попереднє формування безпосередньої волі громадян, що складається з дій, які прямо не породжують правових норм, і офіційне надання юридичної сили безпосередній волi громадян. Остання включає два окремі етапи: офіційне схвалення проекту; прий-няття нормативного акта прямого народовладдя та його офіційне оприлюднення (опублікування). До етапу офiцiйного схвалення проекту акта прямого народовладдя належать: а) передача проекту на розгляд суб’єкта прямої правотворчості, власне його розгляд; б) обговорення зазначеним суб'єктом проекту; в) прийняття щодо нього офiцiйного рішення.

На пряму правотворчість певним чином впливають ряд факторів економічних, політичних, соціальних, національних, зовнішньополітичних та ідеологічних. Автор звертає увагу на роль звичаїв у прямому правотворчому процесі. У цьому контексті вони здійснюють такі функції: формування нових інститутів прямої правотворчості, а також форм i методів їх функціонування; доповнення офіційно закріпленої системи iнститутiв, норм i принципів прямої правотворчості; мотивації принципи, норми та інститути, а також форми i методи їх застосування, що сформувалися та встановилися як звичаї i традиції, а з часом набули правової форми, більш повно додержуються i використовуються в силу їх фактичного визнання населенням; культурну сприяють визнанню громадянами цінності демократичних ідей, норм, інститутів; підвищення правової культури суспільства як умови розвитку i вдосконалення прямої правотворчості.

Автор дисертації викладає своє бачення існуючих суперечностей між змістом і формою актів прямого народовладдя, які мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. До перших він відносить ті, що виникають у зв'язку з формуванням при розбудові Української держави нових господарських, соціокультурних та інших відносин та їх регулюван-ням. Зміст актів прямого народовладдя не завжди адекватно відображає об'єктивні потреби суспільства (проблеми в нормативному опосередкуванні зв'язків, наявність застарілих положень тощо). До других ті, що породжені невідповідністю змісту акта прямого народовладдя формі його вираження. Зазначені акти умовно можна поділити на такі, що 1) містять правові приписи, які за своєю юридичною силою мають становити зміст інших актів; 2) поєднують у собі і нормативні, й індивіду-альні приписи.

На думку дисертанта, головною причиною суб'єктивних суперечностей змісту і форми актів прямого народовладдя є відсутність єдиного нормативного акта, що мав би регламентувати діяльність суб'єктів безпосередньої демократії у галузі нормотворення.

Детальний аналіз юридичних властивостей, змісту і форми акта прямого народовладдя дав можливість автору запропонувати його ідеальну модель, яка включає ряд вимог: його прийняття викликане об’єктивними соціально-економічними потребами; він відповідає попередньо обговореним і схваленим населенням програмам економічного i соціального розвитку чи прямо випливає з них; приймається на підставі досить повної i об’єктивної інформації; приймається суб’єктами прямого народовладдя, що мають необхідну фактичну компетентність i з додержанням усіх встановлених процедур; приймається реальною більшістю з урахуванням думки меншості; є легітимним; є оптимальним для цих умов, що гарантується здебільшого розробкою альтернативних актів прямого народовладдя; приймається своєчасно; містить механізм реалізації, що забезпечує його повне виконання з метою отримання задуманого при прийнятті суб'єктом безпосередньої демократії акта ефекту.

Автор розглядає питання впливу громадської думки на процес прийняття, реалізації зазначених актів, а також впливу громадської думки, що міститься в актах прямого народовладдя, на суспільну діяльність. Щодо останнього автор вважає, що громадська думка виконує ряд функцій, зокрема оціночну, регулятивну i аналiтико-конструктивну, забезпечуючи певну спрямованість діяльності людей.

У сучасних умовах нестабільного соціально-політичного життя особливо наочно проявляються розбіжності між інтересами різних регіонів, політичних угруповань (партій). На жаль, існують умови для можливого надання суб’єктам прямого народовладдя неправдивої інформації через низьку якість досліджень, умисний обман з використанням нібито існуючих соціологічних даних. На думку дисертанта, забезпечення достовірності інформації (соціологічних даних), що надається суб'єктам прямого народовладдя в ході прийняття ними тих чи інших актів можливе: при організації експертизи результатів дослідження громадської думки; проведенні паралельних досліджень, забезпечуючи таким чином взаємний контроль за їх результатами; покладанні обов'язків контролю за достовірністю результатів досліджень громадської думки на соціологічні служби відповідних рад та державних адміністрацій.

