НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Мартова Світлана Петрівна

УДК 330.8

ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

УКРАЇНИ В 20-х рр. ХХ СТОЛІТТЯ

08.01.04 – економічна історія та історія економічної думки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі маркетингу на виробництві Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя

Науковий керівник: Гринчуцький Валерій Іванович, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри маркетингу на виробництві Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя

Офіційні опоненти: Бодров Володимир Григорович, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії економіки Української Академії державного управління при Президентові України

Леоненко Петро Михайлович кандидат економічних наук, професор, завідувач кафедри економічної теорії Київського Національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа

Інститут економіки НАН України, відділ історії народного господарства та економічної думки

Захист відбудеться “22” січня 2002 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ – 30, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ – 30, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “20” грудня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А. М. Хахлюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається тим, що в сучасних умовах при реформуванні економічної структури народного господарства України, зокрема, аграрного сектора важливого значення набуває звернення до історичного досвіду існування господарських форм сільськогосподарського виробництва в період нової економічної політики. Це зумовлено цілою низкою факторів. По-перше, при визначенні шляхів соціально-економічного розвитку певного значення набуває врахування історико-економічної спадщини з її досягненнями, перегинами та помилками, вона має велику цінність, є школою, уроки якої важливі і для сьогодення, і для майбутнього. По-друге, сучасному етапу економічних перетворень в Україні значною мірою притаманні явища, події, які мали місце в 20-х рр. ХХ століття. По-третє, виникає потреба розкрити сутність і напрями земельної політики того періоду тому, що вона базується на запровадженні ринкових відносин у сільському господарстві. По-четверте, доцільно, з врахуванням аграрної політики періоду непу, проаналізувати альтернативні підходи у визначенні перспектив, напрямів, форм і методів розвитку аграрного сектора України в сучасних умовах. По-п’яте, досить актуальним на сьогоднішній день є організація фінансової допомоги сільськогосподарському виробнику, тому важливо врахувати досвід непу, особливо в організації сільськогосподарської кредитної кооперації. Знання цих підходів дозволить із багатьох моделей ринкової економіки вибрати ту, яка найбільше відповідає сьогоднішнім умовам. Безумовно, при цьому необхідно врахувати сильні й слабкі сторони різних економічних систем, а це можливо лише при дослідженні досвіду проведення економічних реформ. Тому принципово важливого значення набуває аналіз розвитку аграрного сектора України під час нової економічної політики, реформи якої проходили у два етапи. В 1921 –  рр. зміни в економіці сільського господарства відбулися на основі послідовного запровадження непу. Із середини 20-х рр. чітко визначилося згортання непу, яке характеризувалося змінами у загальній економічній структурі аграрного сектора. У сільському господарстві це проявилося у застосуванні невиправданих економічних заходів в оподаткуванні стосовно всіх господарських категорій селянства, поверненням до продрозкладки, порушенням еквівалентного обміну між містом і селом. Пізнання процесів розвитку сільськогосподарського виробництва в 20-х рр. не вирішує проблем сьогодення, але дає можливість поставити акценти в його економічному розвитку в таких ракурсах: 1) як забезпечити розвиток кооперування орендних відносин в умовах плюралізму форм власності та господарювання; 2) яким чином організувати регулювання господарської діяльності всіх категорій хліборобів на основі прийнятого нового Земельного кодексу за допомогою податків, кредиту, законодавчої бази.

Кризовий стан сільського господарства підвищує у суспільстві і наукових колах інтерес до економічних проблем, особливо до процесу формування ринкових відносин. Явища й процеси, що відбувалися на Україні в минулому потребують у зв'язку з цим глибоких аналітичних і синтезованих оцінок економістами сьогодні.

Тому на сучасному етапі історико-економічної науки важливого значення набуває розвиток теорії і практики сільськогосподарських виробничих структур з врахуванням історичних та економічних можливостей окремих регіонів України.

Звернення до теми економічної структури аграрного сектора України в період нової економічної політики зумовлено ще й тим, що в українській історіографії на сьогодні немає єдиної узагальнюючої праці, яка б розкривала проблеми, пов'язані з господарською діяльністю селянства на основі багатоукладності з урахуванням різних форм власності й господарювання. Актуальність теми дослідження визначило й те, що необхідно всебічно і критично проаналізувати історіографію проблеми та архівні матеріали, які вводяться в науковий обіг уперше.

