Синтетично поєднавши усереднену періодизацію розвитку партійної системи та ключові зміни виборчого законодавства, отримуємо п'ять електоральних циклів [4]:

1990-1994 рр. - період проведення «установчих» виборів та перехід від первинного оформлення багатопартійності до формування усталеної партійної системи;

1994-1998 рр. - період подальшого розвитку багатопартійності, ідейного та організаційного самовизначення політичних партій; поступове введення принципу пропорційності в електоральні процеси;

1998-2002 рр. - період фактичного розподілу партій на парламентські і позапарламентські, зменшення ідеологічного чинника в розташуванні партій в політичному континуумі та заміна його поділом на «пропрезидентські - антипрезидентські» партії;

2002-2006 рр. - подальше зміцнення засад пропорційності на фоні подальшого розмежування за ознаками ставлення партій до діючої влади та лояльності влади до партій;

після виборів 2006 р. - завершення трансформації партійної системи з атомізованої на систему поляризованого плюралізму, остаточне затвердження системи пропорційного представництва.

За цей період в країні відбулися вибори до Верховної Ради України 1990, 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Ці віхи відображають поступовий, хоч і нерівномірний поступ українського народу до демократії, еволюцію законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої. Як видно з наведеної схеми, перманентні зміни виборчого законодавства перед початком чергової виборчої кампанії стають невід'ємною рисою українського політичного процесу. Перманентні зміни виборчого законодавства є втіленням двох протилежних тенденцій: з одного боку, намаганнями провідних політичних угруповань закріпити певні політичні преференції, набуті під час легіслатури, з іншого - спроби інших, менш впливових об'єднань забезпечити собі місце у майбутньому парламенті.

Фактично до середини 90-х років політичні партії в Україні не відігравали серйозної ролі в політичному житті країни, що й відбивалося у застосуванні переважно мажоритарної форми представництва. Результати парламентських та перших в історії України загальнонародних президентських виборів дозволяють повною мірою з'ясувати місце партій у тодішньому політичному житті України. Усі кандидати від партій набрали менше 10 % голосів (4,5 % - В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ, 3,6 % - Л. Лук'яненко від УРП, 1,7 % - Л. Табурянський від НПУ), а разом з В. Чорноволом, який представляв Рух - 26,6 %, що майже на 16 % менше, ніж набрав «безпартійний» Л. Кравчук (54 %). Відкинувши ідею об'єднання всіх демократів навколо однієї програми і єдиного кандидата, українські партії розпорошили свої сили і вибори програли [5].

Як зазначають Н. Богашева та Ю. Ключковський, головною рисою першого в незалежній Україні виборчого закону 1993 року став його відверто «антипаргійний» (дискримінаційний щодо політичних партій, що почали тоді виникати) характер (на відміну від попереднього закону, який скоріше можна назвати «безпартійним», оскільки він не передбачав існування інших партій, окрім КПРС). Закон, правда, вперше декларував роль політичних партій у процесі висунення кандидатів та громадського контролю, не маючи можливості ігнорувати їх реальне існування. Проте він максимально ускладнював участь партій у всіх виборчих механізмах і процедурах порівняно з іншими суб'єктами виборчого процесу. Насамперед, це виявлялося в процедурі номінації кандидатів - дуже громіздкій для політичних партій та максимально спрощеній для інших суб'єктів висування (громадян чи трудових колективів). Зокрема, партія, вже зареєстрована Міністерством юстиції, мала пройти повторну реєстрацію у Центральній виборчій комісії (де їй могло бути відмовлено), провести конференцію (збори) обласної організації та подати список не менше 100 членів обласної організації із зазначенням дати народження, домашньої адреси, паспортних даних. На думку дослідників, остання вимога в умовах тодішнього політичного режиму в Україні була достатньо загрозливою для членів багатьох партій [6].

Застосування принципу абсолютної більшості призвело до розтягнення виборчої кампанії більше, ніж на рік. Оскільки для визнання виборів такими, що відбулися, була потрібна явка не менше 50 %, в декількох виборчих округах довелося призначати повторне голосування. Але навіть після цього в парламенті виявилися заповненими лише 405 місць з 450, передбачених Конституцією. Це свідчило про те, що існуюча на той час партійна система не змогла ефективно використовувати стару виборчу модель, яка була слабко пристосована до нових політичних реалій, перш за все - до ідеологічного і партійного плюралізму. Крім того, на результати виборів вплинула апатія громадян, втомлених від політиканства і пригнічених економічними негараздами, викликаними спадом виробництва та інфляцією [7].

На цей час парламент відрізнявся крайньою поляризацією та фрагментованістю - у Верховній Раді діяла купа груп та фракцій, більшість з яких мала вузько-парламентський характер та не спиралась на зовнішні партійні структури. В цей час Верховна Рада фактично залишалась рудиментом радянської епохи. Причини цього, серед іншого, полягали і в недосконалості та атомізованому стані української моделі партійно-політичної системи, слабкому впливі політичних партій на процеси демократизації нашого суспільства. На даному етапі державотворення становлення партійної системи відбувалося в несприятливих умовах, у тому числі пов'язаних і з недосконалістю виборчого законодавства та існуванням мажоритарної моделі виборчої системи.

Цікавою тенденцією стало збільшення числа «партійців» і кількості партій, представлених в складі українського парламенту. Якщо до грудня 1994 р. у Верховну Раду України були обрані представники 14 політичних партій, а частка депутатів-членів партій складала 46,2 %, то в кінці діяльності Верховної Ради України тринадцятого скликання (початок 1998