Здобувач приділяє увагу загальнонародним (народним) обговоренням. Аналіз вітчизняного і зарубіжного законодавства, наукових напрацювань дав можливість автору визначити ознаки, що властиві цим обговоренням як правовій формі виявлення громадської думки. Це, по-перше, політична участь населення у здійсненні державної влади; по-друге, вияв громадської думки; по-третє, контроль за діяльністю державних органів; по-четверте, вияв певної владності й колегіальності при прийнятті рішень. Народні обговорення не організують i не об'єктивiзують владне волевиявлення народу з приводу прийняття відповідного акта, а лише дають інформацію щодо змісту i спрямованості волі народу.

Узагальнення практики проведення народних обговорень дає змогу характеризувати їх як елемент політичного і правотворчого процесу.

Призначення ж народних обговорень дисертант вбачає в: аналізі, узагальненні й урахуванні отриманих пропозицій та зауважень з проекту (питання), що розробляється; подальшому розвитку законодавства у цій сфері (галузі), розвитку законодавства в інших сферах (галузях) на підставі відповідних отриманих пропозицій, що стосуються iнших сфер (галузей); вдосконаленні законодавства (внесення змін, доповнень до підзаконних нормативних актів); інформуванні населення про діяльність законодавчого органу, місцевих рад; поліпшенні безпосередньої діяльності різних органiв держави, місцевого самоврядування та посадових осіб.

Розділ другий “Система та види актів прямого народовладдя” присвячений класифікації актів, прийнятих колективними суб'єктами безпосередньої демократії, дослідженню їх поняттю, ознак і видів.

Дисертант викладає своє бачення класифікації актів прямого народовладдя як юридичної конструкції. Класифікація дає змогу на підставі суттєвих ознак актів прямого народовладдя визначити і встановити їх загальні та специфічні риси, зв'язки і відмінності, найбільш повно відобразити існуючу взаємодію. Кожний окремий акт містить у собі риси одиничного, загального, особливого. Останнє пояснює можливість структуризації однорідних актів у відповідні групи за певними критеріями. Здобувач запропонував класифікувати акти прямого народовладдя за такими критеріями: за юридичною природою; за юридичною силою; за змістом; за основними сферами державного i суспільного життя; за колом i характером найбільш типових i стійких відносин, що регулюються ними; за предметом їх впливу; за їх структурною формою (способом організації нормативного матеріалу); за особливим, встановленим у нормативному порядку способом підготовки i порядком прийняття актів; за дією в просторі та характером дії; за обсягом питань, що містяться
у актах прямого народовладдя. Через похідність актів прямого наро-довладдя від інститутів прямої демократії окремі їх класифікації збігаються.

Характеризуючи акт референдуму, автор робить висновок, що це пріоритетний вид акта прямого народовладдя, який прийнятий шляхом голосування виборців (певної, визначеної законом групи виборців) з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно із законом не можуть бути винесені на референдум, котрий обов'язковий для виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких він має імперативний характер.

Вивчення загальних, особливих та одиничних рис актів референдуму дало можливість класифікувати останні за такими критеріями: за юридичними наслідками або правовою силою акти поділяються на консультативні та імперативні (різновидом останнього є ратифікаційне рішення); за підставами прийняття обов'язкові та факультативні акти; за юридично-галузевою приналежністю конституційні, міжнародно-правові, адміністративно-правові акти і т. ін.; за часом прийняття акти референдуму до та після прийняття рішення (що є предметом референдуму) уповноваженим органом; за суб'єктами прийняття рішення загальнодержавні та місцеві акти; за суб'єктами ініціювання ініціативні та петиційні.

Щодо акту референдуму прийнятого 16 квітня 2000 р., то, на думку автора, за суб'єктом ініціювання його прийняття це був ініціативний акт; за суб'єктом прийняття загальнодержавний; за юридично-галузевою приналежністю конституційний; за правовою силою імперативний; за часом прийняття до розгляду парламентом законопроекту (дозаконодавчий).

Дисертант робить висновок, що “достовірність” актів референдуму щодо проектів вельми важливих, основоположних законів, які складаються з багатьох розділів, глав, статей, неодмінно буде низькою через необхідність голосування в пакеті комплексу питань, ставлення до яких може бути (і, як правило, є) неоднозначним.