Отже, все це свідчить, що обрана тема дослідження має науково-теоретичне та практичне значення. Весь комплекс економічних та політичних заходів, запроваджених у 20-х роках, є певним уроком для розробки стратегій суспільно-політичних та економічних реформ на утвердження та зміцнення української державності.

Взаємозв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження тісно пов’язане з планами науково-дослідних робіт кафедри маркетингу (секція історії народного господарства та економічної думки) Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя, включене в координаційний план виконання науково-дослідних робіт Міністерства освіти і науки України теми “Національна школа економічної кон’юнктури періоду непу та її вплив на формування ринкового середовища” (№ державної реєстрації 0198U005104), “Основні закономірності економічного розвитку України в ХVІ – ХХ столітті” (№ державної реєстрації 0101U000992).

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб розкрити характер формування і функціонування економічно-господарських структур в аграрному секторі України в період нової економічної політики, всебічно показати й проаналізувати державні заходи щодо організації сільськогосподарського виробництва, визначити господарську структуру та діяльність індивідуальних селянських господарств, їх поступове переродження в колективні господарства під впливом заходів адміністративно-командної системи, що почала формуватися й діяти, визначаючи своїм вольовим рішенням просту в управлінні як економічно, так і політично колгоспно-радгоспну економічну структуру в сільськогосподарському виробництві.

Конкретизація цієї мети знайшла своє відображення в наступних завданнях:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Об'єктом даного дослідження є аграрний сектор України періоду непу, який зробив основний внесок у вирішенні продовольчої проблеми, наданні сировини для промисловості та сприянні індустріалізації країни; альтернативні підходи різних наукових шкіл економістів-аграрників 20-х рр. щодо перспектив становлення й розвитку економічної структури сільськогосподарського виробництва.

Предметом дослідження є механізм і форми господарювання та власності в аграрному секторі України, вплив кризових явищ на зміну структури виробничої сфери сільського господарства, а також вплив податкової політики на розвиток ринкових відносин.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1921 р. до 1929 р. Розвитку аграрного сектора цього періоду притаманне, по-перше, розруха, низький рівень виробництва, особливо на початку 20-х рр., по-друге, певне піднесення сільськогосподарського виробництва, досягнуте в 1924 – 25 рр. на основі нової економічної політики, по-третє, розорення селянських індивідуальних господарств та їх інфраструктури і створення однорідної економіко-господарської структури – колективних господарств в 1926 – 1928 роках, що означало здійснення курсу на суцільну колективізацію й застосування заходів репресивного характеру відносно всіх категорій селянства.

В період, обраний для дослідження, фактично пройшли іспит альтернативні підходи до визначення перспектив та можливих шляхів і форм господарювання в аграрному секторі. З врахуванням цього стало можливим розкрити суперечливість у визначенні суті аграрної політики, визначити уроки, які необхідно засвоїти з практики керівництва розвитком сільського господарства в період нової економічної політики.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети на всіх етапах дослідження застосовувався комплекс різних методів, які взаємно доповнювали один одного, що можна назвати системним підходом у методології дослідження. У роботі використано такі методи дослідження: поєднання історичного і логічного аналізу (для виявлення на основі архівних джерел, конкретних історичних фактів і явищ причин змін в економічній структурі аграрного сектора, тобто перехід від політики "воєнного комунізму" до непу); структурно-генетичного аналізу та синтезу (при аналізі становища сільського господарства в 1921 – 1929 рр., для визначення основних сфер господарської діяльності українського селянства, об'єднання їх у кооперативні організації як складову загальної господарської структури сільськогосподарського виробництва; шляхом синтезу показано сутність землевпорядних заходів, які значною мірою призвели до міграційних процесів, тобто до раціонального використання трудових ресурсів України того часу та визначення форм ведення власного господарства); абстрагування і конкретизації (для врахування другорядних факторів, які мали місце в економічному житті українського селянства, а саме, запровадження контрактації у сільськогосподарському виробництві); порівняльний метод (для простеження етапів запровадження ринкових засад у відродженні сільськогосподарського виробництва, виходячи з конкретних умов тогочасної дійсності, на яку в першу чергу впливали економічні фактори, для співставлення і порівняння різних підходів щодо визначення форм власності і господарювання в аграрному секторі).