У дисертації досліджується акт виборів. На основі аналізу різних підходів до поняття виборів, їх соціально-юридичної природи автор пропонує власну точку зору на визначення акта виборів. Це передбачене конституцією та законами специфічне політико-правове рішення, яке являє собою результат волевиявлення народу (дієздатних громадян) або його певної частини шляхом таємного голосування щодо формування якісного складу органу законодавчої влади та органiв місцевого самоврядування, або рішення про наділення повноваженнями посадової особи шляхом голосування встановленою більшістю за умови, коли на здобуття кожного мандата мають можливість балотуватися два і більше кандидатів.

Здійснивши ретельне дослідження існуючої практики прийняття актів виборів, дисертант дійшов висновку про можливість виділення таких їх видів: за територіальним принципом слід розрізняти загальнонаціональні (загальнодержавні), місцеві (локальні, комунальні, адміністративні); за змістом акт виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатiв сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, сiльських, селищних i мiських голів; за часом прийняття чергові, позачергові або дострокові вибори, акти повторних виборiв, акти виборiв депутатiв, голiв (сiльських, селищних, мiських рад) замість вибулих; акти, що приймаються в умовах утворення нової адміністративно-територіальної одиниці; за кількісною ознакою участі громадян у прийнятті акта виборів загальні, основні, додаткові, за своїми правовими наслідками дійсні та недійсні.

Щодо соціального призначення акта виборiв автор доводить, що у регулюванні суспільних відносин він виконує функції: важливого інструменту здійснення народного суверенітету акт виборів делегує у сконцентрованому вигляді зібрані в ньому окремі частинки народного суверенiтету, носієм якого є кожний громадянин, конкретно визначеним суб'єктам для здійснення ними своїх повноважень; реалізації права національного суверенiтету; забезпечення легітимності, стабільності, наступності законодавчої влади і органів місцевого самоврядування; забезпечення принаймні формальної, відправної початкової основи для ефективного функціонування державного механізму та виборних органів місцевого самоврядування; формування, концентрації, вираження громадської думки та формування суб'єктів вираження настроїв суспільства.

Здійснення зазначених функцій має місце не завжди. В умовах комуністичного чи будь-якого іншого тоталітарного режиму акти виборів реально не є публічними і суспільними через відчуження як окремого громадянина, так і народу взагалі від реальної участі у формуванні представницьких органів.

Аналіз існуючих реалій в Україні показує, що зміна чинного законодавства про прийняття актів виборів неминуча. Це пов'язано, по-перше, з тим, що більше двадцяти положень Закону “Про вибори народних депутатів України” визнані Конституційним Судом України неконституційними, по-друге, згідно з рішеннями всеукраїнського референдуму повинні бути внесені зміни до Конституції України, які, в свою чергу, стосуватимуться і засад виборчої системи. Крім того, Верховна Рада прийняла законопроект про вибори народних депутатів України на пропорційній основі. В суспільстві розгорнута широка дискусія щодо доцільності застосування пропорційної чи змішаної системи і навіть можливості повернення до мажоритарної системи прийняття акта виборів.

Використання виключно пропорційної системи сприяло б об'єднанню дрібних політичних партій між собою або з уже усталеними, більш потужними політичними структурами. В такий спосіб в Україні сформувалася б відносно стабільна партійна система. Але, на думку автора, в сучасних умовах компромісним варіантом може бути збереження змішаної мажоритарно-пропорційної системи. Застосування такої системи разом із запровадженням законодавства про політичні партії також може створити розгорнуту правову основу для належного функціонування політичних партій в українському суспільстві.

У дисертації приділена належна увага акту відкликання, що зберігся у правовій практиці окремих країн і мав місце в Україні рішенню про дострокове припинення повноважень депутата, судді або народного засідателя, звільнення їх від обов'язків за рішенням тих, хто їх обирав (воно мало характер санкції). У науці до цього часу питання про доцільність існування акта відкликання залишається дискусійним. Автор аналізує позитивні й негативні аспекти цього акта і висловлює власну думку щодо його існування.

Досліджуються акти наказів виборців і акти петицій, які являють собою доручення, вимогу суб'єктів безпосередньої демократії з певних питань.