Наукова новизна дослідження. Дана дисертація є однією з перших в українській історико-економічній науці спробою комплексного дослідження економічної структури сільськогосподарського виробництва в період нової економічної політики. Наукову новизну засвідчують такі конкретні наукові результати:

·

·

·

·

·

Практичне значення дослідження. Основні положення і висновки, фактичний матеріал, зібраний автором, може бути використаний для подальшого дослідження даної теми і суміжної проблематики, для осмислення особливостей запровадження ринкових відносин та подальшого їх розвитку в аграрному секторі, зокрема, в сільськогосподарському виробництві, для розуміння особливостей становлення й остаточного формування структури сільськогосподарського виробництва в сучасних умовах. При реформуванні сучасних аграрних відносин необхідно враховувати досвід 20 х рр., особливо зараз, коли прийнято новий Земельний кодекс, котрий повинен відновити у селянина відчуття господаря, яке він втратив внаслідок усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Водночас узагальнені матеріали з проблем реформування розвитку аграрного сектора в 20-х рр. можуть бути використані для підготовки спецкурсів та семінарських занять у вузівських курсах навчальних дисциплін економічного спрямування. Матеріали дослідження, в яких показаний досвід минулих поколінь, можуть бути використані працівниками регіональних управлінь сільського господарства при формуванні аграрної політики на селі. Результати дослідження також можуть бути використані науковими працівниками для поглиблення знань про здобутки та прорахунки нової економічної політики при дослідженні питань з історії економічної думки та історії народного господарства.

Основний внесок здобувача полягає в тому, що наукові результати виконаної дисертації отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи пройшли апробацію на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: "Економічна система України: європейський вибір" (Львів, 2000), "Наука і освіта'2001" (Дніпропетровськ, 2001), “V наукова конференція Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя” (Тернопіль, 2001). Наукові результати дослідження обговорювались і отримали позитивну оцінку на наукових семінарах кафедри маркетингу на виробництві Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя у 1998 – 2001 роках.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 4 наукових статті у фахових виданнях, загальним обсягом 1,4 д.а. та 3 тези доповідей у збірниках матеріалів наукових конференцій 0,25 д.а.

Структура і обсяг роботи Дисертація загальним обсягом 191 сторінка складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 259 найменувань, 2 додатків обсягом 2 сторінки, 12 таблиць, 13 рисунків.

Вступ

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СТРУКТУРИ АГРАРНОГО СЕКТОРА УКРАЇНИ У 20-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1. Форми власності і господарювання як предмет дослідження економічної структури сільського господарства

1.2. Методологія, методи і джерела дослідження

1.3. Сутність аграрного питання в перехідній економіці непу

Розділ 2 СТРУКТУРИЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1. Державні заходи щодо організації сільськогосподарського виробництва

2.2. Господарська діяльність індивідуальних трудових селянських господарств

2.3. Становлення колективних форм селянських господарств

Розділ 3 СТРУКТУРНІ КРИЗИ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ В ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ

3.1. Зміни економічних відносин в аграрному секторі України в період непу

3.2. Вплив адміністративно-командних чинників на структуру сільськогосподарського виробництва

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані його мета, завдання, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі висвітлюються теоретичні засади визначення економічної структури аграрного сектора України в 20-х рр. ХХ ст. на основі форм власності та господарювання, аналізується джерельна база дослідження та розкривається сутність аграрного питання в перехідній економіці непу.

Економічна структура сільськогосподарського виробництва в період непу визначалася формами власності та господарювання та формувалася в умовах державної власності на землю під впливом таких основних факторів: землевпорядні заходи, розміщення продуктивних сил, забезпеченість реманентом та худобою, політика уряду щодо фінансування сільськогосподарського виробника, цінова та податкова політика, діяльність сільськогосподарської кооперації.

Дослідження минулих десятиліть комплексно не висвітлювали наукових проблем, пов’язаних з визначенням економічної структури сільськогосподарського виробництва періоду непу, не виділялись із загального русла досліджень аграрної історії України. Літературу, в якій висвітлено окремі аспекти реформування сільського господарства за час нової економічної політики, дисертантом поділено на п’ять періодів.

Публікації періоду становлення непу (1920-1924 рр.) дають яскравий матеріал про те, як відбувалось протистояння щодо становлення форм господарювання та власності в аграрному секторі, коли поява багатоукладності в селянській економіці створила реальну можливість для існування різних наукових шкіл та концепцій. О. Чаянов, О. Меркулов, В. Косинський, Б. Бруцкус, С. Соловейчик, І. Лебединський, В. Якиманський та ін. передбачали збереження і розвиток перспективних економічних засад в сільському господарстві, що випливали з подальшого розгортання ринкових відносин та формування відповідних економічних інститутів. Великі надії покладалися на розвиток індивідуального селянського господарства та сільськогосподарської кооперації при збереженні і розвитку крупного капіталізованого сільськогосподарського виробництва інтенсивного типу. На противагу їм, в поглядах В. Мілютіна, Н. Мещерякова, М. Блінова, О. Шліхтера, М. Вольфа, І. Климента, В. Качинського, М.Гуревича та ін., які характеризувалися пропагандистською спрямованістю, проявляється тенденція обмеження в селянина відчуття власника, ведеться пошук специфічного соціалістичного змісту кооперативного руху.

В літературі другого періоду (1925-1930 рр.) в історіографії непу існувала ідея формування ринкових відносин на основі дрібнотоварного й приватнокапіталістичного господарства та пропаганда колективної форми господарювання. М. Кантор, О. Лозовий, С. Бородаєвський, П. Маслов, А. Сліпанський та ін. визначали колективізацію в ракурсі соціального процесу кооперування, який є необхідним в загальній структурі сільського господарства. Аналіз праць М. Гуревича, Л. Каспіровича, С. Луценка, О. Одинцова, О. Онуфрієва дає уявлення про наростання після 1925 р. рецидивів адміністрування в кооперативному русі, дозволяє побачити формування поглядів на кооперування як на господарську структуру через призму колективізації. Характерним для робіт Л. Кріцмана, В. Літаврова, П. Севрука, М. Хейсіна, М. Полянського є відокремлення таких явищ в економічному житті, як радгоспи, колгоспи, від кооперації в цілому, яка за природою своєю вважається суто буржуазною і важко піддається державному регулюванню як структурна економічна одиниця. Землевпорядкування селянських господарств (О. Триліський, С. Соловейчик, В. Попов та ін.), орендні відносини (О. Тихомиров, С. Сосновий, М. Гуревич, М. Муравінський та ін.), фінансування сільськогосподарського виробництва (А. Сліпанський, С.Фесенко, К. Григор’єв та ін.) широко висвітлювалися в економічній літературі, і були вони тими обставинами, які впливали на трансформацію форм господарювання на селі. Господарська діяльність індивідуального селянського господарства та його місце в розвинутій економічній структурі сільського господарства досліджувалась представниками організаційно-виробничого напрямку в аграрній економіці – О. Чаяновим, М. Макаровим, О. Челінцевим, О. Філіповським, І. Коротковим, М. Кондратьєвим та іншими.

В 30-х – середині 50-х рр. не було зроблено суттєвого наукового внеску в розробку проблеми. Дослідження спрямовувались на фальсифікацію подій непу, показ переваг колективної форми господарювання (А. Азизян, А. Анчаров, Н. Красавін, М. Кантор, Н. Попов, М. Власов та ін.). Проте були ще поодинокі наукові праці (Л. Кріцман), в яких відчувалась спроба продовжити традиції, набуті у 20-х рр. до умов “великого перелому”, вільних політичних дискусій щодо перспектив трансформування аграрного сектора.

Вкінці 50-х – 1985 рр. економічна наука порівняно з попереднім періодом досягла чималого поступу у вивченні доколгоспного аграрного сектора, хоча ще супроводжувалась заполітизованістю та спрощенням у розгляді проблеми (Л. Марчук, І. Слинько, А. Чмига). Вводиться в обіг велика кількість архівних даних, що аналізується з класових позицій (В. Данилов, А. Залевський, В. Цибульський), впроваджуються математичні методи дослідження (В. Пушков, І. Промахіна, Ю. Бокарев).