На основі аналізу історичних реалій існування акта наказів дисертант дає його визначення. Це прийняті передвиборними зборами відповідні акти-доручення виборцiв, що були спрямовані на поліпшення діяльності рад з керівництва державним, господарським i соціально-культурним будівництвом, забезпечення комплексного соціального розвитку їх територій, задоволенню зростаючих матеріальних i духовних потреб людей. Показано консультативний характер таких актів. Робиться висновок про відсутність у актів наказів належного авторитету і соціально-політичної значущості через їх дорадчість, тобто суверенна воля електорату мала затверджуватися обраним ними ж органом влади (відповідною радою).

Автор вважає за доцільне запровадити правовий механізм юридичної фіксації передвиборної програми кандидата у депутати, який обирається за мажоритарною системою, що виключав би політичне шахрайство, маніпулювання думкою більшості в інтересах однієї людини та передбачав би правову відповідальність за зраду інтересів виборців. Всю процедуру обрання депутатів слід розглядати з точки зору договору, що укладається між кандидатом і виборцями, за яким він зобов’язується докласти необхідних зусиль для досягнення певних соціальних результатів. Запропоновані процедурні новації у виборчому праві України, на думку дисертанта, сприятимуть вдосконаленню реалізації громадянами своїх прав, підвищенню відповідальності депутатів перед виборцями.

Розглядаються акти петицій колективні письмові звернення до органу державної влади, місцевого самоврядування, посадової особи про прийняття рішення з певного питання. Виділені таки їх види: петиція-скарга; петиція-пропозиція (зауваження); петиція-заява (клопотання); петиція-вимога. Останній вид порівнюється з актами народної (громадянської) ініціативи, передбаченими законодавством багатьох країн, зокрема Конституцією України (ч.2, ст.72). Проведена класифікація останніх: за предметом регулювання; з точки зору обізнаності законодавчого органу, місцевих рад із запропонованим проектом; залежно від того, якої сфери державного, громадського життя стосуються поставлені питання; залежно від суб'єкта прояву ініціативи та рівня вирішуваних питань. Доводиться доцільність існування акта петицій і пропонуються шляхи його законодавчого закріплення.

У роботі досліджуються місцеві акти прямого народовладдя прийняті безпосередньо населенням відповідно до вимог законності рішення, які встановлюють, змінюють або скасовують норми права, персонально-конкретні приписи з метою виконання місцевих завдань господар-ського, соціально-культурного і т.д. будівництва.

Аналізуючи юридичну природу місцевих актів прямого народовладдя, дисертант обгрунтовує можливість їх поділу на: нормативні; нормативно-допоміжні; правозастосовчі; такі, що містять у собі у певних сполученнях і нормативні, й індивідуально-правові приписи.

Вперше на теоретичному рівні виділяються функції місцевих актів прямого народовладдя. Їм можуть бути властиві такі функції: соціальна; культурна; політична; економічна, планувальна; бюджетно-фінансова (матеріально-фінансова); матеріально-технічна; соціального контролю та захисту інтересів прав місцевого самоврядування; екологічна і т. ін.

Враховуючи відсутність ізольованості різних колективних суб'єктів прямого народовладдя місцевого рівня, неможливість відокремленого існування, їх постійні господарські, соціально-культурні та інші зв'язки, дисертант обгрунтовує доцільність виділення зовнішніх функцій місцевих актів прямого народовладдя.

Поділ функцій на внутрішні й зовнішні не позбавляє їх взаємного зв'язку. Усі вони є тією чи іншою ланкою в системі функцій актів, в межах якої кожній функції відповідно до її змісту і значення відведено своє місце. Зовнішні похідні від унутрішніх потреб та завдань і виступають як певне продовження внутрішніх функцій. Їх взаємозв'язок зумовлений спільною спрямованістю на вирішення питань місцевого значення.

Виходячи з цього, автор робить висновок, що кожна держава наділяє відповідні суб’єкти прямого народовладдя певними повноваженнями щодо прийняття актів прямого народовладдя з відповідних питань, виходячи з національних, історичних та інших традицій, але за всіх обставин питання про обсяг їх повноважень є тим лакмусовим папірцем, яким визначається ступінь довіри держави до своїх громадян, а також ступінь демократичності держави. В сучасних умовах, коли Україна, як це проголошено у ст.1 Конституції, є демократичною, соціальною, правовою державою, функції, що здійснюються місцевими актами прямого народовладдя, не можуть бути відокремленими, а навпаки, значною мірою мають бути похідними від функцій,