З перебудовою соціально-політичного та економічного життя в суспільстві в історико-економічній літературі з’являються нові підходи щодо висвітлення та оцінки аграрної політики 20-х років. Вчені-економісти А. Морозов, С. Кульчицький, Л. Горкіна, Т. Дерев’янкін, Р. Толстов, Є. Воробйов, О. Ганжа, Г. Кліміна, Л. Бернштейн, Г. Мигрин, П. Панченко, Н. Бондаренко, Ф. Джос, О. Каденюк, В. Калініченко та ін. висвітлюють на основі багатого архівного матеріалу діяльність кредитної сільськогосподарської кооперації, грошово-кредитної та фінансової системи, аналізують погляди українських вчених щодо ефективності чинної економіки конкурентного типу, розглядають деякі аспекти економічних відносин між містом та селом, класифікують ринкові відносини, механізм їх функціонування при взаємодії з елементами господарського механізму, багатопланово розглядають питання, пов’язані із впровадженням аграрної та земельної реформи.

Джерельну базу дослідження складають архівні матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, які дисертантом прокласифіковані за наступними темами: офіційні документи вищих законодавчих та виконавчих органів України; звіти про роботу місцевих органів влади; різноманітна за змістом інформація робітників структурних підрозділів державних та господарських органів, облікові картки селянських бюджетів, цифрові виклади й таблиці про результати господарювання в різних природнокліматичних зонах, дані про чисельність сільськогосподарського населення України загалом та за регіонами, інформація про мотиви розселення та переселення селянських господарств з одних регіонів в інші; опубліковані офіційні документи, що умовно поділені на три групи: стенографічні звіти з’їздів і конференцій КП(б)У, пленумів її центрального комітету 20-х рр., стенограми Всеукраїнських з’їздів Рад, декрети та закони уряду УРСР з аграрно-селянського питання, рішення місцевих державних і господарських організацій. Важливим джерелом є публікації у періодичних виданнях, зокрема “Бюллетень Наркомзема УССР”, “Землеустрійник України”, “На аграрном фронте”, “Шляхи соціалістичної реконструкції сільського господарства”, “Статистичний бюлетень”, “Сільський Господар”, ”Народное хазяйство Украины” тощо. Аналіз джерельної бази дає можливість зробити висновок, що вона цілком достатня для висвітлення проблеми.

Теоретичний аналіз сутності аграрного питання показує, що в роки непу в царині аграрної теорії визначились два альтернативних підходи щодо еволюції селянського господарства, тобто визначення форм господарювання на селі, які безпосередньо залежали від запровадження форм власності. Перший з них сформувався в межах марксистських соціально-економічних уявлень і був представлений партійними та державними діячами, котрі, визнаючи, що відновлення ринку, бурхливий розвиток індивідуального селянського господарства, селянської кооперації, відродження фінансово-кредитної системи, сприяє відбудові сільського господарства, декларували його класову диференціацію (Л. Кріцман, А. Гайстер, Г. Громан, А. Анісімов, Н. Наумов), прагнули усуспільнити сільськогосподарське виробництво, повністю одержавити кооперацію (Е. Квірінг, П. Жигалко, К. Максимов, Г. Гринько, Г. Окунєв, О. Шліхтер, В. Чубар, В. Мишкіс, О. Лозовий, В. Качинський, І. Клименко та ін), здійснити нагромадження для розвитку промисловості за рахунок перекачування коштів із сільського господарства (Є. Преображенський, Г. П’ятаков) через використання надподатку та дискримінаційних цін щодо селянства. Однак в поодиноких поглядах економістів-марксистів знаходяться елементи, які виводять їх за межі марксистсько-ленінських доктрин. Так М.Бухарін та його послідовники вважали недоцільним форсувати темпи індустріалізації за рахунок селянського господарства, пропонували обмежувати його капіталістичний розвиток економічними методами, вилучаючи частину виробленого продукту на потреби індустріалізації.

Альтернативний напрямок був представлений економістами-ринковиками, що об’єднувалися в організаційно-виробничу школу (О.Чаянов, К.Мацієвич, О. Челінцев, К. Мальківський, С.Соловейчик, Л. Літошенко, С. Веселовський, В. Доманицький, М.Кондратьєв, О.Філіповський, І. Коротков та інші). Вони не погоджувались із земельною політикою уряду, протекціонізмом щодо маломіцного селянства та неефективних форм його колективних об’єднань. У дисертації співставляються погляди на природу індивідуального селянського господарства та сільськогосподарської кооперації, їх місце у вирішенні основних народногосподарських завдань непу прихильників теорії трудового сімейного селянського господарства О.Чанова та концепції про неминучість капіталістичної диференціації М. Кондратьєва. Підкреслюється, що загалом вчені-аграрники дореволюційного ґатунку пов’язували відродження сільського господарства з посиленням його товарності, поширенням різних форм кооперації та всебічним сприянням її розвитку, співіснуванням в аграрній сфері як крупних, так і дрібних підприємств.

Дисертантом співставлено аграрну політику уряду України з альтернативними підходами представників наукових шкіл, партійних, державних та господарських діячів у баченні й визначенні форм власності та господарювання. Незважаючи на протистояння підходів та різноманітність поглядів, вони знайшли своє відображення в рішеннях КП(б)У та уряду України, які характеризувалися відсутністю чітко визначеної концепції аграрних перетворень. Реорганізація форм власності та господарювання в аграрному секторі підпорядковувалась єдиній системі державного капіталізму як перехідній формі до завершеної соціалістичної організації всього народного господарства.

У другому розділі розкрито процес трансформації економічної структури сільськогосподарського виробництва в період непу, зокрема державні заходи щодо організації сільськогосподарського виробництва, проаналізовано особливості господарської діяльності індивідуальних та колективних селянських господарств.

В дослідженні підкреслюється, що економічні перетворення проводились відповідно до політичної ситуації в країні. Основоположними в аграрній політиці уряду України були рішення партійних органів більшовицької партії, в яких відображалось ставлення до індивідуального селянського господарства та організаційних форм його ведення. Державні заходи спрямовувались на піднесення товарності сільськогосподарського виробництва і передбачали: зниження податкового тиску, утвердження багатоукладності в аграрному секторі, розвиток різних форм сільськогосподарської кооперації, реформування земельних відносин шляхом проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств у напрямку забезпечення максимальної сталості та свободи вибору форм землекористування, вирішення проблем оренди та найманої праці в селянських господарствах при непорушному збереженні принципів націоналізації, зрівняльного розподілу землі тощо. Так, постановою ВУЦВК від 27 березня 1921 р. було введено продовольчий податок і

визначено його розміри: 117 млн пудів хліба замість 160 млн згідно продрозкладки 1921 р., а 19 травня 1923 р. прийнято декрет про запровадження єдиного сільськогосподарського податку. Спільною постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 26 жовтня 1921 р. дозволено селянам організовувати різні види кооперативних товариств для спільного ведення сільськогосподарського виробництва і спільної організації праці. Земельним кодексом УРСР, прийнятим ВУЦВК 29 листопада 1922 р., та низкою постанов Пленумів ЦК КП(б)У, РНК УРСР, Всеукраїнських з’їздів Рад з проблем землевпорядкування визначалося, що форма землекористування (хутірська, відрубна, черезсмужна, змішана) вибирається земельним товариством і може бути спільною, індивідуальною або колективною у вигляді товариств зі спільної обробки землі, артілей чи комун, запроваджувалася постійність землекористування та встановлювався її порядок, дозволялась наймана праця, оренда землі, встановлювався її термін.

Ці та інші заходи спричинили диференціацію за соціальним складом та структуризацію сільськогосподарського виробництва, яка чітко визначила форми землекористування та господарювання: індивідуальне, колективне, общинне, державне; сприяли поширенню різних форм власності та господарювання; створивши передумови для розвитку сільського господарства, привели до збільшення посівних площ (у 1923 р. – 16327 тис.дес.; у 1924 р. – 17524 тис.дес.; у 1926 р. – 21669 тис.дес., що становило 105,8% від рівня 1916 р.), піднесення товарності (до 75,1% від рівня 1913 р. у 1926р.).

Основним виробником товарної сільськогосподарської продукції було індивідуальне селянське господарство, яке в роки непу було традиційним, сімейним, дрібнотоварним, знаходилось на доіндустріальній стадії розвитку та існувало для задоволення власних натурально-споживчих потреб. В 1916 р. нараховувалось 3813 тис. індивідуальних селянських господарств, в 1923 р. – 4774 тис., в 1926 р. – 4800 тис., в 1927 р. – 5110,6 тис., в 1928 р. – 5173,776 тис. Ефективність господарювання при високій частці (24,2%) невикористаних трудових ресурсів (найбільші надлишки були в господарств, які наближувалися до середняцьких: 2-4 дес. – 33,1%; 4-6 дес. – 31,5%), залишалась низькою. Це зумовлювалось дрібними розмірами селянських господарств, неземлевлаштованістю, нестачею матеріальних та фінансових ресурсів.

Землевпорядні роботи, як зазначено автором, посилили міграційні процеси, в певній мірі послабили аграрне перенаселення, яке було найбільше на Правобережжі (73,4 чол./ кв. км) і вело до зменшення площі землекористування, що по Україні в середньому становила до 3,6 дес. Проте, віддаленість наділів, черезсмужжя та обмеження в поширенні хутірської і відрубної форм землекористування, які сприяли розвитку крупних заможних господарств капіталістичного типу, стримувало розвиток індивідуальних селянських господарств. Тенденції до їх дрібнення та зниження господарського потенціалу, причиною яких були масові сімейні переділи, приводили до поглиблення диференціації селянства в соціальному відношенні; послаблення господарсько-економічної спроможності в землеробстві; пролетаризації селян, що стимулювало їх відхід від сільськогосподарського виробництва; перетворювало господарства в об’єкти орендних відносин.

Найбідніші та малозаможні господарства через відсутність матеріальних і фінансових ресурсів вели найбільш відстале споживче господарство, зосереджуючи в собі до 30% всього сільського населення і біля 20% орної землі, не могли впливати на загальну продуктивність сільського господарства. Не маючи необхідних засобів виробництва (рис. 1.), вони знаходились в постійній залежності від заможних господарств.

Рис.1. Поділ індивідуальних селянських господарств за вартістю засобів виробництва в 1927р.

Заходи радянської влади щодо підтримки вищезгаданих господарств були малоефективними, переслідували політичні цілі, спрямовувались на залучення селянства до колективних форм господарювання. Так, у формуванні кредитної політики пріоритети надавалися малозаможним господарствам та сільськогосподарським кооперативам, що сприяло їх заохочуванню на шлях відтворення виробництва або створення нових організаційних форм праці. Підкреслюється важливість створення та поширення системи сільськогосподарської кредитної кооперації, котра мобілізовувала вільні фінансові ресурси селянства на розвиток пріоритетних напрямків господарювання. В 1925 р. вона об’єднувала 5% селянських господарств, оборотний капітал складав 158 млн. крб., середній розмір позики становив 1490 крб.

Дисертантом проаналізовано природу та особливості діяльності різних форм сільськогосподарської кооперації (виробничої, споживчої, кредитної), що мала глибокі корені в українському селі, окреслено її пріоритети у формуванні економічної структури виробництва в перехідній економіці непу. Значна увага приділена земельним громадам як прогресивному інституту землекористування, який через політику землеустрою сприяв індивідуалізації селянського землекористування.

Автором показано, що в сільському господарстві України в період непу переважали індивідуальні селянські господарства, разом з тим стимулювався розвиток колективних (комун, артілей, тсозів тощо) (рис.2.) та державних (радгоспів, госпо- Рис. 2. Динаміка чисельності колективних господарств в Україні за 1920 – 1927 рр.

дарств цукрових заводів) форм господарювання, які легко піддавалися державному регулюванню, але не відігравали значної ролі у сільськогосподарському виробництві.

Більш ніж 80% їх складу становили незаможники, з яких у 1921-23 р. 42% не мали коней, 33% – плугів, 40% – культиваторів, 80% – сівалок, 81% – жниварок, 85% – молотарок та іншого реманенту.

Таблиця 1.

Кількість колективних господарств по регіонах станом на 1927 р.

Вид колективів | Кількість колективів по регіонах

Полісся | Правобережжя | Лівобережжя | Степ | Всього

Комуни | 28 | 49 | 55 | 110 | 242

Артілі | 161 | 898 | 390 | 731 | 2180

Тсози | 101 | 1989 | 438 | 1366 | 3894

Всього | 290 | 2936 | 883 | 2207 | 6316

МТТ | 210 | 542 | 1454 | 2822 | 5028

На основі аналізу чисельності різних видів колективів (табл. 1.), кількості зайнятого в них населення (у відсотковому відношенні до всього сільськогосподарського населення регіону: Полісся – 0,35%; Правобережжя – 1,7%; Лівобережжя – 0,7%; Степ – 1,2%) та особливостей діяльності в регіонах України, зроблено висновок, що з подібною організацією сільськогосподарського виробництва і незрозумілою в економічному відношенні перспективою колективних господарств недоцільно було скасовувати ті принципи сільськогосподарської кооперації, котрі запроваджувалися на початковому етапі непу.

Третій розділ присвячений розгляду структурних криз в сільському господарстві в період непу та їх соціально-економічних наслідків. Показано, що впродовж непу важливими чинниками, які впливали на зміну економічних відносин в аграрному секторі, були контрактація, цінова та податкова політика держави.

Контрактація як форма державної заготівлі технічних культур була запроваджена в Україні у 1923 р., проводилась державними заготівельними огранізаціями та мала двоякий вплив на розвиток аграрного сектора. На етапі становлення непу, вона була добровільною і контрактаційним фінансуванням сприяла денатуралізації та розвитку незаможних та середняцьких господарств, які були її основним об’єктом.

Прагнучи за допомогою контрактації вирішити проблему із заготівлею зерна (динаміка площ, охоплених контрактацією, стрімко зростала – 1923/24 – 33 тис. га, 1925/26 – 430,6 тис.га, 1926/27 – 573 тис. га, 1927/28 – більше 900 тис. га.), держава проголосила її обов’язковий характер, поширила на всі види господарств ( з усієї законтрактованої площі в 1927-28 г.р. – 6% у колективних, 34% у бідняцьких, 60% у середняцьких та багатих), поставила сільськогосподарського виробника у фінансову залежність, використовуючи класовий підхід при виконанні своїх контрактаційних зобов’язань та дискримінаційну щодо селян політику лімітних цін на сільськогосподарську продукцію. Такі умови були неприйнятні для селянства, особливо для заможних хутірських та відрубних господарств, які володіли значними надлишками зерна і, намагаючись сплатити податки грішми, прагнули збути їх через ринок, де ціни були значно вищі (рис. 3). Таким чином, контрактація почала виконувати функцію податку, мала класову направленість, приводила до поглиблення суперечностей та структурних криз в аграрному секторі.

Рис. 3. Перебіг цін на пшеницю в 1924 – 1929 рр. (в коп. за пуд)

Розкривається суть цінової й податкової політики та їх значення у зміні економічних відносин в аграрному секторі. Порушення у практиці ціноутворення закону вартості, який є регулятором процесу виробництва та сприяє становленню рівноваги у співвідношенні цін на різні види товарів, приводило до деформації структури сільськогосподарського виробництва, розриву зв?язків між містом та селом, виникнення кризових явищ в усьому народному господарстві. Диспропорція цін була викликана чинниками, які притаманні адміністративно-командній системі, вона перетворювала сільськогосподарського виробника на донора більшовицької системи, позбавляла зацікавленості в результатах своєї праці. В значній мірі цьому сприяла і податкова політика, яка була одним з основних важелів радянської влади у здійсненні структурних перетворень в аграрному секторі. З введенням непу вона, в певній мірі, давала можливість відновлювати основний капітал всієї структури сільськогосподарського виробництва, стимулюючи надходження на ринок сільськогосподарських продуктів і загальне підсилення в країні товарного обороту. Починаючи з 1926/27 г.р., введення прогресії обкладання не тільки по висоті доходу на їдока, але й по розміру доходу господарства в цілому, привело до згортання виробництва у заможних господарствах, розорення основної маси індивідуальних селянських господарств – занепаду структури сільськогосподарського виробництва, яка будувалася на ринкових принципах.

Структурні кризи в сільськогосподарському виробництві розглядаються автором як наслідок негативного адміністративного-командного впливу держави на економіку, що мав місце в другій половині 20-х рр. Вирішення своїх економічних проблем Радянська влада бачила у ліквідації індивідуального селянського господарства, яке важко піддавалось державному регулюванню, насильницькому запровадженні радгоспно-колгоспної структури сільськогосподарського виробництва, в якій безпосередній виробник відлучається від засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому уже у 1926-27 г.р. почалось примусове насадження колгоспів – тих форм господарювання, для існування яких не було соціально-економічних передумов. Це привело до становлення односекторної моделі сільськогосподарського виробництва, яка продемонструвала свою неефективність.

ВИСНОВКИ

Теоретичний та емпіричний аналіз розвитку економічної структури сільськогосподарського виробництва в аграрному секторі України у 20  х рр. ХХ ст. дозволяє зробити наступні основні висновки, узагальнення та рекомендації:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.